Останнiй шаман - Страница 82

Той, що сидів задом, цвіркнув слиною крізь зуби й мовив:

— Бита.

Опир здався. Згрібаючи зі столу карти, він гойдався з боку в бік, опустивши погляд, а другий картяр підсміювався:

— На скільки років наперед ти мені програв бажань? Ох, служитимеш, чую, мені до кінця світу!..

— Здаю, — буркнув опир.

— Дам тобі фору, — люб’язно-насмішкувато відмовився другий.

Опир покірно перетасував карти й почав роздавати з себе. Хованець не знав цієї гри і зацікавлено придивлявся до карт. Замість королів і краль, замість нижників і десяток карти мали зовсім не такі малюнки… Ба більше, вони всі мали малюнки — не було простих шість-сім-вісім-дев’ять-десять, а натомість були на картах дивно знайомі істоти. А онде чорний, волохатий, очі червоні, опир його якраз здає другому картяреві…

Хованець помотав головою, щоб відігнати мару.

Він так захопився незвичайними картами, що не спостеріг, як той, що сидів спиною, ледь-ледь обернув голову назад, а потім щось шепнув опиреві. Коли хованець відірвав погляд від карт, другого картяра не було за столом.

Де подівся? — майнула хованцеві гарячкова думка. Він нахиливсь уперед, аби краще бачити підвал, але відчув, що нявка не пускає його. Та ж той має бути десь поруч! Може, нявка помітила?.. Не проґавила найважливіший момент?..

— А де… — почав він.

Невідома сила відірвала його від сходів і жбурнула вниз.

Пролетівши прогін, хованець прокотився ще кілька метрів і завмер перед дубовим столом. Нявка м’яко впала йому на ноги. Двері грюкнули й самі собою замкнулися. Від смороду гнилизни й крові з загидженої долівки перехопило дух.

Хованець звів погляд.

Полум’я билось у страшних очах щезника, який горбатим велетом нависав над бранцями.

Розділ XIV

ОСТАННІЙ ДЕНЬ ШАМАНА

Це не помста, вмовляв себе Володимир Матвійович Горбань. Це не помста. Просто склалося так, що саме він удостоївся права на майбутнє.

Ще в таборі, вперше познайомившись із якутським шаманом Мічиллою, Горбань почав бачити ці сни, які більше схожі були на божевільні видіння: роздоріжжя, подорожній і він — камінь. Три написи на ньому, на його скам’янілому тілі: «Ліворуч підеш…» Подорожній схиляється над рядками, читає. Вагається. Міркує. Обирає.

…Не знають майбутнього ні ворожки, ні шамани, не існує того чорного запинала, за яким — світло прийдешності. А свобода вибору — є!..Пізнаєте істину, й істина зробить вас вільними… Якщо є вибір, майбутнє не має сталості, бо ж людина має волю чинити на власний розсуд, завжди має перед собою кілька доріг…

Та якщо він ляже каменем людині на дорозі, якщо він підкаже безпрограшний хід, він прив’яже людину до себе. Він дасть їй те, чого навіть Бог не хоче дати, — упевненість у завтрашньому дні.

Шанс обрати майбутнє — то краще, ніж наркотик. Від наркотику людина дичавіє, фізичне страждання перелицьовує людську натуру. Після табору Горбань знав це занадто добре.

А коли людина отримує можливість обрати, що буде попереду, в нутрі оселяється страх. Страх невідомого. Страх схибити. Страх ступити на неправильний шлях. І тоді приходить залежність. О, яке солодке слово! Відзивається в тілі каменя, вовтузиться лоскітливою піщинкою — яка повнота буття, гострота відчуттів надлюдська!..

Коли він лежав у лікарні з переламаною спиною, видіння були особливо яскравими, й одного разу йому привиділося, що він одно-осібно розподіляє: тобі — праворуч, тобі — ліворуч, тобі — прямо. Як легко позбавити людину свободи вибору! Як легко зробити її слухняною!

Звісна річ, трапляються вперті екземпляри. Квачі, що цураються знати майбутнє: заплющують очі на роздоріжжі, відвертаються від каменя. Або відчаюги, яким байдуже, куди повертати. Та хіба вони важать! Їх жменька, дрібка, щопта. Бовдури, не розуміють, що завтра їх і зовсім не стане!.. А він — буде. Бо він — камінь. Мохом порослий, горбатий, дощем политий, із затертими написами — камінь. Суть. Осердя. Ядро.

Коли Горбань вийшов із табору, видіння дещо поблякли. Він кинув цю проклятущу країну, осів на новому місці, щось будував, складав докупи кубики, припасовував, радів від того, що не потрібно носити повсюди паспорт у кишені, звертати увагу на дорожню поліцію чи з завмиранням серця виходити до дверей на пізній дзвоник. Він не хотів озиратися. А камінь у ньому старівся, кришився.

І коли йому вже виділося, що насправді не було ні таборів, ні снів, ні якутського шамана, видіння навіщось повернулися. Але там каменем на роздоріжжі був не він, а Мічилла.

Що керувало колишнім зеком, коли він у реальності вчинив так, як навіювали йому химерні сни? Та після смерті Мічилли Горбань відчув таку полегкість, що готовий був із завмиранням переглядати картинки в уяві ще і ще: насип, потяг, сиве довге волосся на рейках…

А потім прийшло останнє видіння. Він сам, Горбань, стояв на роздоріжжі, а перед ним у землю вгрузнув камінь. «Праворуч підеш…»

Святослав Шапка. Останній шаман.

На відміну від Мічилли, Слава так і не навчився бачити майбутнє через свою кут — усе намагався підвести наукову базу, систематизувати знання. Горбань ледь не розреготався йому в лице, коли той сказав, що цілу дисертацію намережив. Ні шаман, ні вчений — блазень!..

Але стривай, може, він правий, і технічним прогресом варто скористатися?..

Після зустрічі зі Святославом Шапкою Горбань жив чи то наяву, чи то уві сні. Купив півзруйнований будинок у Рябоконі, щоб цілий час мати недолугого шамана в полі зору, але не сказав про це Славі — нехай думає, що колишній співкамерник мешкає в Києві, та здебільшого роз’їжджає Україною. Сидів ночами над програмою, дивувався: недовченому лікарю таки вдалося виробити саморегульовану систему, щоб те, що має бачити тільки шаманська кут, стало видимим для комп’ютера. І для людини.

Святослав Шапка був наївний і благородний у таборі, таким і лишився. Жодних підозр, жодних питань, пише мейли^[17] щодня, радіє дослідам. Навіть не віриться, як людину абсолютно нічому не вчить життя… Написав у дисертації (Горбань на власні очі бачив!): «Для сучасної людини шаманство — це ідея заволодіння силою. Силою змінити плин життя, відвести небезпеку, вилікувати хворобу, силою приносити удачу тощо. Мій досвід спілкування з якутським шаманом засвідчив, що насправді, коли ми говоримо про шаманство, йдеться не стільки про силу, скільки про чистоту душі, служіння ближньому, здатність до самопожертви»…

Двох гевалів, яких Горбань найняв слідкувати за схибленим лікарем, кмітливими не назвеш. Що таким доручиш? Діяли нахраписто, і не знати: чи то хитрощі тепер не в моді — чи просто клепки бракує? Потім плюнув. Від кого ховатися? Бачив-бо в майбутньому те, що сам хотів обрати: «Прямо підеш…»

Але це не помста, вмовляв себе Горбань і згадував табірні роки. В такі дні у нього нестерпно пік горб, та нічні видіння не приходили більше.

Попросив Святослава Шапку дати йому почитати дисертацію повністю: не міг розгадати, на чому тримається система. Той не дав. Віджартувався, що в цілях конспірації усе знищив, роботу записав на диск, а диск проковтнув. Потім обмовився, що диск заповість синові…

Горбань по-дурості зірвався. Наговорив лікарю Шапці прикрих речей, нагадав йому все, як було в таборі. Затамована, схоронена під сподом образа виплюснулася назовні, мов лава з вулкану. А Шапка був такий спантеличений!.. Кричав на нього, руками махав, губи сіпалися.

Але майбутнє може належати тільки комусь одному. І це буде він, Горбань.

…Двоє довбех нічого лікарю Шапці не зробили. Просто — одненьке попередження. Щоб був обачний. Аби певен був, що диск із дисертацією все одно згодом належатиме тому, хто має на нього право. Не повірив Слава хлопцям — то й що! Ще матиме можливість перевірити. Дуже скоро матиме.

І це не помста, ні. Просто Мати-Хижа-Птиця вчора залетіла до нього в сон, черкнула крилом по голові й налякала його до півсмерті. Його, абааси ойун, — ота Мати-Хижа-Птиця — шаманська покровителька. А він не любив лякатися. Він уже раз перелякався на решту життя. Можна сказати, своє він відлякався. Нехай тепер боїться хтось інший.