Останнiй шаман - Страница 84
Залучаючи столичного журналіста до пошуків зниклого Ореста, Валерій Нечипоренко робив послугу редактору видання «Речовий доказ» Вальтеру Тадейовичу — у відповідь на іншу послугу. Він також сподівався, що і в майбутньому їхня співпраця буде не менш плідною. Та якби він заздалегідь передбачив, яким липучим виявиться новоспечений помічник Юрась Булочка, можливо, Вальтеру Тадейовичу довелося б пообіцяти рябокінській міліції значно більше.
У п’ятницю Юрасик просидів у крихітному помешканні Валерія Нечипоренка до самої ночі. Ніби цього виявилося мало, суботнього ранку він стояв під дверима квартири вже о пів на десяту. Винувато усміхаючись, столичний журналіст привітався наполегливо і, не чекаючи запрошення з боку господаря, вихором увірвався на кухню.
— Пошта працює з дев’ятої, — щасливо повідомив він, — і я вже встиг купити лотерейний квиток. Сьогодні увечері розіграш. Я, — додав він по-секрету, — вибрав чудові числа — сім і дев’ять, і ті, що на сім і дев’ять діляться… Тепер, — він дещо насупився, немов міркуючи, чи варто видавати свою таємницю, щоб нею ніхто не скористався, — якщо на цей раз не виграю, я кожен розіграш закреслюватиму тільки ці цифри. Досить уже грати без системи!
Валерію Нечипоренку нічого не лишалося, як нагодувати гостя сніданком і вислухати прекрасні ідеї, які Юрасик обмірковував, певно, всеньку ніч.
Щоправда, одна ідея Валерію Нечипоренкові сподобалася: якщо телефонний номер, вказаний на інтернет-сторінці Фонду Британського університету, має код (044), то рівною мірою це може означати як те, що він зареєстрований у Києві, так і те, що — десь по області. Юрасик глибокодумно вирік, що (044) 825-30-50 не може бути київським телефоном — з 825 у столиці ніколи номер не починається. А отже, телефон обласний. З Києва дзвонити — 8-282-5-30-50…
Валерій Нечипоренко аж підстрибнув на стільці: та це ж рябокінський телефон! Та як таке може бути?!
Юрась Булочка сидів задоволений до кінчиків нігтів.
Господар приволік із коридору телефонний апарат і почав накручувати диск.
— А якщо там визначник номеру встановлений? — спитав технічно просунутий Юрасик.
— Начхати! — махнув рукою Валерій Нечипоренко. Він саме почув довгі гудки, потім клацання, а потім низький чоловічий голос:
«Доброго дня! Вас вітає Фонд Британського університету. На жаль, зараз ми не можемо відповісти на ваш дзвінок, але зв’яжемося з вами одразу, щойно появиться така можливість. Просимо лишити своє повідомлення або відправити факс після сигналу».
«Пі-і-і-і…» — пронизливо пропищало в мікрофоні, і безстрашний міліціянт, чомусь похоловши від думки, що треба буде лишати якесь повідомлення, поспішно поклав трубку на важіль.
— Що там? — Юрась не вдавав байдужість.
— Нікого нема вдома… Тобто на роботі… Може, ще просто рано?
— Та що ти таке говориш! Хто ж це в суботу, та ще й після свят, попхається на роботу! Тим паче, що благодійний фонд — та ще контора…
— То що робитимемо? — розгубився Валерій Нечипоренко. — Ці свята просто все вже зіпсували!.. Треба би було туди під’їхати — тільки знати б куди…
Юрасик подивився на міліціянта зверхньо.
— Телефонний довідник маєш?
— Старий, — і Валерій Нечипоренко зняв із холодильника старезну книжку в картонній палітурці, з-під якої розлазилися на всі боки жовті сторінки. Юрась Булочка почав її захоплено гортати і вже за п’ять хвилин радісно сповістив:
— Вулиця Верхня — це який район?
— Ми називаємо — Заріччя.
— А Лесі Українки?
— Там само, — відповів Валерій Нечипоренко, так і не зрозумівши, до чого веде настирливий гість.
— Бачиш, — пояснив столичний журналіст, — на п’ять починаються номери на вулицях Верхня, Лесі Українки і ще — як її? — він звірився з картою, — на вулиці Цвинтарній. Боже, хто ж там згодився жити?.. — додав він скоромовкою і продовжив: — Заріччя — великий район?
— Та де там! — відмахнувся Валерій Нечипоренко. — Всі ці вулички — на п’ять домів…
— Бачиш, а Фонд Британського університету, якщо вже має інтернет-сторінку, напевно ж має і табличку на дверях. Ми його швиденько знайдемо… Поїхали?
— Ні, ти лишайся, — зненацька твердо заперечив Валерій Нечипоренко. — Я не маю права залучати до розслідування штатських осіб без попереднього погодження з начальством. Я тобі подзвоню зразу, — додав він, — чесно.
— Але ж ти не підеш туди один! Марадона…
— Зрештою, — розсердився Валерій Нечипоренко, — чого я маю дзвонити Марадоні? Я ж не на озброєних бандитів виходжу один! Завітаю у Фонд, сьогодні там, схоже, вихідний, отже, просто розвідаю обстановку навкруги…
— Тоді візьми мене з собою, — знову заканючив Юрась Булочка, зазираючи міліціянтові в сірі очі, — якщо все так безпечно, як ти кажеш.
— Ні, не можу. Не можу.
— Але у мене є машина! — навів Юрасик останній переконливий аргумент, чим остаточно добив міліціянта.
Капловуха «копійка» домчала двох вимушених спільників до району Заріччя за п’ять хвилин. Вони перетнули місток і опинилися навпроти старої дерев’яної церкви, давно не ремонтованої, але ще живої. Валерію Нечипоренкові замлоїло в серці, хоч він і не хотів собі в цьому зізнатися, і він змушений був відвернутися від свого попутника. Саме тому і не бачив, що Юрась дивиться на церкву з благоговійним подивом.
Два стовпчики без хвіртки гостинно запрошували на обійстя, а у вікні хати, яка боком притискалася до церкви, здалося, майнув жіночий силует…
— Виходимо? — спитав Валерій Нечипоренко чужим голосом.
Юрасик, як дбайливий господар, притулив машину в бічній тупиковій вуличці, де її ніхто не мав права потурбувати, під розкидистою старою сливкою. Навіть сонце не могло тепер завадити «копійці» добре відпочити.
Угору вела вулиця Лесі Українки, обабіч чітко означена високими парканами, і спільники, проминувши церкву й ідучи кожен по своєму боці, час від часу ставали навшпиньки й зазирали у подвір’я, щоб пересвідчитися, що в глибині дворів — прості, здебільшого одноповерхові хати. Без жодних табличок і вивісок.
Вулиця Лесі Українки повертала ліворуч, а від неї відгалузилася Цвинтарна, котра, як пояснив Валерій Нечипоренко, дальнім кінцем своїм впиралась у старий цвинтар. Новий цвинтар, на якому поховані і Святослав Пилипович Шапка, і Мар’яна Богданівна Омелянич, Орестова мати, розташований був праворуч трохи далі.
На вулиці Цвинтарній, як і пророкував Юрасик, ніхто не згодився жити. Забудована вона була одноповерховими цегляними будівлями, де містилися санепідемстанція, контора меблевого цеху, якісь офіційні заклади. Частина будівель виявилася занедбаною. Навіть Валерію Нечипоренкові, який у Рябоконі виріс і вулицю Цвинтарну знав дуже добре, поєднання дивної її назви і запущеності більшості будівель видалося лиховісним.
Двоє спільників тихо, майже навшпиньках рухались уздовж Цвинтарної. Всі будівлі містилися тільки з одного — лівого — боку, а праворуч хиталось од вітру різнотрав’я широчезної луки. Таємничий шурхіт трави змушував спільників раз у раз озиратися, бо здавалося, що назирці за ними хтось іде. Минувши санепідемстанцію, Валерій Нечипоренко чомусь пошепки звернувся до журналіста:
— Ще одна будівля — ота, остання, а далі вже цвинтар.
Юрась Булочка відповів так само пошепки:
— Виглядає занехаяною. Підемо перевіримо?
У цей момент на стежці, що вела від цвинтаря, з’явилася згорблена чоловіча постать. Не змовляючись, Валерій Нечипоренко і Юрась Булочка зробили рух, ніби хотіли присісти й заховатися за кущем шипшини, але вчасно зрозуміли, що чоловік на стежці, безперечно, їх уже помітив, і їхній переляк виглядатиме дітвацтвом.
Що ближче чоловік підходив до них, то більше зростала певність Валерія Нечипоренка в тому, що саме його він бачив учора зранку біля відчиненої хвіртки Орестової хати. Той самий добротний одяг, той самий дещо іноземний вигляд, зрештою, той самий горб! У руці незнайомець мав ціпок, на який спирався ледь-ледь, мов для годиться.