Перуновi стрiли - Страница 54
Рудобородого, чорнобородого і юнака Варяг лишив одягненими. Голий здоровань запопадливо показував дорогу до річечки. По дорозі забрали зі схованки чорногривого, золотої масті, коня. І срібне сідло знайшлося. Варяг осідлав коня, але ані сам не сів, ані малому не дозволив скочити в сідло. Взяв коня за вузду і потяг його за кущі. Там щось робив з ним. Щось чи то співав, чи просто бубонів.
Вивів коня і подав вуздечку малому. І той потяг коня за собою. Бо скакун став тихий, мов янголятко, і слухняний, як собака. Вони отак і пройшли тим шляхом, яким потрапив на гору Півник.
Чим ближче підходили до княжого гнізда, тим якось ніби мулько на душі ставало Півникові: злість наче на людоловів і не проходила, але… ніби ото належало йому зробити щось гидке…
Варяг поклав важенну лапищу хлопчику на плече:
- Бач, помста - добре зразу! Як гарячий млинець. Солодка помста - швидка помста… Я не злий вікінг… Але я єсть справні старий час вікінг. Справжній вікінг буде добре злий, лютий! Щоб інші знали - вікінг не робить м’які діла!
І варяг це довів. Він прогнав поборканих людоловів і коня-красеня під дорогим сідлом через усі оселі, що були розкидані по долині річки. Зрештою підійшов із своїм полоном до княжого гнізда. Звичайно ж, всі обези з попередніх поселень полишили свої справи і прийшли великим гуртом до княжої садиби. Та княжа охорона в огорожу не пустила ні Варяга, ні Півника, ні полонених, ні когось із натовпу. Переказали, що князь прибуде на луг до ріки. Ну а князь туди не прийшов, а приїхав верхи. На половому стрункому коникові. На конику сідло золочене, вуздечка срібна з блакитними камінцями. А чубок і хвіст коня червоним пофарбовано.
Князь владним порухом правиці показав, щоб прикрили срамоту цим полоненим. Не гоже бо князю чужу срамоту споглядати! Та ще й простолюдинів. Так переклав той злодюга, що знав ромейську мову. Ну а Варяг вже переповів Півникові. Тоді Варяг зняв з полонених і торби, і зброю, і башлики. Башлики пов’язав на поперек, щоб прутні прикрити. На тому не заспокоївся, все з торб злодійських повитрушував на траву. І всі побачили - в торбах були бруси-зливки сліпучо-білого металу, кліщі, молотки, зубила…
Жодна риска горбоносого чорновидого обличчя князя не зрушилася. Тільки було помітно, що він трохи зблід. Щось коротко кинув своїм охоронцям і повернув коня до свого двору.
Полонені стояли перед натовпом і тремтіли, трусилися чи то від страху розплати, чи від поразки і сорому.
Коли князь покинув зборище, Варяг підійшов і здер з голих башлики. Натовп обурено загудів. Але Варяг підняв сокиру і всі замовкли. Він підступив до полоненого тлумача і щось йому сказав. Тлумач переклав присутнім обезам на їхню мову. Збори невдоволено і вороже загули. Підскочив Півник і запитав у Варяга, про що той говорив з тлумачем.
- Я їм сказати - борода не дав моєму хлопець сцяти, бо він єсть просився. Тепер я їх повсцикаю, бо вони не хотять сцяти…, - пояснив Варяг, ніби чогось чекаючи.
Справді, натовп розступився, і молодий поселянин подав повен бурдюк. Варяг показав йому, щоб він покуштував при всіх воду. Щоб всі бачили, що вода без отрути і всякого зілля.
Молодик підняв і натис бокастий бурдюк і вловив устами тонку цівку кришталевої води. Варяг кивнув головою: «Добре!» тоді людям: «Хочете скуштувати?». Двоє чи троє наставили долоні, покуштували воду з бурдюка. Покликав Півника. І він зробив кілька ковтків. Після Півника сам узяв бурдюк. І поволі пройшовся, як ото князь погарцював перед бранцями. І все дудлив воду. Зрештою підійшов до здобутого коня і приснув на нього з рота водою. Кінь струсонув гривою і тихо заіржав. Воїн з насолодою видихнув повітря і витер уста і коротку бороду.
Полоненики від споглядання, як він дудлить холодну джерельну воду, почали важко дихати і шарпатись. А тлумач облизував порепані пересохлі варги, аж тріснула шкіра і виступила крапля крові. Інші не могли й облизуватися, бо повстяні м’ячики завдавали їм пекельної муки.
Люди загомоніли ще голосніше. Певне, не терпилось їм побачити обіцяне. Та морський розбишака наче нічого не помічав і не зауважував. Робив все поволі, неквапно, наче навмисно. Кинув кілька слів тлумачеві. Той миттю впав на коліна, закинув голову і відкрив рота. Варяг тонкою цівкою з бурдюка напоїв його. Потім легким натиском руки поставив на коліна двох інших голих.
Варяг кивнув Півникові і той попустив ремінці, повитаскував повстяні колобки, та лишив їх на шворках на шиях бранців. І їх Варяг щедро напоїв. А тоді повернувся і ніби підійшов до коня.
Рудобородий і чорнобородий розпачливо замукали, а юнак аж свистів довгим носом. Тоді старий вояк обернувся і показав, щоб вони стали навколішки. Бородаті зразу впали на коліна. Але юнак, хоч і трусився і хитався (здавалось ось-ось гепнеться додолу), проте заперечливо метеляв головою. Півник обережно вивільнив пельки бороданів від повстяних чопів. Варяг, хитро посміхаючись, щедро напоїв обох бороданів. Видно було, що юнак гине від спраги, що йому вже голова паморочиться. А проте навколішки не ставав.
Варяг поглядом підкликав хлопчика.
- Ти береш бурдюк. Я мигну око - поливаєш мій сокира. Буде чародійство проти хто украв ти. Будуть вони обісцятись і всяке гівно…
- А цей?… - відкрив рота Півник.
- Тихо дуже. Ти слова тихо мовчиш! Зовсім! - зашипів старий воїн, а тоді почав говорити голосно і поволі тлумачеві.
Знов у натовпі загули, закамешились. Варяг узяв сокиру під обух і ступив до тлумача. Той сполотнів від страху. Варяг моргнув Півникові і той натиснув на спорожнілий бурдюк. Цівка води бризнула на блакитне лезо. Вхопив лівицею чорнобородого за підборіддя, втупився в його очі своїми білими зеньками. Приклав до носа свою грубезну долоню. Щось зашепотів. Потім опустив свою велетенську сокиру і приклав обухом до прутня. Але Півник добре бачив, що залізо не торкнулося тіла. Тлумач подивився вниз і полегшено видихнув. Так само Півник обприскав сокиру і вдруге, і втретє. І з цими двома зайдами, як і з тлумачем, нічого не сталося.
Коли Півник обливав сокиру перед рудобородим, той трусився зі страху, йому аж голова сіпалась. Йому Варяг притис сокиру і до перенісся і до пахвини. Від дотику сокири бранець аж вигнувся. Чорнобородого засудомило від дотику. Варяг ударив топорищем у вогку землю і сокира стала сторчма. За тим покликав хлопчика, забрав бурдюк і крізь зуби прошипів: «Дивись і пам’ятай помста людоловам!» - і почав м’яти опалий бурдюк.
У натовпі почались невдоволені вигуки, бо з полоненими нічого не сталось. Але морський розбійник голосно скрикнув, підніс бурдюк угору і щосили натис на нього - пружна цівка води вдарила під ноги полоненим, оросила все рясними бризками. І тої ж миті обидва молоді бородані застогнали, зігнулись, заскреготіли зубами. Всі побачили, як в обох бранців на штанях з’явилися темні плями. А далі крізь халоші почала дзюрити сеча просто на розбиті стопи. Обоє стогнали, їх судомило, викручувало. Вони зігнулися навпіл, намагаючись притиснути коліна до черева. Рудобородий, на горе собі, рвучко розігнувся на мить і його калюхи не витримали. Натовп завмер. І в повній тиші всі почули, як бранець випорожнюється в штани. За рудобородим застогнав, завив від сорому чорнобородий і голосно при всіх обкалявся.
В натовпі знялась буча - певно, що таких от тортур в цій землі ніхто не вживав. Тому одні обурено кричали, інші розгублено мовчали, а хто й реготався на все горло.
В ту мить, коли крики на мить стихли, отой сірома, що притяг бурдюк води, спитав:
- А цей хіба з ними не був?
Цокотячи зубами, тлумач переклав. Варяг прошепотів Півникові:
- Вони хочуть бачити ганьба стрілець? Я його робитиму дівкою! Це буде ганьба!
Малий вирячився на Варяга:
- Як?! Та він же кріпкий! Як я ховався, він по мені стріляв. Отакенну гілку стрілою розколов навпіл!
- Є молодий пес, буде молодий сука! - і повторив ромейською тлумачеві.
Бородані повзли на колінах від натовпу до ковбані зі стоячою водою. Стогнали, обливались потом, з очей безперервно спливали сльози, лилося з носу, а з варг, порепаних, скривавлених, стікала липка слина. Варяг на них більше не звертав уваги, тільки обережно переступив смердючу пляму і спинився перед юнаком.