Письменники про футбол - Страница 34

— Сідайте! — гаркає директриса. — Соломаха, покажи ноги. Покажи ноги! — біжить вона до нього.

Підбігає. Стас винувато показує.

— Знімай, — горлає вона. — Знімай негайно! Паркету три неділі! Тіки-тіки поклали новий паркет, а ти! Ти! Що ти собі дозволяєш! Знімай, кажу!

— Не зніму, — шепоче Стас.

— Зніма-а-ай! — завиває директриса й тупоче ногами.

Опудало сойки не витримує і замертво падає їй до ніг. Директриса помічає це лиш тоді, як починає по ньому топтатись.

Студент спить на кухні за підручником із правознавства. Стас спить неспокійним футбольним сном на своїй проваленій розкладачці. Мама повертається на початку другої ночі, бо щодня підробляє прибиральницею в кав’ярні «Бєлая лошадь». За прибирання там платять 30 гривень плюс дають кегове, коли щось лишається. Мама заходить до кімнати обережно. Принаймні їй так здається. У темряві вона навпомацки знаходить Стасів рюкзак і, ніби здобич, витягує його до тьмяно освітленої вітальні. Спочатку вона дістає з рюкзака розтоптаного птаха. Крутить перед очима.

«Грак? — думає вона. — Та нє, не схоже… Може, шпак? Чи дятел? Та нє, нє… Ладно, хуй з ним, із цим птахом. Хоч цікаво, що це за птах такий дивний».

Потім із рюкзака з’являються дві пари новісіньких футбольних бутсів. Ну й урешті-решт щоденник, у якому через дві сторінки поточного тижня записано: «Доводжу до вашого відома, що ваш син ходить на уроки в футбольних бутсах, псуючи тим самим новий шкільний паркет. Сподіваюся, це неправда, коли він каже, що йому більше нічого взути, бо в сім’ї немає грошей. Крім того, ваш син спитав на уроці в однокласниці, що таке… Ну коли… Коли жінка бере цей… Я тут цього не писатиму. Зайдіть, будь ласка, до мене… Також доводжу до вашого відома, що через вашого сина постраждав експонат із класу біології, а саме — опудало сойки. Відремонтуйте негайно й поверніть».

— Сойка, — скрегоче зубами мама, — так це, блядь, сойка…

— Коли ти купиш собі костюм? — питає мене на курилці вчитель історії.

— Іванич, — кажу я, — дай я спокійно покурю, покурю і піду.

— Ну нє, — обурюється він, — я ж тобі добра хочу, а ти…

— Іванич, — кажу я, — цей твій костюм… От ти навіщо його носиш?

— Як це — навіщо? — питає Іванич. — Щоб… красивим бути.

— Ага, — киваю я, — Іванич, а коли тобі востаннє казали, що ти красивий?

— Так, — затинається Іванич, — так… цей…

Я не хочу слухати, що там у нього «цей», тому виходжу з курилки й через стадіон пензлюю до найближчої зупинки.

— Шмаркач! — кричить мені в спину Іванич.

Хочеться порвати йому костюм, але мою увагу привертає Стас, який сидить на лабіринті.

— Агов, — кажу, — прогулюєш?

Біля ніг Стаса стоїть розкуйовджене опудало сойки, її перехняблений дзьоб недбало перемотано скотчем.

— Нє, — зітхає він, — у школу не пустили, бо в бутсах.

— Пішли, — кажу.

— Куди? — не розуміє Стас.

— На ринок, купимо тобі кросівки.

— У мене, — зітхає Стас, — грошей нема.

— Я тобі куплю.

— Так віддавати нічим.

— Виростеш, віддаси, — кажу. — Сойку не забудь.

— Ей, — каже Стас, — до нас пробирається якась тьотка.

— Де? — питаю й намагаюсь розгледіти щось у забитому метровагоні.

— Та он, — каже Стас і показує.

Я дивлюся в той бік, куди він тицяє пальцем, і розумію, що мені гайки.

— Мені гайки, — кажу, — зараз дам тобі гроші, купи собі кросівки, а на решту справ мені похорон. Тобі можна довіряти?

Розштовхуючи пасажирів і тримаючи над головою загіпсовану клешню, до нас наближається Поля.

— Нє, — каже Стас, — я пас. Вона он яка зла. — І пірнає в натовп.

Так я й стою зі скаліченою сойкою в руках. Поля нарешті долазить до мене, кілька секунд розгляда мою сойку, потім набирає повні груди повітря й збирається щось… Що саме вона збиралася, я так і не дізнався, бо вже наступної миті в її очах зблискують запальнички, а з вух майже натурально починає валити дим.

— А-а-а-а-а-а-а, — волає вона, заплющуючи очі.

Тим часом чиясь рука хапає мене за штанину й тягне до виходу.

Двері якраз розчахуються, і Стас витягує мене на платформу. Розчервоніла й дика Поля лізе за нами.

— Сойку, — кричить Стас.

— Що, сойку?

— Кидайте сойку!

Я по-гандбольному фігачу в Полю сойку. Поля ухиляється, і сойка хряпає якогось мужика по потилиці. Двері електрички зачиняються. Finis.

— Що це було? — питаю я в Стаса нагорі.

— Та так, — каже він. — Довго пояснювати. Трюк один. «Нечесна чесність» називається.

Мама довго й прискіпливо розглядає кросівки:

— Де взяв?

— Учитель літератури купив, — винувато відповідає Стас. — Ми, правда, сойку загубили.

— Яку сойку? — фігачить його рушником мама. — Як ми тепер твоєму вчителю гроші віддамо?

— Він сказав, як виросту, то й віддам.

— Ну-ну, — киває мама, — так я й повірити-повірила.

Потім вона йде в кімнату до Студента, і вони довго про щось радяться, але що б вони там не нарадили, Стас знає точно — сойку вже не вернеш… так само, як і бутси, які мама збирається завтра віднести на ринок…

Суботній ранок починається о другій дня. Першим ділом, ніби солдат строкової служби, я ставлю на шпалерах позначку — іще один відпрацьований у школі тиждень. Варю каву, курю у вікно. У двері моєї квартири з відрізаним дзвінком хтось грюкає.

— Хто там? — підходжу й знуджено питаю я.

— Відкривайте, міліція! — чую у відповідь.

— Не відкрию, — кажу я, а сам думаю: «Поля, точно Поля помстилася».

— Відкривайте, відкривайте, а то зараз двері на хуй спиляєм, по-хорошому відкривайте.

І я відкриваю. «ZAZ» валить зі стереосистеми свій «Падам». Мене натомість валять на підлогу. Кава розливається.

— Ну що, — кажуть копи, — дострибався, педофіл довбаний? — і застібають мені на зап’ястках важкі холодні браслети.

Браслети нагадують командирські годинники. От тільки нащо мені аж два годинники?

ПИСТОН[6]

Когда Пистон был совсем еще маленький, дед Петро рассказывал, как однажды в получку дождался последних десяти билетов в мгновенной лотерее «Спринт», взял их все и выиграл чуть ли не сто пятьдесят рублей. Стоя возле киоска, Пистон прям заулыбался, вспоминая, как хорошо было с дедой, когда тот хильнет рюмашку на праздник и давай всех веселить своими историями «за старую жизнь».

Про дедыну удачу Пистон слышал сто раз, и теперь, когда так нужны были деньги, у него и тени сомнения не оставалось в том, что самое разумное решение — дождаться двух последних билетов, взять их на рупь, а там счастье и подвалит. Жалко только, что тёханка в киоске попалась злая и никак не хотела сознаваться, сколько билетов у нее осталось. Может, последние она спецом себе забирает, и еще не факт, что продаст ребенку лотерею…

Народ билеты брал вяло: за последние два часа подошло человек пять, не больше, да и то когда тралика долго не было. Деда говорил, шо их завозят раз в день и нужно ждать вечера. Ладно, повисим, время есть. От нечего делать можно было поиграть в какую-нибудь игру — типа в какую сторону больше проедет белых «жигулей» — или посчитать, сколько процентов прибыли получил дед Петро в свой лучший вечер. Тем более что сейчас Пистон был уже нормальный взрослый пацан, шестой заканчивался класс, и он легко мог бы порадовать дедушку, подсчитав в уме, что выпало тогда ему аж 2900 % прибыли. Только вот деды уже два с половиной года как не было, а больше никто пистоновской соображалкой особо не интересовался.

В спецклассе оно ведь как: раз ты умный, значит — не футболист. Вот волейболисты там или фехтовальщики, не говоря уже о похожих на девочек фигуристах — они типа умные, а футболисты — вроде боксеров, отбитые все наглухо. Пистон, между нами говоря, очень хотел быть футболистом и никем другим, поэтому если он и знал ответ задачи на уроке, то молчал себе в тряпочку, потому что спецкласс — на то он и спецкласс, все свои, и только начнешь умничать за проценты с дробями, как сразу решат, что футболистом тебе не быть и место твое — на банке[7].