Письменники про футбол - Страница 41

— Ти ж іще не такий старий хрон. Спортсмен. — Якось сказав дід Паша, бридливо вмощуючись на зношених маєчках.

Бруханда глянув на друга, але промовчав.

— У мене є пропозиція. Хочеш, я тебе тренером зроблю? — продовжив дід.

— Ти?

— Я… Ну, може, не я. Гриша каже, що їм тренер нужен.

— По боксу?

— По якому боксу? Який бокс? По футболу.

— Я ж боксер.

— Ти спортсмен, чемпіон. Банжо Равалту у сімдесят першому хто завалив?

— Я ж не Пеле завалив.

— Я тобі шанс пропоную, Валєрка! Шанс стати людиною. Ти ж так зіп’єшся скоро.

— Футбол? У футбол знаєш хто грає? Танкісти і бразильці.

Такий коментар Бруханди дід Паша, який останнього разу торкався футбольного м’яча ще до карибської кризи, несподівано сприйняв за власну образу і вперто замовк на двадцять хвилин.

Валерій Семенович, натомість, цього часу не згаяв і займався тим, що згадував, як, перебуваючи у Бразилії, він зустрічався з Пеле. Щоправда, підтвердити реальність цієї зустрічі ніхто не міг: саме тоді, коли радянська делегація робила загальні знімки з видатним футболістом, він, Бруханда, наминав у тамтешній Сан-Паульскій столовці крабів й закономірно лишився за рамками цих унікальних кадрів. Тому й не дивно, що багато років потому, коли Валерій Семенович випивав та заходив до сусіднього двору поспілкуватися з місцевими хуліганами, йому доводилося кожного разу вислуховувати образи, якими не гребували малолітки, виказуючи тим самим свою недовіру до алкоголіка дяді Валери, який начебто зустрічався з Пеле, а сам не втомлювався показувати всім і кожному фотографію з радянською делегацією та якимсь негром посередині, який на Пеле був схожий ну дуже умовно.

— А де тут ти, дядь Валера?

— Я крабів їв, але я потім підійшов.

Після цієї фрази хулігани, як правило, починали реготати, улюлюкати та голосно лаятися. Валерій Семенович шарівся, але на своєму не стояв, — однаково не повірять, — розвертався і йшов, чомусь неодмінно згадуючи при цьому рожево-коричневі руки Пеле з чимось білим у бганках на долонях…

Нарешті дід Паша перервав спогади Бруханди. Сповнений рішучості, він підійшов до Валерія Семеновича та вщипнув його за лікоть.

— Слухай сюди, дурак. Гриша з пацанами організували футбольну команду, директор дозволив. Їм нужен тренер. Спортсменів нема, а яка нормальна людина фізруком на півставки в інтернат піде?

Бруханда замислився.

— А яка? — перепитав Бруханда, досі відчуваючи в роті присмак крабів.

— Ніяка не піде, а тобі — всі шанси зробити своє життя… стати на ноги…

— Я подумаю, — відповів Бруханда і засумував.

Але думати він уже не міг. Важка темрява осідала йому на плечі, наче перший сніг. Мішки з одягом виринали з густого повітря чорними, як бразильці, силуетами, і хропіння діда Паші здавалося не хропінням, а важким диханням мертвяків. Заснути Бруханда цієї ночі так і не зміг.

Спочатку Валерій Семенович переговорив із Гришею стосовно свого тренерства й дізнався, що пацанам таки дійсно потрібен сильний і вольовий мужчина, який змусить їхні крихкі та погнуті хребти супротивитися лихій долі на шляху до омріяного щастя. Таким мужчиною Бруханда і був. Принаймні він так думав. Але, зрештою, яка різниця?

Щоправда, конкретної цілі Гриша не зміг окреслити, тому Валерій Семенович вирішив, що мета їхніх тренувань полягатиме в тому, щоб навчити хлопців рухатися по полю.

Після цього Бруханда зустрівся з директором інтернату. Директором виявився жирдяй з писклявим голосом та бабськими повадками. Жирдяй нічого не обіцяв, але попередив, що якщо травмується хоч один горбатік, то відповідальність ляже на плечі тренера.

— З мене вже давно гівно сиплеться сухим залишком, — відповів Бруханда. — Я ні за кого не відповідатиму. Зроблю все, що зможу. Бачив я ваші гімнастики — мертвому припарки. У вас є методичка з футболу?

Останньої фрази директор не зрозумів, але кудись зателефонував, і наступного дня на воротах з’явилася сітка.

Правила гри Бруханда уявляв собі приблизно. Під час прогулянки містом він придбав у букініста книгу Льва Касіля «Воротар республіки», прочитав її за ніч і невиспаний вирушив на перше тренування та знайомство з «горбатіками».

«Чого б і ні? Не сподобаються хлопці — чорт із ними, повернуся до старого життя», — розмірковував Бруханда, витоптуючи вкриту першою несміливою травою стежину, що вела до спортивного майданчика.

Як не дивно, Бруханда знав майже всіх хлопців, які прийшли на перше тренування. Ні, він не був знайомий із ними особисто, але двоє були друзями Гриші, й він не раз зустрічав їх у квартирі діда Паші; частину хлопців Бруханда частенько бачив у магазині біля гральних автоматів; інших же — просто знав звідкись, але звідки, не міг згадати. Так чи інакше, всі хлопчики були кволі й всохлі, немов столітні тополі. Ліпити з таких захист чи півзахист, не кажучи вже про нападників, було стрьомно — це Бруханда відчув одразу. До того ж на поле прийшли тільки десять хлопців.

— А на банку хто? — одразу запитав Бруханда, оцінюючи спухлим оком фізичну складову команди.

— Я воротар-мотала, — вигукнув один із пацанів.

— Хто? — не зрозумів Валера.

— Дід Піхто, — відповів воротар-мотала.

— Це Саша Буйвол, — подав репліку Гриша.

Саша Буйвол на буйвола змахував щонайменше.

— Який же ти буйвол? — усміхнувся Бруханда.

— Це його прізвище.

— Ясно. Тільки ніяких воротарів-мотал. Нам потрібен хтось на банку.

— А більше нікого нема, — крикнув хтось. — У всіх освобождалки от фізри. Тільки спецуха.

— Це що?

— Це спеціальна лікувальна гімнастика та басейн.

— А банка?

— Я воротар-мотала…

Бруханда відійшов на кілька кроків, розвернувся до хлопців спиною, глянув у неспокійне весняне небо й видушив із себе кілька непристойних слів. Хлопці ці слова почули.

— Ого! — загомоніли вони.

Валерій Семенович зашарівся, повернувся до хлопців, вибачився й наказав до наступної зустрічі конкретизувати мету тренувань та привести воротаря.

— Мужики, — довірливо мовив Валерій Семенович, погладжуючи сивину. — Без воротаря — гайки. Ви зрозумійте мене правильно. Я боксер, я знаю, що кажу. В боксі важливі атака і постійний рух, ще важливіший — захист. Але якщо у роті в тебе немає капи, то, пацани, глина вашим зубам.

На цьому Бруханда розпрощався й попрямував у напрямку гастронома.

А вночі Валерію Семеновичу наснився Саша Буйвол. Він стрибав на батуті, оголюючи блідий живіт, й голосно реготав.

Прокинувшись вранці, Бруханда як завжди випив кілька грамів горілки й хотів було повернутися у постіль, але раптом згадав, що об одинадцятій має проводити тренування. Наспіх одягнувши тренувальний костюм, знайдений рік тому під завалами гнилуватих светрів, Валерій Семенович вискочив із будинку, перебіг вулицю й опинився на спортивному майданчику інтернату. Хлопці вже чекали. Вони набивали ногою щось подібне на величезний волоський горіх.

— Це м’яч? — запитав Бруханда.

— Який є, — відповіли хлопці. — Це баскетбольний, без резини.

Бруханда промовчав. Хлопці натомість виштовхали наперед невисокого, але дуже гладкого хлопчика з великими жовтими зубами.

— Воротар? — задоволено привітався Бруханда.

— Вітя! — представили воротаря хлопці. — У нього рак! — ще радісніше загомоніли вони.

— Хлопці, це дебільний гумор, — прикрикнув Валерій Семенович.

— А це не гумор, — відізвався хтось.

— У мене не рак, у мене опухоль. Її виріжуть, і все.

— Доброякісна? — по-батьківськи запитав Бруханда і навіщось торкнувся Вітіного плеча.

— Да.

— На банці стояти зможеш? Ну, на воротах?

— Зможу.

Бруханда задоволено почесав голову й оглянув колектив.

— Ну що, — доброзичливо почав він, — давайте почнемо з пробіжки? Кілька кіл навколо поля до переможного, поки є сили, — щоб я зміг оцінити фізичний рівень та рівень серцево-судинного тонусу кожного з вас.