Подвiйнi мiражi - Страница 11

– Ну, коли лікар без «як» лише шмарклі жує, – Юрко безтурботно малював собі далі зелену ріку на білій шкірі жінки, – і споминає, як у дупу лазив не намилений, що ще маю робити?

– А ви справді лікар? – зацікавилася Влада. Павлуші хотілося щезнути. Ну ось хто його за язика смикав? Або допоміг би, або, ліпше б, мовчав… Та не хотілося йому, чесно говорячи, до тієї бабеги і торкатися, що йому до неї? Якби ця руда допомоги потребувала, тоді так, інша річ. Він би все зробив, як слід, і оглянув би ретельно, жодних питань.

– Справді, – відповів за Штоса Бобир, закінчивши малювання. – Ще й подвижник, без балди. Лікує, не жаліючи ані себе, ані хворих. Хворих – особливо. Я в газеті читав.

Павлу Вільгельмовичу стало так зле, що судомою звело навіть п’яти.

– І що ж у тій газеті писалося, Юрцю? – не вгавала руда.

Штос спалахнув від злості. Юрцю, ви лишень послухайте! Роззнайомились накоротко, на лавиці сидячи! Паскуди…

– Справи кепські, люба. Дохтур наш оперувати відмовився, доки гроші не дістане прямо в загрібайла свої, мати пацієнтки забарилась щось, овець своїх продаючи, і та дівка візьми та й помри без належного оперативного лікування. Двадцять років було, студентка.

– Зрозуміло, – мовила дівчина, і повернулася до потерпілої. Штоса для неї більше не існувало. – То що трапилося?

– Ми знайшли її під пам’ятником Невідомому Солдату, – долучився до розмови Геник. – Там, біля сільради, такий скверик, і…

– Вона билася об той постамент, – Юрко аж здригнувся, пригадавши. З неба ллє, наче там, нагорі, прорвало каналізацію, вітер виє, мов скажений вовк, і жіночка, худа, як тріска, відчайдушно гатить головою об бетон. Мокрий одяг у кілька шарів обліпив її так, що всі кістки можна перерахувати, і – Бобир розумів, що це безглуздя, але що ж, напевне, це не останнє безглуздя в його житті – він добре бачив на її щоках сльози. Як не дивно, вони не змішувалися з дощем, і… щось змусило її до цього. Розбиватися на смерть, плачучи від болю і від жаху – бо, поза сумнівом, запізнися вони на кілька хвилин, і довелося б нещасній старій очі закривати. Щось, сильніше за інстинкт самозбереження, прирекло її на смерть.

Оприлюднювати свої роздуми Бобир не квапився. Він узагалі був з тих, що більше слухає, а менше патякає. Це суттєво зменшувало кількість проблем у його житті, хоча, коли гострий, як колька в печінці, норов діставався язика і виривався таким чином назовні, деякі негаразди усе ж мали місце, і часом залишалися в нього на тілі – шрамом на животі, поламаним носом й іншими подібними дрібницями. Здебільшого ці сліди лишала мама, караючи його за брехню. За те, що вона вважала брехнею. Покарання були різними, вчинок не мінявся. А згодом мати навіть прикидатися перестала, що їй потрібна причина, аби бити сина. Як у тому анекдоті про Бога та небораку-будівельника, чий дім увесь час накривався мідними ночвами.

Ну, не подобаєшся ти Мені.

– А хто бачив нашого водія?

Якби голос міг узятися іржею, то звучав би так, як зараз у Штоса.

– А навіщо він вам? – непривітно буркнула Влада. – У таку зливу ми хіба що попливемо в цій маршрутці, як у підводному човні. Ще й з усіх боків драному…

– Хочу спитати, нащо він нас сюди завіз!

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.