Останнiй шаман - Страница 81

Місяць визирнув з-за дерев, крізь вікно до приміщення впав квадрат тьмяного світла, і на його тлі — темна воронова тінь. Хованець перевів погляд із птаха на підлогу і побачив, що тінь тримає дещо у кігтистій лапі. Підняв очі на ворона — той нічого не мав.

— Бачила? — ледь чутно пробурмотів він до нявки.

— Бачила, — майже безгучно відповіла вона.

— А він тут?..

— Усі злітаються на Нявський Великдень.

Ворон, якому, вочевидь, набридло шепотіння в кутку, націлив одне око на хованця й голосно крякнув:

— Ще не народився той, хто від мене спромігся би сховатися! Виходьте!

Спільники знехотя вилізли з кутка й потрапили в квадрат місячного непевного світла. Хованець бачив, як тремтить-здригається нявчина тоненька тінь на підлозі. Сам він видавався великою безформною брилою.

— Що ви робите у моїй світлиці? — грізно запитав ворон.

Хованець розгубився. Сказати йому, що вони сюди забрели принагідне? Чи зізнатися, що покутниця пораяла їм тут дочекатися щезника? Але ж ворон править щезнику за коня — чи не того коня, котрий був запряжений у гарбу?.. Якщо з’явився ворон, незабаром пожалує і той, що на гарбі сидить…

— Хіба не Нявський Великдень, — почув хованець знічев’я нявчин тремтливий, але суворий голосок, — скликає всіх сьогодні? Хіба не маю я чи не найбільше прав на ньому бути?

Ворон покивав великою головою, заскочений правдоподібною відповіддю. Переступив з ноги на ногу, обернув до нявки друге око й мовив:

— Якщо ви заявилися святкувати Нявський Великдень, то добре. Та ви вдерлися до моєї оселі без дозволу. Я сьогодні добрий, проте одне випробування вам доведеться-таки пройти. Зможете — ідіть на всі чотири сторони, я вас не затримуватиму, але якщо схибите — нарікайте на себе…

Хованець стояв ні живий, ні мертвий. Скільки йому було відомо, ще ніхто не спромігся пройти воронів іспит. Випробування — то пастка для довірливих. Ти згоджуєшся, ворон оповідає завдання — і все. Кінець. Крапка. Гаплик. Із воронових пазурів нема дороги назад.

— Ви готові? — спитав ворон, походжаючи вздовж вікна.

— Готові, — відказала нявка стримано.

Її впевненість передалася хованцеві, і він подумав: а що, як витанцюється? Сто разів нікому не вигоряло, а на сто перший… Раптом завдання виявиться не аж таким надскладним?..

Ворон настовбурчив пір’я і прокрюкав:

— Ось вам простеньке завдання: забери в мене те, чого нема.

І зухвалий птах переможно зареготав.

Хованець похнюпився: як можна забрати те, чого нема? Нема — то й нема, звідки ж йому взятися? Невже доведеться з життям прощатися? Не думав хованець, що так мало йому випаде пожити, а в нього ж іще стільки справ незавершених… І та — найважливіша — справа! Справа, яку не можна не виконати! І вони з нявкою дали обіцянку покутниці допомогти, а тепер… Тепер просто змиритися і прийняти невідворотне?!

Хованець, готовий до двобою з лютим птахом, виступив наперед. Нехай він загине у мужнім бою, але хоч нявка… хоч нявка… спробує виконати обіцянку!

Несподівано він почув, як хтось смикає його за довгу шерсть. Він здивовано озирнувся. Товаришка посміхалася кутиками вуст. Бурштинові очі примарно світилися. Нявка заспівала:

Чорний явір в чистім полі,

В верховітті сидить ворон,

Чорні очі, чорні брови,

Чорні кігті, чорні нігті,

Кричить ворон — покрикує,

Чорним хвостом потріпує,

Чорним кігтем погрібає,

Сам до себе промовляє,

Таємницю повідає…

Ворон неспокійно тупцяв на місці.

Нявка простерла до птаха руку, але дивилася не на нього, а на долівку. Хованець перевів погляд туди. Як же він міг так осоромитися! Бачив же, бачив це! Зеленокоса шельма тягла долоню до того, що воронова тінь тримала в кігтях, і коли її пальці наблизилися, ворон розтиснув кігті, і те, чого нема, було би впало додолу, якби нявка стрімко не підставила долоню. Хованець кинув оком на живу нявку. Та стояла з простягненою рукою, в якій нічого не було. Натомість нявка-тінь тримала на долоні важкий предмет.

— Схиляю голову, — насмішкувато крякнув ворон і зігнувся в поклоні.

— А що це? — бовкнув, не втримавшись, хованець.

— Жива вода і мертва вода, — махнула рукою нявка. — Я тобі потім поясню!

— Поясни йому, дівчино, поясни…

«…цьому телепню», — подумки продовжив воронову фразу хованець, але зараз це не могло його засмутити. Вони виконають обіцянку! Нявка впоралася з вороновим завданням! Ніхто не міг пройти випробування, а вона пройшла! І яке, в біса, діло, як їй це вдалося! Во-на змог-ла! Во-на змог-ла!

Ворон іще раз насмішкувато схилився, розвернувся, готовий вилетіти у вікно, і в останню мить кинув через плече:

— В круглій пляшці — мертва вода, а в квадратній — жива. Не переплутайте! Вони вам сьогодні знадобляться!

Нявка повернулася до хованця і переможно потрусила кулаком у повітрі.

— Звідки ти знала про живу воду і мертву?

— А я й не знала, — стенула плечима нявка.

— Але ж…

— Як побачила тінь — здогадалася, що це — те, чого нема. А потім, коли вже взяла щось у руку, зрозуміла, що це пляшки. Дві маленьких пляшечки. І тоді я здогадалася, що в двох пляшечках ворон може носити тільки живу і мертву воду, адже він володіє її таємницею…

— А оце твоє замовляння? — допитувався хованець, але нявка тільки дала йому щигля по носі:

— Не пхай свого носа до чужого проса!

І зовсім це просо не чуже, хотів обуритися хованець, але радість тлумила будь-які образи. Яка нявка все-таки мудра! Яка допитлива! Яка ризикова! Яка непередбачувана! Яка смілива!.. Уперше за все життя хованець ладен був затанцювати — і затанцював би, якби вмів і якби мав час, бо…

Нічну тишу прошило кукурікання першого півня, а просто під ними, десь у підвалі, загуркотіло і застогнало. Сходи вгиналися від важких кроків. Воно! — зрозумів хованець. Йому не треба було навіть дивитися на нявку, щоб знати, що товаришка відчула те саме.

— Ти готова? — прошепотів хованець.

— Ні-і-і!

Ніч перед Нявським Великоднем, яку зазвичай плекають і розтягують, якої чекають і виглядають довгих дванадцять місяців, адже це — найбільше свято року, була виснажливою й нескінченною. Але й вона скоро закінчиться. Ще має пройти химерна процесія, ще мусить відбутися служба в храмі. От якби приєднатися до неї просто зараз!.. Але треба зробити останнє зусилля.

— Ми повинні, — наполягав хованець. — Ми обіцяли.

— Ні-і-і!

— Він там, унизу, я чую це!

— Ні-і-і!

— Тихо! — гримнув хованець. — Якщо він нас почує…

Ноги вже робили перший крок, за ним другий, третій, хованець тримав товаришку міцно за руку, і коли вони застигли над сходами, притискаючись до стіни, нявка тільки шморгала носом.

Вони обережно спустилися на один прогін сходів і визирнули з-за бильця.

Масивні двері, які вели до підвалу, були навстіж відчинені. Чотири свічки горіли по кутках величезного приміщення, але, як не дивно, цього вистачило, щоб освітити широкий дубовий стіл посередині і двох за столом. Один із двох сидів спиною, а той, що лицем, тримав у руках карти. Неважко здогадатися, що і його візаві мав карти. Той, який сидів обличчям, набичив шию і низько опустив голову: він начисто програвав, але не хотів визнати поразку. Великі плечі під чорним одягом невдоволено ворушилися, а на щоках вигравав лихий рум’янець. Той, що сидів спиною, кинув на стіл останню карту і накрив її зморшкуватою долонею з жовтими нігтями.

Хованець тихо охнув. З опирем одним іще можна позмагатися. Так, страшно, небезпечно, але ж можливо! Та з супутником його змагатися не випадало. Тільки людина, тільки людина… — крутилося хованцеві в голові.