Остання роль - Страница 25

Роздумувати було ніколи, Білякевич підвівся і став перед Терлецьким:

— Доброго дня, Станіславе Адамовичу.

Треба віддати належне Терлецькому — він нічим не показав, що здивований цією зустріччю з підполковником, чемно всміхнувся, подав руку.

— Радий бачити вас у наших пенатах, Вікторе Михайловичу.

Не відмовився підсісти до столика Білякевича і випити чашечку кави, хоча й запитав не без іронії:

— Це за рахунок карного розшуку?

Він мав почуття гумору, і це трохи стирало гострі кути. Але розмова з ним заважала Білякевичу стежити, що відбувалося за столиком у ніші. Власне, він знав, V про що говорили чоловік і жінка Ляшенки із скульптором Миколою Кравцем. Повернувшись із закордонного відрядження і маючи гроші, вони надумали прикрасити свою квартиру якимось оригінальним твором сучасного пластичного мистецтва — тепер це так модно! Про Миколу Кравця і його «Повергнутого» вони чули ще за кордоном, а коли повернулися додому — дізнались од знайомих, що Кравець, виявляється, їхній земляк і у нього напевне ж є виливка «Повергнутого». Вони дуже хотіли б придбати її…

Крізь дзюркотливі звуки аргентінського танго, човгання десятків ніг і співучий голос Терлецького підполковник уловив кілька уривків розмови, яка його цікавила, і зробив висновок, що від обговорення проблем сучасного мистецтва сторони перейшли до звичайнісінького торгу. Торгувалися грунтовно, без поспіху. Особливо старалися Савоськін і Галина.

— Та ви знаєте, хто такий Микола Кравець? — розмахував Савоськін пальцем у Галини перед носом. — Це ж новий Роден! Сподіваюсь, мадам знає, хто такий Роден!

— Питаєте! — хмикнула Галина. — Перед нашим від'їздом за кордон він пропонував мені справжній текінський килим. Валю, — обернулася вона до Ляшенка, — пам'ятаєш Родена з комісійного на Галицькій?

Савоськін глухо застогнав, затулився руками й захитався з одного боку в другий.

Підполковникові страшенно хотілося підійти до Галини, схопити за кайдановий ланцюг, вивести в коридор і дати добрячої прочуханки — надто вже безцеремонно вона вдавала з себе дурку. Та Микола, мабуть, не звернув на це уваги — торг тривав.

— Перестаньте! — несподівано вигукнула Надя. — Гидко слухати. Як на барахолці!

Вона рвучко встала й пішла геть від столика, зникла в мінливих виблисках світла. Білякевич бачив цю сцену. І хоч усе відбулося за лічені секунди, він помітив, як, обурена недостойним торгом, змінилася Надя — де й ділася її стриманість, застигла байдужість! Вона, здалося йому, навіть кульгати перестала — ішла швидко, немов хотіла скоріше втекти звідси.

Кравець теж підвівся, щось сказав Ляшенку, передав Савоськіну кілька кредиток, повернувся, щоб іти вслід за дружиною, і раптом завмер, ніби наштовхнувшись на якусь невидиму перешкоду. А потім позадкував, мало не поваливши Савоськіна… До столика в ніші підходив Назаров.

Оглушливо заревіли джазові труби — хтось перевів підсилювач магнітоли на повну потужність, але й крізь те ревіння Білякевич почув, як Кравець пронизливо, несподіваним фальцетом крикнув:

— Не підходь! Убивця!!

Магнітола шаленіла, хоч уже ніхто не танцював — майже всі широким півколом обступили столик у ніші.

— Затримайте його! — кричав Кравець. — Це злочинець, убивця! Його не могли випустити, він утік!

Хтось запропонував викликати міліцію чи дружинників, хтось уже кинувся дзвонити по телефону.

Терлецький запитливо глянув на підполковника:

— Даруйте за нескромне запитання — чи не ви автор цієї вистави?

— Так чи інакше вони мали зустрітися, — ухилився од відповіді Білякевич.

Він розплатився з офіціанткою, попрощався з Терлецький, пішов до виходу.

Осінній день уже згасав — надворі сутеніло. Віктор Михайлович глянув на годинник: ще тільки пів на сьому. Подумав, що завтра минає термін, даний йому і Онопрієнку прокурором області. І ледь осміхнувся сам до себе: після того, що сталося в барі, був певен, що вони вкладуться в цей час.

Побачивши Назарова, який ішов до нього, Микола Кравець геть розгубився, відчув, що його охоплює паніка. Хоч як хитро було задумано і вчинено злочин, Кравець не міг позбутися думки, що рано чи пізно все випливе. Арешт Назарова і звинувачення його в убивстві заспокоїли Кравця. Одначе ненадовго. Справу передали іншому слідчому, і в Миколину душу знову вповзла тривога. На допиті у Онопрієнка він хвилювався, кричав, погрожував, хоч про те, що сталося 19 серпня, мови не було — слідчий цікавився тільки маріхуаною. Кравець ждав, що його викличуть на повторний допит, готувався до цього. Не викликали. Він спробував прискорити події: інспірував скарги на нового слідчого, який буцімто упереджено ставиться до справи, зволікає. Це нічого не дало. Сподівався ще на виїзну візу. Це розв'язало б усі питання, поклало б край тривозі і страху, які мучили його.

І ось — несподівана зустріч у барі. Назарова звільнили. Для Кравця це було підтвердженням найгірших побоювань і припущень. Його істерика свідчила сама за себе. А от поведінка Надії здивувала Білякевича: підполковник був певен, що вона побачила Назарова раніше, ніж Микола, і постаралась уникнути зустрічі.

Та зараз не до неї. Віктор Михайлович думав, як бути з Кравцем — затримувати його чи ні? Признатися, він не сподівався, що Кравець так скоро зрадить себе. Нерви не витримали.

Звісно, Кравця можна було б затримати, зажадати пояснень. Навряд чи міг би він тепер відповісти на ряд запитань так, щоб це було не на шкоду йому. А може, у нього вистачить здорового глузду оцінити ситуацію, зрозуміти марність дальших хитрувань, прийти повинитися? Адже це єдине, що могло б полегшити його долю. І підполковникові не хотілося позбавляти його такої можливості.

Але Кравець не скористався з неї…

Згодом, розповідаючи про події в барі, Галина Юрко твердила, що Кравець збожеволів:

— Я зрозуміла це по його очах. У нормальних людей очі не бувають такі.

Ляшенко заперечував:

— Він просто злякався. І очі були такі від страху. Женя Глушицький, який після бару стежив за Кравцем, висловив ще одну думку:

— Можливо, спочатку він справді був наче сам не свій, але потім усе обдумав…

Та це були вже, так би мовити, приватні коментарі, а суха, лаконічна мова рапортів відзначала тільки факти. Той же Глушицький писав у своєму рапорті:

«Вийшовши о 19-й годині 37 хвилин з Будинку художника, Кравець зупинив першу ж машину («Москвич» СВБ 74–02, водій Максимюк), поїхав до себе додому, на вулицю Коцюбинського. Дома був недовго: о 20-й годині 03 хвилини, несучи велику валізу і портфель, вийшов на подвір'я, де стояв його «Запорожець». Поклавши речі в багажник, Кравець сів за кермо, виїхав на вулицю. Одразу ж розвинув велику швидкість. На вулиці Богдана Хмельницького, там, де вона перетинається з Садовою, порушив правила дорожнього руху, мало не зіткнувся з автобусом. На сигнал міліціонера (свисток) не реагував, продовжував рухатися з підвищеною швидкістю.

Я доповів черговому по місту про те, що його треба затримати. На Рогатці черговий автоінспектор Желем спробував зупинити Кравця, але він не зупинився, і Желем почав доганяти його службовою машиною. Коло залізничного переїзду дорогу «Запорожцю» перекрив навантажений самоскид. Одначе Кравець зумів обігнати його і, проїхавши трохи по узбіччю дороги, на великій швидкості вдарився радіатором об залізобетонну опору контактної мережі…»

Спочатку Женя доповів про все це по телефону. Вислухавши його, Білякевич запитав:

— Яку відстань проїхав Кравець, обігнавши самоскид?

— Сорок два метри.

— Так цього ж досить, щоб загальмувати!

— Він не гальмував, — сказав Глушицький і, трохи помовчавши, додав: — По-моєму, він не хотів гальмувати.

Смерть Миколи Кравця, здавалося б, розставила всі крапки, і дехто вже схилявся до думки, що справу можна закрити, а точніше — припинити, оскільки звинувачуваний загинув. Але Онопрієнко та Білякевич вважали інакше.