Пастка - Страница 8

вся на Іскру Гора, який щойно підійшов.

– Тринадцятий, ось він, перед вами, – Іскра вказав Марії на матові низькі дверці.

– Щасливий номер. Але поспішіть, – капітан легенько підштовхнув дівчину до дверцят.

– А що, хіба вже всі?… – Марії перехопило подих. Вона обвела очима однакові дверці, що займали всю окружність біозалу.

– Всі, крім Стафо. Він має прибути сюди на аварійному ескалаторі.

– Дозвольте мені почекати його? – тихо сказала Марія.

– Ні, ні, про це не може бути й мови. Вам ще слід приготуватися і прийняти синтованну, а у вас залишились лічені хвилини. – Капітан подивився на годинник. – За чотири хвилини вимкнуться ведучі дюзи, і на «Ренату» навалиться страшенна вага.

Капітан підбадьорливо посміхнувся Марії і зачинив за нею дверцята.

Швидко роздягнувшись і акуратно склавши одяг, Марія ввійшла у синтованну. Струмочки циркулярного душу впали на неї, у вухах зазвучали хвилі музики. Із тисяч отворів у стінках били сильні й злі струмені. Та через кілька секунд тіло Марії уже стало нечутливим до них: поступово, за складною, спеціально розрахованою для Марії кривою, вона насичувалась іонами, що діяли на організм, як наркотики.

Марія не втрималась, похитнулась, і гнучкі щупальця кіберсхеми бережно підхопили її. Марія знала, що через кілька хвилин ці ж щупальця виймуть її, уже напівсвідому, із синтованни і легенько опустять у біованну – залишиться над рідиною лише підборіддя. Вона ще дихатиме, але все рідше і рідше. А рівень рідини в біованні міліметр за міліметром підніматиметься вище і вище… і потім… потім провалля в мертвий сон.

І ті ж автомати покличуть її до життя, коли мине час, що дорівнює сорока земним добам.

«Цікаво, в якій кабіні Стафо? От коли б у сусідній…»

Коли Стафо переконався, що Марійки у відсіку немає, його в першу мить охопила радість: значить, вона відчинила люк і тепер перебуває в біозалі. Але, мимоволі глянувши на годинник, не стримав крику – уже минуло п’ятнадцять хвилин, як він залишив штурманську рубку. Отже, п’ять хвилин тому реле часу намертво замкнуло всі біованни…

Що діяти? Він приречений. Стафо метнувся до люка, але на півдорозі безпорадно зупинився, зрозумівши – пізно. Всі його товариші охоплені глибоким анабіотичним сном. І Марійка, певно, там. Вона обов’язково там!… Ну, що ж, якщо він, Стафо, й загине, це не зіб’є «Ренату» з правильного курсу, його друзі, безперечно, розгадають таємницю гальмування зорельота і знайдуть шлях до рідної планети.

Але ж до дідька безглуздо загинути через дурну випадковість. Та ні, він так просто не здасться. Стафо облизнув смаглі вуста. Насамперед треба вжити заходів проти перевантаження. Бігти назад, в рубку, де є протиперевантажне крісло? Ні, не встигне…

Ага! Наглухо затягнувши застібку комбінезона, Стафо швидко крутнув регулятор невеликого балона із стисненим повітрям, вмонтованого всередині комбінезона. Комбінезон одразу роздувся, мов куля, щільна прогумована тканина облягла, стиснувши ноги штурмана, і погнала кров у верхню частину тіла. ВідОригинальный текст книги читать онлайн бесплатно в онлайн-библиотеке Knigger.com