Перепочинок - Страница 2

— Привіт! — сказав Озол. — До речі, шеф, це — неподобство.

— Що? — здивувався Баржин. Він ніяк не міг звикнути до манери Озола.

— Щиросерде каяття полегшує провину, — м’яко порадив Озол. Потім прислухався: — У вас, здається, тихо! Але за всіх обставин розмовляти на східцях — не кращий спосіб. — Він зайшов до квартири, не роздягаючись, заглянув у кімнату: — Невже я перший?

— Перший, — ствердив Баржин. — І, сподіваюсь, останній.

— Не сподівайтесь, — пообіцяв Озол і спитав: — Як ви запобігаєте передчасному склерозові, Борисе?

Він роздягся, витяг з портфеля пляшку вина, сунув її в холодильник.

— Що ви затіяли, Вадиме? — поцікавився Баржин.

— Відзначити ваш день народження.

Баржин знітився.

— Нокаут, — констатував Озол. — Ось вони, вчені, герої, що забувають себе в праці…

— Підловив, — мовив Баржин. — Ох, і підловив же ти мене, Вадиме Сергійовичу!

«Знає він чи не знає? — думав Баржин. — Схоже, що ні. Але тоді чому не питає, чим сьогодні закінчилося? Отже, знає. Хай їм грець разом з їхньою чуйністю і тактовністю!»

— До речі, шеф, заразом відзначимо й маленький гонорар, — скромно мовив Озол.

— Звідки?

— Є такий новий журнал «Камчатка». В Петропавловську. Випадково довідався, випадково послав, випадково надрукували… Буває!

— Вітаю!

— Дякую, — буркнув Озол. — Вітати будете потім. Поки що — збирайте на стіл. Адже зараз почнуть сходитися. Не у всіх же склероз. А я займуся кавою. Що у вас там?

— Самі розберетеся, — відказав Баржин.

— Авжеж, розберусь, — Озол зник на кухні, і невдовзі звідти долинув його голос: — І коли я навчу вас купувати каву без цикорію, Борисе?

«Знає, — вирішив Баржин. — Ну й цур йому». Баржину чомусь полегшало, — зовсім трошки, але полегшало.

Озол таки знав.

Зранку в нього все падало з рук. Навіть правка старих рукописів — робота напрочуд цікава — і та не давалася. Він намагався читати, валявся на дивані, курив… З чотирьох почав дзвонити в лабораторію — усе марно. Десь о сьомій йому зателефонував Гіго.

Отже, перша спроба виявилася невдалою. Погано. Але й не трагедія.

— З шефом негаразд, — сказав Гіго. — Я розумію, що йому важче за всіх нас, але… Він навіть не попрощався ні з ким. Такого я не пам’ятаю.

Ну, звісно, — це ж Баржин, «щасливчик Баржин», який не знав ще жодної поразки, а коли назбирується така позитивна інерція, — вже перший поштовх буває надто болісний.

— Добре, — відповів Озол. — Цьому можна зарадити. До речі, ти не забув, що шеф сьогодні іменинник?

— Але він нікого не запрошував.

— Я запрошую. — Озол поклав трубку.

Йому не треба було напружуватися, щоб уявити собі, як усе було: Озол добре знав і обставини, і людей.

…Яновський відвів Перегуда у фізіологічну експериментальну. Перегуд сів у крісло — велике, зручне крісло енцефалографа; під стелею почала розмірено спалахувати — тричі на секунду — лампочка; сумовито співав, заколихуючи, сигнал. Професійним, трохи театральним жестом Яновський підніс руку… Зойка з Олексою та Борисом-біс завмерли в машинній, куди подавалася інформація з усіх наліплених на Перегуда датчиків. У дверях напоготові стояв Зимін — на випадок негайної медичної допомоги, хоча уявити собі ситуацію, за якої така допомога могла б знадобитися, було досить важко. Схема експерименту надзвичайно проста. Баржин замкнувся в своєму кабінеті. Гіго м’якою ходою прогулювався по коридору, де товклася молодь обох експериментальних груп.

Час зупинився…

І от, їдучи через усе місто в старенькій «Волзі», — йому завжди щастило на подібні таксі, — Озол думав, що в цій невдачі є певна закономірність. Яновський… Втім, це все одно, що замикати стайню, як коней вкрали. Адже коли Баржин привів Яновського в лабораторію і сказав, що «Михайло Сергійович люб’язно погодився взяти участь у наших дослідах», — Озол був задоволений, як і всі інші. Це тепер можна казати чи думати, що вже тоді у нього було якесь упередження… А в тім-то й річ, що нічого такого не було.

Яновський був людиною дивовижною. З дитинства він мав здібність до навіювання і користувався нею, граючись з ровесниками або в школі на уроках. Потім вступив до медичного інституту, закінчив його і став лікарем-психотерапевтом. За відгуками — лікарем непоганим. Але одного прекрасного дня він змінив білий халат на чорний фрак і вийшов на сцену — новий Вольф Мессінг або Куні. Успіх мав надзвичайний, на його вечори народ валом валив. Як Баржину пощастило схилити його до участі в їхньому експерименті — досі незбагненно. Але саме те, що відкопав Яновського Баржин, — свідчить про талант Яновського, оскільки Баржин ніколи в цьому не помилявся. І все-таки… Було в ньому щось гонористе, як би це сказати… ефектне, чи що! В кіно б йому — грати Володаря світу. Але це знов про той самий ум, що у кума потім.

Самого Озола залучили до гомофеноменології майже через рік після того, як Старий дав Баржину лабораторію. Якось Баржину трапилося на очі науково-фантастичне оповідання. Автор писав про невикористані фізичні й психічні можливості людини. Ідея не нова і в науковій фантастиці обігрувалася не раз. Проте автор знайшов цікаве рішення: стрес, але стрес «пролонгований», тривалий і керований. Лонг[1] -стрес. Баржин показав оповідання Олексію Позднякову.

— А що? — сказав Олексій. — Тут щось є… Я й сам про це думав. Спробуємо?

— Спробуй. По-моєму, варто, — згодився Баржин. — Я про це зовсім не думав. Отже, ти пробуй, а ми пошукаємо цього хлопця.

— Давай, — погодився Поздняков, — але було ясно, що в голові в нього зараз тільки лонг-стрес.

Знайти Озола, як з’ясувалося, неважко. Хоч він не був членом Спілки письменників, але його адресу дали Баржину одразу. З такими людьми Баржину ще не доводилося зустрічатись. На вигляд Озолові років тридцять; він був чубатий, бородатий і вусатий. Різкий, незграбний, інколи зовсім нестерпний. І водночас Баржин готовий був закласти голову, що Озол талановитий. Страшенно талановитий!

Озол мав буйну фантазію. Сам він пояснював це дуже просто:

— У всіх у вас на очах шори освіти, спеціалізації. А от я людина проста, неосвічена. — Озол полюбляв прикидатися «простачком».— Я можу дев’ять разів попасти пальцем в небо, зате вдесяте… Тому що мене не обмежує знання всіх законів. Пам’ятаєте стару баєчку про Ейнштейна: «Десять тисяч мудреців знають, що цього зробити не можна, потім приходить дурень, який цього не знає, і саме він робить велике відкриття». Отаким дурником і треба бути! Я — дилетант. У кращому, але, на жаль, втраченому значенні цього слова. Адже що таке дилетант в предковічному розумінні? Протилежність фахівцеві. Фахівець добре петрає в своїй галузі і трішечки в інших. А дилетант, не маючи спеціальних знань у жодній галузі, має уявлення про все…

Баржина це не переконало. Але йому було завжди цікаво з Озолом.

Озол загорівся ідеєю, написав оповідання про людину, яка має всі відомі нині унікальні здібності: рахує, як Шакунтала Деві та Уїльям Клайн; читає по 80000 знаків за хвилину, як Марія-Тереза Калдерон; живе без сну, як Іштван Кайош; пам’ятає все, як Вано Лоїдзе.

Оповідання довго не друкували, та нарешті воно побачило світ. І якщо для читачів це був просто ще один фантастичний твір, то для всієї баржинської лабораторії воно стало програмою. Це була їхня мрія, їхній план, матеріалізований фантазією і талантом Озола.

Другим прийшов Олексій Поздняков, шкільний приятель Баржина, керівник теоретичної групи лабораторії. Мовчки ткнув у вазу гвоздики, потім підійшов до Баржина, струсонув за плечі:

— Ну, шеф, урочисті дарунки пізніше. Поки що нам не сорок, а лише тридцять дев’ять, з чим і маю честь вітати! І знаєш, давай сьогодні ні про що не думати!

— Гаразд, — промимрив Баржин, знаючи, що ні він, ні Олекса при всьому бажанні не зможуть «ні про що не думати». — І давай-но, брате, допоможи мені накрити стіл, бо Озол сваритиметься.

— Авжеж, — подав з кухні голос Озол. — Ще й як! Коли хочеш врятувати шефа, Олексо, — приймай командування на себе. Він у нас сьогодні не здатний до дій.