Подвiйнi мiражi - Страница 7

Кляті спогади. Як завжди, невчасно, і Надійка чомусь згадалася, мабуть, переймається за неї, вони справді по життю нерозлийвода, що тут вдієш, дев’ять місяців попа до попи в одному лоні, не кіт начхав… Влада потерла пальцями скроні, аби трохи отямитися, і раптом подумала, що цей дивний юнак напевно сподобався б її сестрі. Ось такий, з сутінковим вузьким обличчям королівського блазня, з поглядом-стилетом, і рішучими вустами – дуже сподобався б. Виглядає він так, ніби одним позирком може зняти з тебе шкіру для твого ж добра, але… щось у ньому є. Влада крадькома глянула на нього ще раз і квапливо відвела очі. Потім, аби відволіктися від сумних дум, почала озиратися навкруги. Цікаво, де вони зараз? Якесь село чи містечко, як дві краплі води схоже на те, де вони з сестрою народилися і росли, де пішли до школи, й навіть закінчили її, перш ніж їхня велика і галаслива родина в повному складі перебралася до столиці. Владі подобався ритм великого міста, його шум, пульсація заповнених людьми та машинами вулиць, бульварів та площ, однак деколи – не надто часто – вона все ж сумувала за тишею провінційного містечка, чи то, ліпше сказати, селища міського типу. Либонь, таке словосполучення існує лишень в українській мові, в інших мовах та інших країнах містечко є містечком, а село – селом. А в нас ці зворушливі покручі, чий міський тип зазвичай полягає в кількох триповерхових будинках на околиці, перукарні, до якої ніхто не ходить, та амбулаторії в центрі, до якої ходять геть усі, включно з псами, котами, козами та коровами – являють собою проміжну еволюційну ланку між колгоспом і великим містом. Влада ніби знову опинилася в рідному Вербовому, де нічого не змінилося. Бо ніколи нічого не міняється в таких місцях і містечках.

Та сама центральна площа розміром як вітальня в її колишній квартирі. Та сама клумба в центрі центральної площі, де зроду-віку росте тільки бур’ян. Похилена будка очікування з дірявим дахом на автобусній зупинці – цікаво, скільки років тому тут востаннє зупинявся автобус? Крихітний сільмаг і шар пилу на асфальті перед ним, такий грубий, що в ньому із завзяттям золотошукачів гребуться дві тлусті рябі курки – жир заледве не капає з їхніх хвостів. Хирлява абрикоса із прив’ялими від пекучого сонця плодами – вже готова курага – притулилася біля пошти, навпроти сільмагу, а трохи далі, над копанкою, більше схожою на калабаню, звісила своє схоже на зелені батоги гілля сумна верба.

Сонне царство… чи царство смерті?

Влада здригнулася. Наслідок стресу, не інакше – в голову, мов шалені чортенята, навіть не лізуть, а застрибують на диво ідіотські думки. Треба з ними боротися, одним зі своїх фірмових методів, але яким? Про добру каву зараз годі й мріяти, про солодке вино чи ірландський віскі з присмаком вересового меду тим паче, а ось прогулянка – маленька і завжди доступна розкіш. Треба лише спитати в похмурого шофера, скільки в них ще часу?

Сказано – зроблено. Тамуючи недоречне бажання стати навшпиньки, Влада підійшла до сутінкового дядька, привіталася та якомога недбаліше поцікавилася, чи надовго це колесо угрузло в землю разом із маршруткою.

– Та холєра його знає, – сплюнув водій. – І я вам, жіночко, ось що скажу напевне – ви годину або й дві можете собі гуляти. Краще дві. Тут, курва-мама, звиняйте, – і дядько знову сплюнув, – ще, здається, й мотор полетів. Падло…

– А ви кардіопроктолог? – пролунав глибокий єхидний голос прямо у Влади над вухом, і вона не мала потреби повертатися, аби взнати, хто це говорить. – Через вихлопну трубу діагностуєте поломку двигуна?

Дівчина не втрималася й гигикнула. Їй також спало на думку, як шофер, сидячи на дупі позаду бусіка, і жодного разу не відкривши капота, визначив поломку двигуна. Звісно, він міг це запідозрити – на те він і водій. Однак ця впевненість при мінімумі рухів, щонайменше, дивувала.

– Нє, вихователь, – дядько сплюнув утретє, підвівся, обтрусився і колоритно смикнув верхньою губою, демонструючи пожовклі, хоча й досить міцні, зуби затятого курця. – За системою Макаренка, хлопче. Відправляю таких шмаркачів, як ти, туди, де Макар телят не пас.

Його очі сміялися – наскільки узагалі можуть сміятися очі снулої риби. Юнак відступив, хоча й не виглядало на те, що злякався, а ось Владі раптом стало лячно. Закортіло опинитися десь далеко, якнайдалі від цього містечка, що із красивої картинки, із солодкого спогаду про дитинство зненацька і без видимих причин стало перетворюватися на нічний жах. Кров буквально холонула їй у жилах, коли дівчина дивилася в пустки-зіниці дивного водія.

Вовкулака якийсь, – промайнула недолуга думка; ще й згадався шкільний фольклор.

Про що йшлося далі в цій дитячій жахалочці, Влада згадати не могла, однак певна була – ні про що хороше. А шофер усе дивився на неї, його погляд нагадував моторошний чорний вир, і дівчина чулася комашкою на липкому жабиному язиці. Зі стану напісвідомості Владу вивів чийсь доторк – юнак із дивною стрижкою підхопив її під лікоть і, буркнувши «Пішли провітримося», потягнув за собою. Уже за кілька кроків Влада отямилася і, прошепотівши «Дякую, мені вже краще», спробувала вивільнити руку – та де! Хватка у хлопця була чіпкішою від клешень голодного краба.

– Не озирайся, – скомандував хлоп. – Просто йди поруч.

– Йти поруч… куди? – вуста ледве ворушилися, неначе їх лідокаїном накачали.

– До криниці хоча б. Он де, бачиш, вона? Біля пошти, під абрикосою. І лавиця якась, зможеш сісти. Вибачай, що я на «ти»…

– Та нічого. Я… мені на мить примарилося…

– Знаю, – хлопець різко кивнув. – Мені теж примарилося. І тій купці вишкребків, що юрмилися навколо нас, теж, я певен.

– Не треба, – Владі нарешті вдалося звільнити лікоть. – Вони нещасні люди, напевно, та називати їх так… це грубо.

– Ну, вибачай, але правда – це не пукання рожевопопих херувимчиків. І нещастя бувають різні. Якщо сам винен, то нічого на дзеркало нарікати. А у них – у кожного з них – повна шафа кістяків за плечима.

Влада зупинилася, гостро глянула на юнака.

– А у тебе – ні?

– А у мене три. Три шафи, я маю на увазі. І я також вишкребок, а, точніше, недоносок, до того ж, у прямому сенсі цього слова. І в переносному. Полегшало тобі?

– Ти й про мене так думаєш? – за розмовою Влада й незчулася, як опинилася біля криниці – старезного дерев’яного «журавля». Хлопець знизав плечима.

– Ні. Ти – особлива. Ну чого стоїш, сідай, ногам правди бракує.

Влада вмостилася на рипучій грубій дошці, сяк-так прибитій до колодязного зрубу. Ще раз угледілася в хлопця, і ще раз, і ще… Щось у ньому притягувало погляд, викликало цікавість і співчуття, але памороки не забивало, на відміну від моторошного водія. Дивний парубійко, що є, те є, та дивність ця межує з дивовижністю. І, здається, притягує не тільки погляд. Щось у ній, щось із самого дна зраненого серця, тягнеться до цього юного дикобраза. На жаль.

– Як тебе звати? – спитала Влада, й сама собі дорікнула подумки: що, кубіто, проблем бракує, хочеш ще нових знайомств, і нових бідось до купи? А юнак на мить зніяковів, потім помовчав, немов обираючи з багатьох своїх імен найпристойніше, і зрештою озвався:

– Бобир.

Владі стало смішно. Нарешті, за весь цей час, по-справжньому смішно. І вона дала собі волю, засміялась – також по-справжньому, як у дитинстві. Як не сміялась уже цілу вічність. Як же їй цього бракувало!

– Справді? То ти в нас золотий риб?

Товста шерепа вмостилася прямо на свій лантух з картоплею і, не потрудившись взутися, світила чорними, як земля, п’ятами та зашкарублими пальцями на ногах, чим безмежно дратувала Павлушу Штоса. У нього в голові не вкладалося, як жінка – ну гаразд, особа жіночої статі – може довести себе до такого стану, виглядати, як той мішок, на якому сидить, і при цьому ще й добре себе почувати. Вона цілком задоволена собою, це помітно. Нечесана, невмита, жує нижню губу, намагаючись кудись додзвонитися, тисне клавіші на допотопній мобілці вагою добрий кілограм – хто б міг подумати, що такі динозаври від «Мотороли» ще працюють! – і вся аж сяє від якоїсь незрозумілої втіхи. А чому тут тішитися? Звісно, поспішати їй не треба, дома, певно, ніхто не чекає, якщо є в неї чоловік, нині має свято… А вона, ця мацапура, неначе скрізь. Куди не глянь – скрізь. Мов би ціла купа клонів-нечупар розсілася по лантухах, оточивши бідаку Штоса щільним колом.