Подвiйна гра в чотири руки - Страница 8

Але в Мусі на те величезний досвід, можна сказати – звичка!

Мить – і Муся вже відкинулася на ліжку, стягуючи з високо піднятої вгору ніжки ненависну «другу шкіру» – фільдеперсову панчішку.

Уже хотіла приступати до другої, як трапилася прикра несподіванка.

Двері ванної кімнати відчинилися, і на порозі з’явилася чоловіча постать.

Оголений торс, рушник на голові – та ще й зі свистом з опери «Ріголетто» сеньйора Джузеппе Верді.

Так і заклякли обидва: Муся з піднятою догори ніжкою, невідомий пан – з присвистом, що застряг у горлі.

Тільки зараз помітила Муся на вішалці біля дверей чорний макінтош у парі з капелюхом «Пушкін».

Випросталась, блузку почала нервово застібати, кинуту на килим панчішку ногою під ліжко заштовхувати.

Невідомий пан першим отямився.

Витяг з валізки (виявляється, тут і валізка його стояла!) білу сорочку, накинув на плечі й іронічно так (зовсім зневажливо) – до Мусі:

– О-о! Нарешті і супружниця моя з’явилася! Спізнюєтесь, рибонько!

– Що? Яка ще «супружниця»?! – розгнівалася Муся такому дурному жарту. – Я, певно, каютою помилилася.

Схопилася, червоніючи, що доведеться на очах у нахаби корсаж і панчішки підбирати.

– Навряд чи, – відказав той спокійно. – Який у вас номер?

– Двадцять третій, – сердито буркнула Муся, шукаючи чобіток.

– Ну то ніякої помилки немає! Так що – прошу до сімейного гніздечка! Як мені вас називати – рибонькою підійде?

– Та що ви собі дозволяєте, вельмишановний! – скинулася Муся. – Ніяка я вам не рибонька! Чи ви при своєму глузді?

А сама тишком-нишком до дверей відступає і міркує, чим вдарити посіпаку в разі чого: он де, біля дверей у вузькому кованому кошику, парасоль стирчить.

Можна – кошиком, можна – парасолем.

Але нахаба не квапиться свою чорну справу робити.

Зупинився навпроти і сам очі вирячив:

– Як? Хіба вас не попередили?

– Це ж про що? – обережно питає Муся, а сама вже й за ручку парасоля взялася – важкенький, гостроносий – цілком підійде для захисту.

– Як про що? – своєю чергою здивувався той. – Ну ви ж – актриса?

Стоп, думає Муся, хто знає, з якого дива та примхлива Фаїночка запрошення в лев’ячу пащеку відправила.

Порахувала до десяти, перед тим як відповісти: завжди так робила, як колись батько навчив, промовила невпевнено:

– Актриса? А… Ну, так… Нібито…

– Ну і я – актор! – зрадів нахаба, витираючи голову рушником.

І закривлявся огидно, переходячи на театральний басок:

– Колись у Маріїнському представляв! Бувало, як вийду на сцену…

І заволав гидотно, ніби розспівування робив перед роялем:

– О! О-о-о! Мі! Мі-і-і-і…

Сказати до слова, Муся театру не любила.

Усі п’єси, що на сценах йшли, перечитала, а от як люди перед людьми кривляються – терпіти не могла.

Тому скривилася, немов почула скрегіт монети по склу – від цього звуку у неї завжди печінки переверталися. А той, помітивши таку зневагу, заволав ще огидніше:

– А ось ще: «Бить іль не бить»?! Ви як гадаєте, до речі? Або: «Молілась лі ти на ночь, Дездемона?»… – і додав нормальним голосом: – Ну і все таке інше… Тепер ось будемо з вами на пару шановну публіку розважати!

І знову дав басові ноти:

– О врємена! О нрави!!! О! О! Мі! Мі – до!

І без жодного переходу:

– Дозвольте відрекомендуватися – Олексій! Прізвища не називаю – надто воно відоме…

– Муся, – розгублено промовила Муся, – точніше – Марія. Марія Матвіївна. Тільки я все одно нічого не розумію. Що ви там про шановну публіку говорили?

Той Олексій аж по колінках себе вдарив.

– Вас, певно, погано проінструктували, рибонько?

– Ніяка я вам не… – не встигла вставити Муся, як повідомив нахаба наступне: що «з метою розваги високих гостей пароплаву – чисто конфіденційно! – найняті вони сюди, аби утворювати невимушену атмосферу, танці та ігрища заводити, спонукати до гри в карти, до замовлення напоїв у шинквасі та збадьорювати пристрасті».

І додав:

– Воно ж, поважне панство, у своїх «лямурах-тужурах» та справах державних і купецьких геть закостеніло. Треба їхні почуття збуджувати, до пристрастей спонукати! Мусимо їх, мов суп учорашній, розмішувати, щоб уся морква з буряком на поверхню полізла!

Про моркву з буряком Муся мало що второпала, але зрозуміла, що втрапила в халепу, яка їй зовсім ні до чого.

Насупилась:

– Так ми що – тут разом мусимо жити? В одній каюті? Та де таке видане? Я негайно ж піду до капітана і…

– …і нас обох на берег відішлють! – сказав він.

– Це чому ж?

– Яка нетямуща напарниця мені дісталася! – обурився. – А умови контракту? А харч як відпрацьовувати?

Хоч була Муся панночкою, що шануватися мусила б, але не втрималась – свиснула:

– Оце так…

Той побачив, що напарниця заспокоїлась, і каже:

– Ну, якщо вам на берег треба – можете йти до капітана.

– Не треба! – скрикнула Муся і безпомічно роздивилася довкола: ліжко ж тут одне.

– Не хвилюйтеся, – зрозумів він. – Я на тім канапе вмощуся. На вас посягати не збираюся. Ви мені не до смаку. Ну як – згода?

– Згода, – шморгнула носиком Муся.

– От і добре, – зрадів акторчук. – Попереджаю одразу: хроплю, димлю, зловживаю!

І демонстративно дістав звідкись баклажку, відкрутив срібну голівку – ковток зробив.

Муся лише зітхнула тяжко.

Блузку і зачіску поправила, валізу відкрила – треба ж до вбиральні сходити, пил з себе дорожній змити, переодягтися.

Акторчук допоміг розкидане докупи зібрати, оберемок з книжками на стіл поставив, глянув презирливо:

– Любовні романчики почитуєте?

Тут уже Муся не витримала, руки його погані з книжок скинула:

– Це кримінальні історії доктора Шерла! Не ваш клопіт!

– Добре, добре, – заспокоїв він. – Приведіть себе до ладу – і підемо працювати. Вечеря наближається. А нас тут задарма годувати не будуть!

І влігся на своє канапе з мерзенним співом:

– Смє-є-єйся, паяц, над разбітой любов’ю-ю-ю-ю!!!

Чмихнула Муся, речі чисті з валізи дістала (так, щоб його нескромне око не побачило ані краєчка білизни) – і прожогом кинулася до вбиральні.

Дідько з ним, подумала, аби лише плисти!

Повітове містечко Глобине, де мешкала сестра пана генерала Параскева Іванівна, власниця парового млина з крупорушкою, розташоване на притоці Псла – Сухому Омельничку, річечці не знаменитій, проте тихій і мальовничій.

За переписом від 1910 року в Глобиному нарахували близько п’яти тисяч мешканців. Точніше, п’ять тисяч двадцять вісім, двадцять душ з яких проживали в маєтку пані Гурчик-Магденко.

Пані генеральська сестра і удова поміщика Магденка була жінкою доброю і довірливою, а до того ж перейняла від свого чоловіка неабиякий патріотизм щодо рідних місць і нізащо не піддавалася на умовляння брата продати помешкання і перебратися до сирої «північної столиці».

До того ж як чиста і добра душа приймала «на довічне утримання» чи не всіх, хто називався прізвищем Апостол. Себто іменем того славного гетьмана, який заснував біля старого Ромодановського шляху маєтність і саме село Глобине «на купленому ґрунті».

Отже, на подвір’ї Параскеви Іванівни проживало людей зо двадцять «нащадків» славного гетьмана Данила Апостола. Усім сердешна Параскева Іванівна знаходила місце і заняття – прилаштовувала до праці на цегельний завод, на цукроварню, найбільш «схоженьких» на відомого пращура (зокрема тих, хто майстерно скошував одне око) залишала на своєму паровому млині з непоганою платнею у два срібних карбованці на місяць з повним забезпеченням харчами і житлом.

Не маючи власних дітей, Параскева Іванівна обожнювала свою єдину небогу-сирітку Мусеньку і щоліта намагалася відгодувати її своїми варениками, до яких мала неабиякий хист.

От і в цей день на галявинці перед маєтком варила Параскева Іванівна варення з вишень – заготовки робила вже зараз, щоби взимку відіслати до лютої півночі слоїків зо тридцять-п’ятдесят для любої небоги.