Письменники про футбол - Страница 31

— Ага, — киваю я, — а потім я з Жорою, а ти з Полею, да?

— З Полею, — каже Уля уже з-під ковдри, — я не буду. Хоч вона — моя найкраща подруга, але уродіна. Тільки їй не кажи… А ти з Жорою… Це було б прикольно…

Та в цю мить двері до кімнати розчахуються і залітає Жора в сімейних труселях. В його очах непідробний жах. Він зачиняє двері на замок, роззирається навсібіч, зацьковано шкандиба до дивана й залазить до Улі під ковдру.

— Облажавсь? — питаю.

— Рука, — крекче він, — вона лягла мені на руку, а в руці щось як трісне…

— Ну, — не розуміє Уля, — а я тут до чого?

— Я полежу тихенько, — не чує її Жора.

Западає тиша. Я б сказав, хвилина мовчання… А потім у двері стукає Поля.

— Зайнято, — металевим голосом, хоч і з нотками страху, відповідає Жора, так, ніби ми в клозеті столичного експреса.

Чутно, як кроки віддаляються по коридору. Ми втрьох полегшено зітхаємо… Слава богу, мабуть, пішла зварити собі кави. Не збирається ж вона вішатись на люстрі?.. Та яка люстра її витрима? Не ті тепер люстри… Але через хвилину-другу за дверима лунає тупіт. Таке враження, що на нас біжить носоріг. Потім щось з розгону грюкає в двері, та так сильно, що ті аж тріщать.

— Комод, — шипить Жора й вилазить з-під ковдри. — Треба підперти двері комодом…

Ми піднімаємо комод — він напрочуд легкий, певно, порожній — і тягнемо його до дверей… Тим часом «носоріг» знов розганяється… На цей раз двері не витримують… і до кімнати влітає розлючена Поля зі шворкою для білизни на шиї. На шворці теліпається шматок люстри… Навіжена товстуха всією масою вибиває нам з рук комод і падає разом з ним на підлогу, щосили вчепившись у нього, ніби це була одна-єдина річ, яка цікавила її в цій кімнаті… Так вона й завмерла в обіймах пропахлої нафталіном порожнечі комода, якщо з порожнечею можна обніматися…

Часом життя починається так, ніби воно вже закінчилось, ніби ти народжуєшся в старість, і все, що тобі залишається, — чекати. І навіть якщо бувають якісь яскраві епізоди, то вони на контрасті такі яскраві, що здається, ніби Всевишній засліпив тебе велетенським зварювальним апаратом, яким нашвидкуруч латає дно баржі. Баржі, що нею він пересувається небесами, наглядаючи за нами й перевозячи з однієї хмарини на іншу душі японців, загиблих під час цунамі.

Одинадцятирічний Стас прокинувся на світанку й першим ділом, мерзлякувато згорбившись, рушив у кімнату Студента. Там порожньо: кімната, як завжди, засрана, але Студента в ній нема. Стас подумки зрадів, що його погрози подіяли, але вирішив перевірити ще й на кухні. На кухні радість зникла. Студент спав собі на стільці, поклавши голову на такий самий засраний стіл. Де б Студент не з’явився — усе засере, це Стас добре знає. Малий обходить квартиру по периметру, ніби кошеня, яке щойно принесли на нову територію, де йому все життя й треба буде жити. Мами ніде нема, схоже, звалила на роботу. Його мама здає одну кімнату Студенту. Правда, здає, це так, для красного слівця. Скорше, вона тримає його, як свійську тварину, — Студент нічого не платить, може брати харчі з холодильника, а за це мама з ним спить. Стасова мама — двірничка.

— Вставай, мурло! — бурчить Стас і боляче валить Студенту з ноги по коліну.

Той повільно підводить голову, дивиться на Стаса мутними очима й хрипить:

— Здрисни, мєлкий.

— Я, — каже Стас, — зараз тобі яйця відріжу.

— Ріж, — не перечить Студент, знов провалюючись у сон, як під кригу, — тільки відчепись.

Стас шукає ножа. Знаходить. Крутить його в руках, але відкладає. За мить знаходить більшого. Підходить до Студента й обережно штрикає того в пах. Студент не реагує. Стас штрикає його в пах дужче. Жодного ефекту. Стас уявляв собі все це якось інакше, тому вирішує відрізати Студентові яйця другим разом. Кинувши ножа на підлогу, він починає нишпорити по квартирі, яка нагадує сміттєзвалище. Мама має дивну мульку — все, що тільки знайде на вулиці, тягне додому, тягне, тягне й тягне…

За кілька хвилин Стас знаходить у вітальні вогнегасник, ричить його на кухню й кладе на стіл прямо перед Студентом. Приміряється, розвертає в потрібний бік і валить на балкон, де лежить купа старих газет. Запасшись газетами, повертається на кухню, рве просвинцьований папір і обкладає ним Студента. Обклавши, милується. Але всього мить. Потім дістає з полички сірники й підпалює. Полум’я починає рости-рости, Студент сяк-так прочумується, підводить голову зі стола.

— Це шо, блядь, таке? — ошелешено кліпає він очима, бачачи, як на ньому займається футболка.

— Це ти, блядь, гориш, — безневинно посміхається Стас.

А от далі все йде не так, як він задумав. Замість того, щоб волати, бігати кухнею, намагаючись збити із себе полум’я, Студент сидить як потороча. Він сидить і, судячи з усього, хоче згоріти. Тоді Стас кидається до вогнегасника, зриває кільце, тисне на руків’я. Ні фіга, вогнегасник не паше. Нарешті, Студенту таки починає добряче припікати. Він зривається й, ніби підбитий літак, із криком летить у ванну. Стас розуміє, що зараз йому будуть гайки — часу на роздуми нема.

5.30 ранку.

— Драсті, — кажу я.

— Драсті, — схиляється до мене продавщиця, марно намагаючись просунути свою мармизу у віконечко.

— Розміняйте полтину, — прошу я, — жетон не можу купити.

— А читати вмієш?

— Да, — киваю. — У п’ять років навчився…

— Ну так читай!

— «Ксєрокса нєт», — читаю я й замовкаю.

— Ну, — каже вона вже м’якше, — а далі?

— Все.

— Як це все? — не вірить вона, прочиняє дверцята й вилазить у метроперехід. Точніше, спершу вилазять її велетенські цицьки, а вже потім вона сама. Уважно обдивляється вітрину.

— Блядська страна, об’явлєнія вже пиздять, — тяжко зітхає продавщиця. — Нє, ну оце кому воно здалось… — додає вона, знов залазить у свій кіоск і гучно хряскає дверима, ховаючись і від мене, і від «блядської страни».

— Ну, — питаю, — то що?

— Блядська страна, — ще раз каже вона. — У меня тут не обмєннік. Купуй шось, ото й розміняєш.

— Добре, — кажу. — Що тут у вас найдешевше?

— Сосиски уценьонні, — відповідає товстуха. — «Школьні».

— Давайте одну.

— По одній не продаю.

— Чого?

— Бо уценьонні.

— А три?

— Три продам.

— Ну давайте.

Вона відрізає мені три сосиски, відраховує решту. Беру решту, розвертаюся й іду собі геть.

— Ей, — кричить вона, — молодой чєловєк, ти сосиски забув.

— Та хай, — кажу, — мені дрібні гроші потрібні.

— Ей, — знову кричить вона, — забери сосиски, забери сосиски, я сказала!

Повертаюся, забираю. Заходжу на станцію, вибиваю з автомата жетон, пролажу між турнікетами, пензлюю далі.

— Молодой чєловєк, можно вас?

Переді мною стоїть заспаний прапорщик.

— Слухаю.

— Ваши докумєнтіки, пожалуста.

— Навіщо? — не розумію я.

— У нас мєсячнік по борьбє с наркоманієй.

— Ну?

— По статістікє каждий второй молодой чєловєк імєєт прі сєбє наркотічєскіє і псіхотропниє вєщєства.

Я роззираюсь довкруг. Вестибюль порожній, як нічний цвинтар…

— Добре, — кажу, — а де другий?

— Кто? — не розуміє прапорщик.

— Молодий чоловік…

— В смислє? — починає прокидатися страж порядку.

— Ну, ви сказали, що за статистикою кожен другий… А я один.

Прапорщик і собі обводить поглядом вестибюль.

— Нє випєндрівайся, — пошепки каже він, а вже гучніше додає: — докумєнтікі, я сказал.

— Нє, — обурююсь я, — я вчитель. Я що, на наркомана схожий?

— Учитєль? — з недовірою питає він. — Ти сєбя со сторони відєл? С сосіскамі.

Я опускаю очі й бачу, що «шкільні» сосиски теліпаються в моїй лівиці, як нунчаки. А паспорт у мене проблемний.

— Потримайте, — кажу я і вручаю прапору свої сосиски.

Той неохоче, але все ж бере.

Тоді я дістаю з наплічника, під зав’язку набитого учнівськими зошитами, свій обгорілий паспорт. Його півроку тому намагалася спалити одна навіжена лярва. Забираю в прапора сосиски, віддаю паспорт.