Остання крапля - Страница 41

Вона задерла голову до неба. Там були холодні далекі зірки.

«Мамо, пробач, але в мене ще є ті, кому я дорога і хто дорогий мені».

Тетянині пальці розімкнулися, сірник вислизнув із руки й тихо впав у сніг. Останній язичок полум’я згас. А ще за мить Таня почула, як її кличе подруга.

Три тижні по тому

Зима вкотре засипала вулицю Садову рясним снігом. Через негоду та значний мороз спинився транспорт, а в навчальних закладах, на радість учням, скасували заняття. Місцеві школярі тепер носилися вулицею, ліплячи снігових баб та граючи у сніжки.

Тарас спостерігав у вікно, як його доньки бавляться зі снігом на вулиці.

— Це ж треба! — усміхнулася Оксана. — Навіть Кіра відірвалася від свого смартфона.

— Ага, незвичайний сьогодні день, — відповів Тарас і висунув шухляду комода.

Оксана підійшла до чоловіка й потяглася до його руки, але торкнутися не наважилася. Натомість вона розправила постіль на їхньому ліжку й присіла скраю.

— Не розумію, для чого ти це робиш? — тихо запитала жінка.

«Вона зовсім не схожа на себе, — подумав Тарас, — навдивовижу спокійно все це приймає. Може, випила якихось таблеток?»

— Що роблю? Пакую речі? — перепитав чоловік, хоча прекрасно знав, що дружина має на увазі.

— Переїжджаєш навіщо? Ти ж сам проговорився, що Вероніка тебе відшила. І ти ще й досі на щось сподіваєшся?

— Річ не в ній! — Тарас здійняв голову. Обличчя дружини було схвильоване, але сліз не було. Чоловік згадав, як змолоду захоплювався Оксаниним умінням тримати удар.

— Тоді що? Ти хочеш мені якось нашкодити, думаєш, я тут страждатиму за тобою…

— Чи страждатимеш ти без мене, чи ні — не знаю, — Тарас замкнув валізу. — Але зі мною — точно, — він присів поруч з Оксаною. — Мені здається, що це вперше в житті я нарешті чиню правильно. І впевнений, що глибоко в серці ти зі мною згодна.

Тарас узяв валізу до рук і поцілував дружину в лоба.

— Я заберу дітей на вихідні, — кинув він, виходячи з кімнати.

Оксана дочекалася, доки за ним зачиняться двері, а тоді впала на подушку й заридала.

Мирослав сьогодні раніше вирвався з роботи. Його непокоїв стан дружини. Після того випадку зі зникненням Тетяни і смертю Софії минув уже майже місяць, а Олеся все ніяк не виходила з дивного стану. Вона була то схвильована, то надміру спокійна. От і сьогодні вранці Мирослав прокинувся і дізнався, що дружина цілу ніч не спала, але тепер у неї з’явилася якась геніальна ідея, про яку дівчина нічого не розказала.

Хлопець роззувся і ввійшов до вітальні. Олеся активно працювала за ноутбуком. Вона спершу й не помітила появи чоловіка.

— О, ти вдома?! — вигукнула вона. — Я вже вангувала-вангувала, коли ти прийдеш, хотіла розповісти тобі про ідею…

— Окей, — Мирослав присів біля дівчини, — але спершу ми мусимо поговорити про твій стан.

— Який ще мій стан?

— Після… після смерті Соні ти сама не своя. Та й узагалі ця історія сколихнула всю Богданівку шо капець, але…

— Не напружуйся, — тихо відповіла Олеся, — я вже все обдумала.

— От після цих слів я зазвичай напружуюся ще більше, — усміхнувся хлопець.

Дружина відповіла йому тією ж монетою, але вже за мить спохмурніла:

— Софія, — врешті промовила вона, — я відчуваю щось типу… провини, через те, що з нею сталося.

— А ти сюди яким боком?

— У тому-то й річ, що ніяким.

Мирослав похитав головою, зовсім не розуміючи дружини.

— Знаєш, що у світі гірше за ненависть? — сумно запитала Олеся, згадуючи питання, яке їй поставила Вероніка.

— Що?

— Байдужість. До мене оце нещодавно тільки доперло. Як завжди, запізно.

— Про що ти?

— Я могла допомогти Соні, могла, але… але вирішила, що краще жити спокійно, аніж влазити в чужі проблеми. Може, якби в Соні була хоч одна людина, якій би вона довірилася, хоча б один-єдиний друг, може, тоді б вона не злетіла з котушок.

Мирослав мовчав, не знаючи, що відповісти на тираду дружини.

— Але я знаю, що ти в мене — ще той файтер, — погладив він дівчину по щоці. — Упевнений, ти вже щось придумала.

— Так, — кивнула дівчина.

«Упізнаю свою дружину».

— Я відкрию в нашому районі фонд допомоги жінкам, які страждають від домашнього насильства. Я вже сьогодні ґуґлила і знайшла кількох благодійників, плюс планую зняти пару квартир, щоб постраждалим було де переночувати якийсь час. Ще треба пошукати психолога…

— Гаразд, — Мирослав узяв дружину за руку, — я тобі допоможу.

— Ти? Не думала, що тебе цікавить тема насилля над жінками.

— Чому?

— Ну хоча б тому, що в тебе інша стать.

— Мені здається, що тема насилля як така вже давно має перестати бути суто жіночою проблемою. Окрім того, справжній чоловік не стоятиме осторонь, якщо бачитиме чужі страждання.

— Класні слова, — поцілувала чоловіка Олеся, — але треба трохи перефразувати: «Справжня людина не стоятиме осторонь, якщо бачитиме чужі страждання».

Вероніка допомогла Тані вмоститися на дивані й поспішила виставити на стіл салат та картопляне пюре, що їх клопітливо внесла до вітальні Лідія Степанівна.

— Артеме, — звернулася жінка до сина, який концентрував усю свою увагу на екрані смартфона, — на тобі тарілки і склянки. Щось я і досі не бачу їх на столі.

— Іду-іду, — пробурчав юнак і поплентався на кухню.

— От уже ці студенти, — видихнула Вероніка.

— Та годі тобі, — Таня почесала ногу, — я ж бачу, яка ти рада, що він приїхав.

— Цей баламут? — кивнула жінка в бік кухні і всміхнулася, не знаючи, що додати.

Тетяна задумалася:

— Ми з тобою так і не поговорили, — сказала вона.

— Про що?

— Про Соню, — Таня спрямувала погляд удалечінь, пірнувши в минуле. — Вона тобі казала, що хотіла… гм… покінчити зі мною, бо я знала, що вона не безплідна.

— Що було, те загуло. Не треба зараз про це.

— Ні, треба! Бо я справді знала.

Вероніка присіла біля подруги, уважно вслухуючись.

— Коли Антон дізнався про результати аналізів, то приплівся до нас п’янючий. Матері не було вдома, тому він розповів мені про все: і про своє безпліддя, і про те, що боїться залишитися сам. Наступного ранку він знову прийшов і вже благав не говорити нічого матері й Софії. Кожного разу, коли я бачила Софію, розуміла, що маю розповісти їй правду, і кожного разу не наважувалася. Тому Сонина ненависть до мене була абсолютно справедлива. Я зла людина, якби не я…

— Софіїне життя було страшним: вона неймовірно страждала й навіть серед людей була самотня, — задумливо мовила Вероніка. — В одному Софія мала рацію: іноді ми робимо неправильний вибір. Але, мені здається, не через те, що ми зло, а тому що ми просто люди.

Вероніка усміхнулась і обережно витерла сльозу, що скотилася щокою подруги.

Тетяна тяжко видихнула, подавлюючи схлипування, і вирішила змінити тему:

— Так, що ми сьогодні святкуємо? — звела вона брови догори.

— Як що? Із тебе зняли гіпс — це вже свято. І Різдво.

— Різдво було три тижні тому.

— Ет, — махнула рукою Лідія Степанівна, яка на мить заскочила до вітальні, заносячи чергову закуску. — Різдво — це подія, а коли його святкувати, то ми вже самі вирішимо.

Жінки одночасно повернули голови, коли на кухні почувся гуркіт, а потім дзвін битого скла. Вероніка й Лідія Степанівна перезирнулися і попрямували до місця події.

Тетяна усміхнулася, коли почула, як виправдовується Артем, пояснюючи, що в усьому винен Носик, який вискочив нізвідки.

Жінка поглянула на хурделицю, яка замітала подвір’я, і заплющила очі, намагаючись пересадити тепло й затишок Веронічиного дому у свою душу. Тетяна обережно поворушила пальцями правої ноги. Гіпс, а заразом і бинти з обморожених пальців та носа, вже зняли.