Остання крапля - Страница 37

Таня кликала на допомогу, доки зовсім не охрипла. Жінка вже не відчувала пальців на правій нозі, а пальці рук поколювали, тому вона періодично ховала їх під пахви, намагаючись зігріти.

Тетяна відчувала, як із кожною годиною падає температура. Снігові хмари, що нависли над обрієм, побрели далі, тепер небо було майже чисте, крізь його безкрайню темряву прорізалося світло зірок, але від цього світла Тетяні було ще холодніше.

Жінка спробувала не заплакати, вкотре поглянувши на свій теплий одяг та взуття, які Софія залишила на дереві, неподалік від яру. Її порятунок, її можливість зігрітися були так поруч, але скористатися цим шансом на виживання Тетяна не змогла.

«Хоча є ще можливість…»

Тетяна дістала з кишені коробку, відкрила її. Там незмінно лишалися три сірники. Вона дивилася на ці три дерев’яні палички із сіркою на кінцях і міркувала: скільки тепла від них можна отримати? Усміхнулася сама собі, прекрасно розуміючи, що ніскільки. А ще подумала, що Софія вигадала просто жахливий вид тортур.

Таня поклала сірники на коліна й дістала з кишені маленький заправний балончик із гасом.

«Цікаво. Як довго горить тіло при самоспаленні й наскільки страшний біль я відчуватиму?» — промайнула думка.

Таня скривилася, заплющила очі й стисла балончик у кулаці. Сльози вже не текли, але грудну клітку ніби роздирало. Жінка обперлася рукою, щоб не впасти навзнак, і наткнулася долонею на невелику гілочку.

Вона звернула увагу на дерев’яну паличку під рукою, ніби вперше побачила шматок дерева.

«Яка ж я тільки слабачка», — подумала.

Тетяна зітхнула, роззирнулася по боках, вишукуючи навколо матеріал, який згодиться для вогнища. Повільно, щоб не надто тривожити поранену ногу, підповзла до гілочки, потім знайшла ще одну, і ще. Жінка збирала хмиз, наскільки дозволяло їй поранення.

— Ну що ж?! — Таня розчистила місце від снігу і склала гілляччя у невелику купу.

Гілки були сирі і здебільшого дуже тонкі, але Тетяна намагалася не концентрувати на цьому уваги. Вона видихнула, плюснула на галуззя трохи гасу й поглянула на балончик: там залишилося більше половини вмісту. Перехилила і вилила ще. Спинилася, коли залишилася третина. На мить Тетяна замислилася, піднесла балончик до гілляччя, але вилити решту не наважилася. Сховала його назад до кишені.

Таня спробувала запалити сірник. Пальці погано слухалися. Жінка на мить відклала сірники, похукала на руки, намагаючись повернути їм чутливість. Спробувала знову.

Затамувала подих, коли врешті запалила перший сірник. Обережно, щоб вогонь не згас, вона спробувала перенести полум’я із сірника на гілки, але вогник різко зменшився. Таня завмерла, сподіваючись, що сірник знову розгориться, але вогник блимнув на прощання і згас. Жінка закусила губу.

«Спокійно, це не єдиний сірник, є ще».

Стримуючи тремор рук, Таня запалила інший сірник. Цього разу дісталася цілі. Гас на гілках спалахнув миттєво. Вона заходилася підкладати тоненьких гілочок, відчуваючи, як разом із невеличким полум’ям розгорається і її надія.

Вероніка різко прийшла до тями, наче випірнула з темної води. І відразу ж схопилася за бік: там пекло й різало. Біль був нестерпний, ширився всім тілом. Вероніка спробувала підвестися, але сили вистачило тільки на те, щоб опертися на лікоть.

Жінка протерла очі й спробувала розгледіти постать, що поралася біля плити. Вона сахнулася, коли побачила перед собою Софію.

«Боже, це ж вона! Вона в мене стріляла!»

— Вам уже краще? — Софія побачила, що Вероніка отямилася, і стурбовано ринулася вперед, але, зробивши крок, спинилася.

Вероніка озирнулася. Тепер, коли зору поверталася чіткість, жінка розгледіла одну-єдину кімнату в цьому домі, скупо обставлену меблями. У плиті горів вогонь, біля плити стояв невеличкий дерев’яний столик, а на ньому, наче прикраса, чорнів пістолет.

Вероніка облизала пересохлі губи.

«Головне — зберігати спокій», — подумала вона.

— Софіє, — жінці власний голос здався чужим і безбарвним, — де Таня?

— Яка ще Таня? — спробувала збрехати дівчина, але сама помітила, як неправдоподібно це звучить.

Вероніка вп’яла погляд у Соню, яка повільно підійшла до столу і взяла зброю.

— Ну навіщо ви приїхали? — Софія ледь стримувала сльози, від цього її обличчя стало червоним, ніби його покусали медузи. — Я не хотіла… я не хотіла якось вам зашкодити.

— Але ж нашкодила, — Вероніка повільно сіла на ліжку, стримуючи біль. Вона приклала руку до боку й намацала там бинтову пов’язку.

— Я перев’язала вашу рану, — похнюпилася Софія. — Я, звичайно, не лікар, але, по-моєму, куля тільки ребро зачепила й вийшла навиліт.

— Чому ти така впевнена?

— Бо інакше ви були б уже мертві, — мило всміхнулася дівчина.

— Серйозний аргумент, — теж відповіла посмішкою Вероніка.

Вона подумала, що зараз це нагадує розмову давніх друзів, якби не страшні обставини. Вероніка поглянула у великі сірі очі Софії:

— Це ж не вперше ти намагалася нам нашкодити, — промовила вона.

— Ви здогадалися, що то я тоді відкрила газ? Як?

— Усе просто. Надя говорила, що готувала вона уві сні на плиті, але в нас газ валив із духової шафи.

— Хм… Ваш шавчик почав дзяволити, і я встигла лише відкрити газ у духовці. Планувала пізніше підкинути сірника, але Ластівенчиха, яка прибрела до вашої вишні, збила всі мої плани. Моя скромна думка: усе не вийшло через те, що в домі були ви й цуценя. Вогонь просто не захотів карати невинних.

— Соню, для чого? — запитала вона.

— Я випадково вистрілила у вас… — почала виправдовуватися дівчина.

— Я не про себе говорю. Де Таня? Для чого ти її викрала? Антон і його мати — їх же ти вбила?

— То моя пастка спрацювала, і Антон загинув? — задумалася Софія. — А як ви здогадалися?

— Я знайшла папку…

Софія видихнула, по її щоці пробігла сльоза, залишаючи мокрий слід.

— Він використовував мене як хатню робітницю, а його важелем була моя нездатність народити йому нащадка. Але вчора в замкненому ящику його столу я знайшла папку з результатами аналізу на безплідність. І знаєте що?

— Знаю, — тихо промовила Вероніка, але її слово потонуло у Софіїному крикові.

— Це він був безплідним! ВІН!!!! — Софія стисла пістолет. — Антон і його мамця мучили й катували мене стільки років поспіль — хай не фізично, але морально. Одного дня я побачила Антоніну Йосипівну, як вона чимчикує засніженою вулицею з таким незадоволеним обличчям. Тоді в моїй уяві виринуло зображення, як вона горить. Горить у полум’ї за всі свої дії. Але в той день спалити її я не могла, бо це привернуло б увагу. Тому я вирішила спинити її по-іншому.

— А потім улаштувала фаєр-шоу на її похороні?

— Звісно. Як я вже казала вашій Тетяні, це було нескладно. Тим паче…

— … ти вже так робила, — закінчила фразу Вероніка.

Софія завмерла. Вона спантеличено дивилася на Вероніку, в очах промайнув страх.

Вероніка як могла намагалася зберегти спокійне обличчя, хоча всередині все кипіло.

«Де ж Таня? Чи вона хоч жива?»

— Моя мати, — Софія відвела погляд до вогню. — Ви й про неї знаєте?

— Здогадувалася, але щойно ти сама підтвердила ці страшні здогади.

— Вона тоді не була п’яною, — тихо промовила дівчина, — я приїхала до неї по захисток, але насправді я завжди знала, що живу на протязі, і вітри долі обдувають мене з усіх боків. Вона… вона не любила мене. Я це розуміла ще з дитинства й жодного разу не просила в неї допомоги, захисту чи підтримки. Окрім того разу.

Я приїхала, благала про притулок, роздерла до крові пальці, але двері були зачинені. І тоді… тоді вперше мені з’явився образ вогню, — Софія дивилася на полум’я у плиті, і Вероніці на мить здалося, що воно відгукується на слова дівчини.

— Знаєте, де дитиною я ховалася і спала, коли мати приводила чергову ватагу, щоб пиячити й розважатися? — продовжила Софія.