Подвiйна гра в чотири руки - Страница 7

– Ач розігналася: Марію Стюарт вона буде представляти, клишонога! Та лише через мій труп!

І знову доганяє розлючену пані:

– Фаїночко, любонько дорогесенька, ріжете без ножа! Я ж капітану пообіцяв, що буде найкраща, найвеселіша актриса!

Фаїночка зупинилася.

– Я що, на клоуна схожа? – запитала грізно і з переможним виглядом вийняла з пухнастого ридикюля кольорову картонку, пішла на наступ – прямо на Мусю, пройшла повз – до білої урни у вигляді лев’ячої пащеки (Муся й не помітила, що біля урни сиділа). – Ось вам! – і вкинула картонку в пащеку.

Побігла далі, роздмухуючи червоні щоки.

Картатий товстун сумно закляк.

– Вбили… Зарізали…

Оглядівся, прошепотів: «Вішатись треба!» – і понуро побрів убік буфету рану душевну заливати.

Дивні люди, думає Муся, а сама убік лев’ячої морди косує – все їй цікаво.

Озирнулася, чи ніхто за нею не стежить. Інакше як панянці інститутського вигляду до урни руку засунути! Повагалася – засунула.

Витягла картонку, тією Фаїночкою вкинуту.

А вона така сама, як в убієнного пітерського інженера – «Запрошення…».

Час відплиття, номер каюти…

Хотіла Муся про Бога кілька добрих слів подумати, та часу на те немає: вхопила валізу – і на червоний килим. Як повноправна.

А тінь, що за афішею-діжкою причаїлась, – в обхід, навпростець, за адміністративну будівлю, де людей менше. На ходу чоботи скидає.

Чи не плавати зібрався?…

– Сонце, сонце лови! Знімай зліва!

Оператор, що крутив ручку кіноапарату, не випускаючи з зубів папіроси, гнівно зиркнув убік режисера – мовляв, сам знаю, як знімати!

Обидва стояли на нижній палубі, неподалік від капітана, і завзято знімали «документальну фільму» на замовлення Київського пароплавства.

– Зліва – в контражурі вийде… – відказав оператор і забуркотів крізь зуби: – Теж мені – Люм’єр… «Прихід потяга – відхід потяга» – тьху! На що час витрачаємо?

І голосно промовив:

– Мене, між іншим, на знімальному майданчику з мадам Холодною чекають!

– Не сумуй, брате, – поплескав його по плечі кудлатий режисер. – Тут роботи на чотири дні. Гроші добрі платять. Харч – за вищим розрядом. Лабораторія прямо в каюті: проявимо плівку, покажемо товстосумам – і тю-тю! Справжнє мистецтво творити!

Оператор незадоволено похитав головою і закрутив ручку.

– Цього павича відзніми… Крупняком! – шепнув режисер і гукнув до капітана: – Активніше вітайте гостей, пане капітане! Вас побачить світ!

Улещений такою перспективою капітан підніс руку до козирка, вклонився і замахав поважному панству другою рукою, скошуючи око на камеру: чи знімає.

Камера знімала. Публіка повільно рушала вгору сходами, віталася з капітаном.

Матроси, підхопивши багаж, проводжали пасажирів до кают.

На другій палубі вишикувалися офіціанти та інша обслуга.

Звішувалися з перил, витягали шиї. Не часто ж можна побачити стільки поважних людей разом!

Але дідько розбере, хто є хто.

Тому намагалися тісніше оточити мосьє Очінь, модного цирульника з самого Хрещатика. Той знав усіх! І офіціанти, мов зграя пінгвінів, топталися біля нього, дослухаючись до влучних коментарів знавця вищого світу.

– Мій папаша половину Хрещатика перестриг! – між тим хвалився мосьє Очінь, кланяючись направо і наліво гостям. – А я далі пішов: усе київське високе панство стрижу. Вони без мене – нікуди! Я їм – і перманент, і зачіски по-французькому.

Звісившись з перил, закивав у поважну юрму:

– Ваше-сте… Ваше-сте… Мої вітання! Шарман! Гранд шарман!

«Ваше-сте», звісно, на кивок мосьє ніяк не реагувало, але хіба то важливо?

Офіціанти шорошили вуха і пошепки питали у знавця світського товариства:

– А це хто?

І той, набурмосившись, мов бойовий півень, гордо відповідав:

– Міністр фінансів, пан… м-м-м… «еспаньйолка» – мого виконання! З дружиною мадам Софі: вчора «сахарет» мені замовила – дві години вовтузився!

– А то? – знову питали офіціанти.

– Де? З «тюрбаном»? Холодний перманент? Це мадам Зінаїда Гі, – і знову взявся до поклонів. – Моє шанування і все таке інше! Феєрично! Беліссімо! – і до офіціантів: – Стригтися хотіла – відмовив. Вони зараз усі стрижуться, бо емансипе…

– Хто? Що?

– Одне слово – вільного поводження… Це нині в моді.

Пані та панове вервечкою здіймалися трапом і кожного усюдисущий мосьє Очінь знав особисто, з кожним мав спілкування, кожного стриг-голив чи не щодня.

Офіціанти завмирали в шанобі і навіть остраху: ось з якою людиною доводиться спілкуватися.

– А ось ті – хто? З папугою?

– «Бобрик» – то мосьє Шток – найкращий київський ювелір, козяча ти морда невчена!

– Сам ти морда! А поруч – хто?

– Тут усе сімейство: синок – це той, що з папугою. І дружина – ваше-сте, ваше-сте! – закланявся опасистій матроні, – Фіра Гераклівна. Перманент – крупний шарман!

– А то, певно, поважний птах…

– Еге ж, це гер Айзен, посол германський… Ваше-сте, моє шанування! Тужур! Тужур!

І все далі – у такому ж дусі. Усе і всіх знає мосьє Очінь.

А по-простому – Сидір Очкуренко, цирульня якого на Фундуклєєвській, та, що «Зефір та Єва» називається…

Сходиться на палубі публіка.

Крутить ручку оператор.

Кланяється капітан.

Сновигають матроси.

Гримить військовий оркестр.

Але прибріхує мосьє Очінь: є персони, про яких краще помовчати, адже ані слова про них не зможе повідомити.

Скажімо, панна в фіолетовій, з муаровими візерунками сукні, в капелюсі з рясною вуаллю…

Уся з себе немов скрипка – така ж лискуча. За панною йшла служниця, тримаючи під пахвою лису білу левретку.

Не знав мосьє Очінь і поважної купчихи, що потужно пливла по червоному килиму в оточенні трьох черниць і чотирьох приживалок.

І високого пана в чорному макінтоші і капелюсі фасону «Пушкін».

Замикаючи урочисту ходу, на палубу увійшов циганський хор – зі співами і танцями.

Посадка закінчувалася.

Останньою трапом промчала юна особа, тягнучи поперед себе важку валізу, в’язанку книжок і чорний медичний саквояж.

Оркестр гримнув туш.

Проводжаючі замахали хустками.

Пароплав видав потужний гудок…

…Обійшовши сірий адміністративний будинок, переслідувач Мусі Петька Шнур (а це був саме він!) кинув на березі чоботи і куфайку, пірнув «стовпчиком» у сріблясті хвилі і сильними рухами погріб за той борт пароплава, де його не могла бачити ані поважна публіка, ані пан капітан із матросами.

Допливши до борту в оточенні чайок, котрі нахабно намагалися клюнути його в голову, вхопився за канати, вправно підтягнувся і вмить перелетів на розпечену палубу.

Відхекався. Полежав трохи і, лишаючи по собі мокру пляму, заповз під рятувальний баркас.

Пароплав повільно відійшов від берега…

Якщо ви не панночка дев’ятнадцяти років і не їхали добу в задушливому вагоні, не сиділи дві години на валізі на спекотному київському сонечку на набережній і на вас немає довгої спідниці в формі дзиґи та ще й корсета, фільдеперсових панчішок з тісними ненависними підв’язками і капелюха-канотьє, котрий не захищає від сонця, а, швидше, приховує добу немите спітніле волосся, і блузон ваш білий, а не сірий від пилу, і замшеві чобітки не в сивих залисинах бруду – ви навряд чи зрозумієте, з яким шаленим почуттям щастя і насолоди Муся, Марія Матвіївна Гурчик, зачинила за собою двері каюти під номером 23.

Як вона кинулася до широкого ліжка, на ходу скидаючи черевички – та так, що один полетів управо – прямо в стелю і, здійснивши рикошет, осів на іншому боці від саф’янового крісла, а другий – вліво, влучивши у дзеркало.

І це ще не все! Немов бомби, впали з її рук на різні боки валіза, саквояж і оберемок книг, влучним рухом канотьє осіло на гачку вішалки, між тим як юна панночка вже висмикувала з-під розстебнутої на ходу блузки ненависний корсет.

О, зараз їй могла би позаздрити сама багаторука індійська богиня Калі – навіть вона не могла б роздягнутися швидше!