Пiсня Сюзанни. Темна вежа VI - Страница 11

Отже, перетинаючи Сорок шосту вулицю в напрямку великого, облямованого затемненим склом хмарочоса, що стояв тепер посеред житлового кварталу на розі Другої авеню та Сорок шостої вулиці (там, де колись була артистична кав’ярня, а потім порожня ділянка), Труді не думала ні про привиддя, ні про видіння, ані про візитерів з потойбіччя. Бо думала вона про Річарда Голдмена, засранця й голову правління відомої іграшкової компанії, і яким чином їй…

Цієї миті життя Труді поміняло курс. Якщо точно, це відбулося рівно о 13:19 за літнім часом Східного узбережжя Північної Америки. Якраз вона дійшла до бордюру того боку вулиці, що належала до старої частини міста. Фактично вже ступила на нього. І тут прямо перед нею на тротуарі з’явилася жінка. Афроамериканка з широко посадженими очима. У Нью-Йорку вистачає чорних жінок і чималий їх відсоток мають широко посаджені очі, але ніколи раніше ніяка з них не з’являлася раптом перед Труді просто з порожнього повітря. Було дещо й інше, дещо куди неймовірніше. Ще за десять секунд до того Труді б розреготалася і сказала, що нічого не може бути неймовірнішим за жінку, яка матеріалізується на тротуарі просто перед її очима, але ж воно було. Авжеж, таки було.

І от тепер-то вона зрозуміла, як почуваються ті, хто повідомляють про побачені ними летючі тарілки (не згадуватимемо вже обплутаних іржавими ланцюгами привидів), як ці люди впадають у відчай, наражаючись на тотальну недовіру тих, котрі… ну, таких людей, до яких належала Труді Дамаскус ще о 13:18 того червневого дня, тих, до яких вона перестала належати назавжди там, у центрі міста, на тротуарі Сорок шостої вулиці. Можеш пояснювати комусь: «Послухайте, це дійсно ТРАПИЛОСЬ!» — і наштовхнутися на стіну нерозуміння. Вони відповідатимуть вам щось на кшталт: «Авжеж, найпевніше, вона вийшла з-за павільйону на автобусній зупинці, а ти просто цього не помітила» або «Можливо, вона вийшла з якоїсь з тамтешніх крамничок, а ти просто не зауважила».

Можеш пояснювати їм, що нема ніякої автобусної зупинки на тому розі Другої авеню і Сорок шостої вулиці (і на протилежному також), та намарно. Можеш пояснювати їм, що нема ніяких крамничок у цьому кварталі, принаймні з того часу, як було збудовано «Другу Хаммаршольд-Плазу»,[9] та все буде намарно. Труді швидко навчиться тримати ці речі при собі й доведе цим себе ледь не до божевілля. Вона не звикла, щоб до її слів ставилися легковажно, мов до крапельки гірчиці чи кавалка недовареної картоплі.[10]

Ніякої автобусної зупинки. Ніяких крамничок. Там є сходи до будівлі «Хаммаршольда», і в той час на них зі своїми коричневими пакетиками все ще сиділи кілька запізнілих ланчувальників, проте й не звідти прийшла жінка-привид. Факт залишається фактом: коли Труді Дамаскус поставила на бордюр свою взуту в кросівку ліву ступню, тротуар перед нею був абсолютно пустий. А тієї миті, коли вона перенесла вагу свого тіла, готуючись відірвати праву ступню від асфальту проїжджої частини, на тротуарі з’явилася жінка.

Якусь мить Труді ще могла бачити крізь неї Другу авеню, а також дещо інше, дещо схоже на пащу печери. А тоді воно зникло, а жінка згустилася. Це тривало не довше двох секунд, такого висновку дійшла Труді; пізніше вона пригадала стару примовку: «Аби зморгнув, й знаття б не було», — і пошкодувала, що сама тоді не зморгнула. Бо побачила не просто оприявнення.

Чорна леді на очах Труді Дамаскус виростила собі ноги.

Саме так, виростила собі обидві ноги.

Зі спостережливістю у Труді було все в порядку, тож вона казала людям (дедалі менше й менше ставало тих, кому хотілося це почути), що кожна деталь цієї короткої пригоди закарбувалася у неї в пам’яті, як татуювання. Примара була на зріст трохи вищою чотирьох футів. Трохи осадкуватою як для звичайної жінки, так здалося Труді, проте цілком нормальною для безногої нижче колін особи.

Примара була вдягнена у білу, зашмаровану чи то бордовою фарбою, чи то висохлою кров’ю сорочку і джинси. На стегнах, там де в них малися ноги, джинси були туго напнуті, але нижче колін їхні сплющені холоші лежали на тротуарі, мов скинуті якимись курйозними голубими зміями шкурки. А тоді раптом вони роздулись. Роздулись — саме лиш це слово звучало божевільно, але Труді на власні очі бачила, як це відбувалося. У ту ж мить жінка, яка щойно була від колін безногою, підвищилася від чотирьох футів чотирьох дюймів на весь свій зріст — десь футів п’ять і шість-сім дюймів. Це було схоже на якийсь кінематографічний трюк, але ж трапилося це не на екрані, це трапилося в житті Труді.

На правому плечі примари висіла торба, на вигляд ніби з очерету. Було схоже, що в тому плетеному кошелі складено миски або тарілки. У правій руці вона міцно стискала вицвілу червону торбу на мотузяному зашморгу. На дні її, похитуючись туди-сюди, лежало щось кутасте. Труді не все розібрала з того, що було написано на торбі, але там були слова ДОРІЖКИ СЕРЕДМІСТЯ.

А тоді жінка вхопила Труді за руку.

— Що в тебе у торбі? — спитала вона. — У тебе там туфлі?

Це змусило Труді перевести погляд на ноги жінки, і тут вона знову побачила чудасію: ступні в цієї афроамериканки були білі. Білі-білісінькі, як власні ступні Труді.

Труді чула вираз «втрачати мову», і ось саме це сталося з нею. Язик прилип їй до піднебіння, ані зворухнути. Але з очима в неї було все гаразд. Вони все бачили. Білі ступні. Плямки на обличчі чорної жінки, майже напевно — засохла кров. Той піт, запахом якого від неї повіяло отакечки посеред Другої авеню, міг з’явитися лише в результаті якогось надзвичайного напруження.

— Жінко, якщо маєш туфлі, краще віддай їх мені. Я не хочу тебе вбивати, але мушу дістатися до людей, котрі допоможуть мені з моїм малюком, а боса йти я не можу.

І нікого більш нема поряд на цьому крихітному відтинку Другої авеню. Люди, та й тих дещиця, що сиділи на сходах «Хаммаршольда», дивилися прямо на Труді й чорну (майже чорну) жінку, але дивилися безтурботно й навіть без усякої зацікавленості — та що з ними таке, чи вони там збіса сліпі?

«Авжеж, це не когось з них вхопили за руку, це по-перше. Не комусь з них вона погрожує вбивством, це по-дру…»

Полотняну сумку «Бордерз»,[11] де лежали її офісні туфлі (колір кордовської шкіри, помірної висоти підбори), було зірвано в неї з плеча. Негритянка зиркнула всередину, потім знову на Труді.

— Який це розмір?

Язик Труді нарешті відліпився від піднебіння, але марно, бо тут же завмер під нижніми зубами.

— Байд’же. Сюзанна каже, на позір ти маєш сьомий. Це підхо…

Раптом лице примари немов взялося мерехтінням. Вона підняла руку — рука, з якось невпевнено стиснутою в нещільний кулак п’ятірнею, злетіла по вихлюватій дузі, ніби ця жінка не сама нею керувала, — і ляснула собі по лобі просто межи очі. І тут же її обличчя стало іншим. У стандартному кабельному пакеті Труді мала канал «Комеді Сентрал», тож вона не раз бачила, як подібним чином змінюються обличчя у коміків-пародистів.

Жінка знову заговорила, і голос в неї також став інакшим. Тепер він належав освіченій особі. А ще (Труді могла заприсягтися) він звучав налякано.

— Допоможіть мені, — промовила вона. — Мене звуть Сюзанна Дін, і я… я… о, о Боже… о Господи…

Раптом лице її скривила гримаса, від болю жінка аж вхопилася собі за живіт. Подивилася вниз. А підвівши голову, вона знову стала першою особою, тією, котра казала, що готова вбити заради туфель. Боса, вона зробила крок назад, не випускаючи з рук сумку Труді, в якій лежали туфлі «Феррагамо»[12] на низьких підборах і свіжий номер «Нью-Йорк Таймз».

— О Господи, — промовила вона. — О, припини цей біль! Мама! Ти мусиш його припинити. Ще не на часі, тільки не тут, посеред вулиці, притримай його до пори.