Письменники про футбол - Страница 27

Але, по-перше, де тоді працювати? А по друге — мама. Леоненко уявив, як суворо й винищувально мама подивиться на нього, якщо він бодай натякне на звільнення. Як вона видасть громоподібний крик: «Та чорт забирай!». Як вона триматиме батон у лівій руці й битиме ним об праву, наче бітою. Як вона, врешті, зневажливо скаже:

— Іди краще їж!

Тоді викладач опустив носа і несподівано швидко пішов додому, обтрушуючи з ніг небажання працювати, щоб не бути на ньому впійманим.

Перше тренування команди викладачів філологічного факультету почалося в суботу вранці. І найбільше радості воно принесло самому тренеру — фізруку Місюрі. Адже протягом цілого тренування він не міг ні на мить припинити сміятися зі своїх підопічних. Підтоптані викладачі ледь тягли ноги благеньким полем університетського спорткомплексу, паси приймали через раз, а сентиментальний воротар, гігант і знавець неоромантизму, просто падав назустріч м’ячу, як величезна фанерна стінка.

Леоненко був серед найбезнадійніших. Ноги його заболіли після перших же вправ, бігання і маневрування. Коли він намагався обвести когось, м’яч не слухався — і різко тікав убік ображеним їжаком. Коли намагався забити гол сентиментальному воротареві, м’яч поводився як некерована летюча тарілка, тож голкіпер мав рідкісну нагоду реабілітуватися. Тренер-фізрук веселився, повільно лущив зубами чорне насіння, швидко виймав чутливим язиком із чорних половинок шкаралупи білу серединку та відправляв її у міцний до залізності стравохід.

— Да-а-а-а… — підсумував Місюра тренування. І призначив змученим викладачам побачення через день. Але друге тренування тезко київського футболіста проігнорував.

Теплий кавовий вечір розливався над землею і кидав на неї чомусь бузкову тінь. Так само бузковим було обличчя Місюри, розташоване чітко напроти трохи спантеличеного жовтого лиця Ярослава Бика. Місюра говорив прихильно і майже по-батьківськи.

— Так ти, Ярослав, я так розумію, найкращий у команді?

— Капітан. Але вони більшість грати взагалі не вміють.

— Ти би прийшов до нас на тренування, то так би вже не казав, — хрипко засміявся Місюра. — Думаю, що ти міг би завести команду на перемогу. Але от сам подумай. Я тобі так говорю, тому що я тебе люблю. А чому я тебе люблю?

— Не знаю…

— Тому що ти серед твоїх товаришів на людину схожий! Але це ж у фізкультурі! А в інших предметах? Я дізнавався! Ти ж на трійки ледь витягуєш, і то за бабки, хіба ні?

— Ну, по-всякому в мене буває, чого це ви так?

— Та того що! Оце ви переможете, і сесію вам дадуть скласти безкоштовно, по знаннях, а це значить, що ти її взагалі можеш не пройти, розумієш?

— Не зовсім.

— Усе ти розумієш! Отримаєш двійки та вилетиш з університету. Хіба це добре? Тому краще буде, щоб ви трохи поступилися викладачам, а потім спокійнесенько заплатили за сесію, як завжди було, або десь пляхан комусь поставили, ну ти розумієш. А то ще декана засмутите. А так — і премію невеличку потім отримаєш. Тепер зрозуміло?

— Здається, — замислено відповів Бик. Він дивився собі під ноги і думав, як же йому вчинити.

На День філологічного факультету футбольні пристрасті сягнули апогею. Зранку на майданчику біля університету святково вбрані в уже знайомі нам тугі сукні студентки активно дуділи, роздавали шалики, хтось навіть бив у барабан. Коридорами висіли розтяжки (стрічки) «Перший в історії антикорупційний матч», «Fair play» та «Назустріч Євро-2012». Декан давав інтерв’ю журналістам і розповідав про угоду між факультетом і студентським парламентом із приводу умов матчу.

Ще не вбраний у ганебну для себе форму, а поки що просто викладач, Сергій Леоненко підійшов до циганки-ворожки, котрою насправді була Аліна. Вона всміхнулася.

— Ну як, Аліно, справи?

— Святкуємо!

— Чудово! Я думаю, після свята зустрінемось у парку? Нічне місто чекає на красунь філфаку! Правда?

— Ха-ха-ха, а ви, Сергію Івановичу, не втомитеся після матчу?

— Подумаєш, матч!

— Ага, ви спочатку виграйте в наших студентів! У них капітан Ярослав! Чи переграєте його, а?

І швидко зникла від Леоненка, побігши комусь «ворожити».

Нехороше роздратування наповнило Сергія Івановича, як піна невдало налитий келих пива, при думці про капітана Бика. Теж мені капітан Бик! Справжня бикота! Сергію Івановичу було б відверто прикро, якби Аліна провела цей вечір не з ним, а з Биком. Тим більше не сподобались її слова «Чи переграєте його?» Це ж виходить, що переграти команду студентів у них майже немає шансу, особливо немає шансу проявити себе йому, Леоненкові, а значить, Аліна піде не з ним, а з Биком. Увесь хороший настрій випарувався, як гель із недоголеної щетини.

На спорткомплексі гучно грала музика. Команди нерівними рядами виходили на поле. Епізодична трава поблискувала на сонці. Місюра сидів у святковому спортивному костюмі. Декан усміхався і час від часу підводився та махав присутнім на трибунах руками. Він був у доброму гуморі після концерту, аперитивного фуршету та розмов із нарядними студентками.

Музика стихла, пролунав свисток, гравці стали прилаштовуватись і звикати одне до одного, потроху переходячи від тупцяння на середині поля до перших грубих, але по суті несміливих атак. Тоді декан вирішив, що можна було би ввімкнути назад музику. Різкий звук злякав команду викладачів. Завдяки цьому студенти швидко провели атаку — і відмінник Петров, пам’ятаючи про те, що матч — домовлений, вистрілив чітко в обличчя викладацькому голкіперу. Але той перечепився однією ногою за другу, впав, і м’яч безперешкодно влетів у ворота, відкривши рахунок. Бик тихо про себе вилаявся: тепер доведеться пропускати преподів до воріт, ледь не під руки їх вести до штрафного майданчика.

Удовольнивши свої амбіції першим голом, студенти збавили оберти. Але викладачі все одно ніяк не могли забити гол. Одного разу випало вдарити в бік воріт і Леоненку: м’яч негайно образився на нього та пішов кудись на трибуни. «Добре, що в декана не влучив», — подумав Сергій.

Нарешті один із захисників непомітно для судді навмисне впав і відкрив викладацьким нападникам шлях до воріт. Цього разу старша команда не схибила. Рахунок 1:1 спричинив незадоволене виття на трибунах. А гра поступово затихала й остаточно заснула під кінець тайму. Ледь не заснув і суддя. Він навіть забув просвистіти перерву, тож Леоненко мучився зайві сім хвилин.

У роздягалці він довго-довго віддихувався. Потім умивався. Нарешті вийшов назовні слідом за товаришами по нещастю. Команди готувалися розпочати другий тайм. Раптом з трибун залунав гучний, але самотній крик:

— Філ-фак! Філ-фак!

Це кричала й підстрибувала Аліна, а в руках у неї був саморобний плакат із написом «Feel fuck». Суворий нетверезий погляд декана швидко її заспокоїв, але вона вже зробила свою справу. Наче героїня міфологічної давнини, Аліна привернула увагу двох суперників. І двоє спокійних псевдо-футболістів, учасників непрофесійного домовленого матчу, раптом перетворилися на запеклих і щирих ворогів, котрим не було вже потрібно нічого, крім перемоги. Це були двоє дивовижних лицарів: один — замучений викладач з обвислим ще не дуже великим черевцем та в незграбних кедах, другий — змоклий гопник з кадиком, що смикався, як око півня. У гру повернулися пристрасті й інтрига.

Бик негайно ломанувся (кинувся) в атаку, але його ніхто не підтримав, а Леоненко з гієнним гарчанням кинувся навперейми. Проте не догнав, а впав і повалив за собою суддю, чим дуже потішив глядачів. На Бику клишоного повисли кілька захисників, тож його удар поцілив у штангу. Решта студентів не могли зрозуміти, що найшло на капітана, — було ж узгоджено, що трохи побігати та з гідністю програти. А тепер гідності побільшало, але шансів на програш поменшало. То що — плакала їхня премія і спокійна сесія?

Нарешті зусилля Бика дали результат: воротар упав в один кут воріт, м’яч — у другий. Трибуни сприйняли рахунок 2:1 відверто схвально. Тоді кілька студентських захисників знову дозволили викладачам безперешкодно пройти до їхнього штрафного майданчика. Але в смак гри ввійшов уже їхній воротар і відбив удар. Злий Леоненко гасав полем, піт заливав йому очі, він мало що бачив, але всіх штовхав і намагався забуцати куди-небудь м’яч. Він навіть не помітив, хто з його «одноклубників» зумів-таки заколупати гол. Проте побіг, насунувши на голову майку, так, ніби це зробив він сам, чим знову насмішив трибуни. Поступово Сергій Леоненко ставав улюбленцем публіки, віддалено наближаючись до свого зоряного тезка.