Подвiйна гра в чотири руки - Страница 4

Скажімо, скляна колбочка з графітом, власноруч наструганим з олівців, віхтик з дрібним піском, пензлики різного калібру, пляшечка з сірчаною кислотою і ще купа пробірок і реторточок, наповнених невідомою рідиною різного кольору, медичні щипці, скальпель, обценьки.

Окремо варто було б розповісти про набір збільшувальних скелець, пінцетів і ланцетів, охайно нарізаний стосиками м’який папір, що ним промокають чорнила, і насамкінець – коробка театрального гриму (таємно придбана у клоуна за два рублі асигнаціями в пересувному цирку-шапіто), який конче необхідний кожному порядному шпигуну для зміни зовнішності!

Промахнувся Матвій Іванович і з супроводом: взяти з собою Лізу Марія Матвіївна навідріз відмовилась, мовляв, вона тут татусеві згодиться. А наймати компаньйонку не було часу, адже генерал квапився на місце злочину.

Муся побожилася, що сидітиме у вагоні тихо і мирно до самого Глобино і ніяка наглядачка їй не потрібна.

Вийшли до фаетону, кожен у своїх думках.

Повантажились.

Іполит подав Мусі руку – довелося спертися, хоча Муся не любила таких м’яких вологих рук, підштовхнув під ліктик генерала.

З метою безпеки панночки підняв верх, сів поруч.

Фаетон гойднувся, мов човен.

– Рушай! – наказав генерал. – Спочатку на набережну. Там зачекаєш – і потім на вокзал!

Іполит назвав адресу.

Фаетон рушив…

У ту ж мить з темної арки, що трималася на плечах групи оголених каріатид і атлантів, вистрибнула чорна тінь і, ставши на закорки екіпажу, приєдналася до від’їжджаючих…

Біля під’їзду на набережній уже крутився цікавий люд.

Довелося кучеру трохи попрацювати пужалном, щоб розігнати загату роззяв.

– Почекаєш тут, – наказав доньці Гурчик.

Але Муся зі своїм саквояжем уже стояла в юрмі біля під’їзду і, як усі, витягувала шию вбік санітарів, що саме виносили з темряви ноші, накриті білим простирадлом. Під ним вгадувалися обриси худого видовженого тіла.

Генерал з Іполитом, що розчищав дорогу начальнику гострим ліктем і криком «Поліція!», поквапились зупинити процесію.

Санітари стали.

Натовп (серед гультяїв, прикажчиків із сусідніх яток та інших роззяв товклися тут навіть бонни з дітьми і дами під мереживними парасольками) хитнувся вперед.

Іполит, широко розвівши руки, відтіснив цікавих, пропустив генерала, відкинув край простирадла, крадькома кидаючи погляд на Мусю: чи не в захопленні вона від таких його рішучих дій.

Муся дійсно була в захопленні, адже через плече татуся жадібно оглядала смутне видиво, що відкрилося її очам.

Небіжчику було років тридцять.

На його посинілому обличчі (Муся відзначила, що синява розливалася від шиї) застигла блаженна посмішка, пальці обох рук розчепірені, ніби нещасний усе ще брав свій останній акорд.

Гнівно зиркнувши на доньку, генерал почав підійматися на третій поверх апартаментів.

На сходах так само товклися цікаві – покоївки, лакеї, кухарки.

Схлипували, накладали на себе хресні знамення і коливалися, мов водорості, шанобливо пропускаючи генерала до високих прочинених дверей, звідки долинали тихі голоси поліцейських.

Генералу стало не до Мусі.

А вона, перетворившись на тінь чи, краще сказати, мишу, тихо почала орієнтуватися на місцевості, вловлюючи кожне слово з доповіді околоточного.

У просторому залі-приймальні (Муся відзначила, що померлий інженер жив досить заможно) стояв круглий дубовий стіл на лакованих гнутих ніжках у формі оголених сирен, що здіймаються з хвилі морської (претензійно і недешево, подумала Муся), десять стільців у стилі бароко (протертим виявився лише один, з чого Муся зробила висновок, що небіжчик не вельми часто приймав гостей), на вікнах висіли щільні подвійні штори (певно, захист від вологості, вирішила Муся, небіжчик був теплолюбним), біля вікна – канапе, точніше, досить кокетлива козетка з різьбленими позолоченими бильцями і високою спинкою, оббита ніжно-рожевим шовком. Теж жодним чином не протерта.

Постріляла очима і по різних предметах та предметиках.

Позолочені канделябри з викрутасами, картини у важких рамах з морськими пейзажами, швидше за все копії.

Усе начищене, усе блищить.

У кутку, ближче до штор, майже за ними – високий сейф зі шпариною у формі лев’ячої пащеки.

Підробка, подумала Муся, у таких сейфах хіба що вино витримувати.

Наставила вуха, дослухаючись до тихого бурмотіння генерала, який оглядав сейф.

– Зламу не було… – бурмотів той. – Відімкнено ключем. Певно, на довірі спрацювали.

І обернувся до околоточного:

– А чи правда, що на клавішах головою лежав?

Околоточний підтягнув черево:

– Чиста правда, ваша світлість! Ось – там. Ми туди нікого не пускаємо.

Муся помітила, що вхід до сусідньої кімнати перегороджений білою стрічкою.

От молодці, подумала вона, а то, бува, затопчуть геть усе, руками замацають та ще й попелом із власних папіросок притрусять – як тоді сліди шукати?!

А доктор Шерл писав, що…

Муся не встигла подумати про те, що писав про такі випадки невідомий белетрист, як біля неї схлипнула покоївка.

Генерал нервово відгукнувся на звук:

– Виведіть зайвих!

Іполит швидесенько відтіснив покоївку до коридору.

На мить завагався лише щодо Мусі – зайва вона тут чи ні – і обпікся об її суворий погляд, вирішив – ні, не зайва, ліпше не чіпати, і повернувся до місця дислокації.

– Крім убивці чи вбивць треба шукати те, що тут зберігалося, – сказав генерал Гурчик, з досадою в черговий раз обмацуючи стінки і навіть покришку сейфа.

– Що шукати треба, ваше світлосте?

– Креслення на цигарковому папері, – тихо сказав генерал і кивнув на запечатану залу. – Що там знайшли?

– Труп…

– Невже?

– Вибачте, ваше світлосте, – виструнчився череватий околоточний і почав доповідати по-формі: – Нічого надто особливого, пане генерале. Певно, пан інженер мав рандеву. На столі увесь джентльменський набір: цукерки, шампанське, квіти. Два бокали… А ось ще – запрошення.

– Запрошення? Що за запрошення?

– Пан інженер у відпустку збирався. Запрошення на судно «Цариця Дніпра».

Околоточний простягнув генералу цупку картонку.

Перед тим як прочитати, генерал обнюхав її, мов собака, підніс до очей:

– «Цариця Дніпра», перший круїзний рейс із Києва… Відплиття… Відплиття післязавтра… Не густо. Що ще?

– За попередніми даними, смерть настала між дев’ятою та дванадцятою годинами ночі. При огляді тіла нічого надзвичайного не виявлено. Усе чисто. Попередні версії: серцевий напад, отруєння їжею або напоями. Слідів пограбування немає. Крім… як ви зараз повідомили – креслення. Але про те нам відомо не було. Якщо судити з розташування тіла…

Але продовження нудної доповіді Муся вже не чула, а, непомітно прослизнувши за білу стрічку, жадібно всотувала кожну деталь у затишному алькові, що став, за її беззаперечним судженням, місцем хоч і не кривавого, але від того не менш цікавого злочину.

Блискавично відзначила деталі: стілець, на якому знайшли небіжчика, стоїть не по центру рояля. Гра в чотири руки?

Озирнулася: другий стілець надто показово присунутий до ломберного столика, ніби каже: я тут ні до чого.

Так само із бокалами. Один стоїть на покришці роялю, навпроти стільця небіжчика, – це його недопитий останній трунок. Другий – на столику, порожній і сухий.

Ноти на роялі!

Швиденько сховала – за пазуху, потім розберемось.

Помітила: пожовклий сувій, списаний дрібними «до-ре-мі» вручну – музика для гурманів.

Що ще?

Хуткіше! Доки не урвалася нудна доповідь «по всій формі» в сусідній кімнаті…

Пробіглася по корінцях полиці з нотами, що висіла над роялем.

Підчепила нігтиком якийсь картонний краєчок, засунутий, певно, нашвидкуруч: на килим упав, ніби саме на такий дотик чекаючи, дагеротип, або, як нині кажуть, фотографія. Певно, схована нещодавно.

Ух ти! Одна з тих фривольних світлинок, котрі татусь забороняє дивитися в модних журналах: оголена спина, тінь від капелюха з широкими крисами падає на гострі лопатки, вузенькі бретельки натякають, що сукня на панянці (а, власне, чому саме панянці, якщо спина худа, майже підліткова?) все ж таки є.