Останнiй шаман - Страница 71

— Всю шерсть собі в шалині повискубую, — буркотів він. — Ти справді бачиш стежку — чи тебе зачарували, щоб ти завела мене в найдальше болото і втопила?

Стежка спочатку довго бігла вгору, а потім почала стрімко спускатися в долину. Хованця тягнуло вниз, ноги зашпортувалися за гілляччя, і двічі він ледь не проїхався носом по землі. Нявці теж не щастило: нога її провалилася в нірку, нявка не втримала-таки рівноваги та хрьопнулась уперед, підвернула руку й від болю заплющила очі.

— Вставай, піднімайся! — злякався хованець. Нявка лежала тиха, гейби нежива. — Підводься, будь ласка!

Нявка розплющила одне око. Чолом проповз величезний мураха, тягнучи за собою вдвічі більшого за себе жука. Головою вона лежала в мурашнику, який перетинав зрадливу стежку. Нявка звелася на одному лікті, бо друга рука нестерпно пекла. І застигла.

Хованець прослідкував за її поглядом.

Просто в центрі мурашника покоївся кістяк. Мурахи виїли і м’ясо, і шкіру. Тільки з розведених крил можна було здогадатися, що скелет — лиличий. По маслаках діловито повзали мурахи, наче їх не обходило, яку лиху справу вони вчинили, обсмоктавши живу істоту до кісток.

Хованець нахилився над мурашником і простягнув чорну руку, щоб поторсати кістяк, але нявка заверещала:

— Не руш!

І тоді сталося те, чого не могли передбачити ні хованець, ні його шаливірна товаришка: лиличий скелет підняв голову, змахнув крилами й почав обростати м’ясом і шерстю на очах у переляканих мандрівників.

Спершу під кістками з’явилися нутрощі, під ребрами забилося нічим не прикрите серце, у шлунку завирувала неперетравлена їжа. Потім серце сховалося під товщею м’яса, а тоді гола плоть швидко вкрилася шкірою і насамкінець шерстю.

Лилик підморгнув мандрівцям і зручно всівся на мурашнику, а мурахи, зрадівши новій несподіваній поживі, гайнули до нього з усіх боків. Тільки щойно перший мурашка заліз на лилика й спробував його вкусити, то дригнувся й завмер. Його руді брати кинулися навтьоки, тягли за собою великі яйця, й за мить мурашник повністю знелюднів.

Нявка дивилася на лилика, мов загіпнотизована.

— Стільки днів пролежав, тьху! — вилаявся знагла воскреслий лилик. — Щоб його гнітуха поїла! Стільки днів без руху, без їжі.

Лилик оглянув себе з усіх боків і, видать, лишився задоволеним тим, що вздрів. Хованець бачив тільки це: підсліпуваті очі, великі крила й рухливий носик лилика, який повсякчас щось винюхував. Він із моторошною ясністю уявив, як лилик вчеплюється йому у шерсть на тім’ї гострими кігтями, як усмоктується в голову. Як він їсть мозок, і як помалу з голови висотується все, що робить хованця живим. А потім тягне знерухомлене тіло до криниці й вкидає на саме дно. Хованець уже чув підошвами, як входить у холодну воду, — і був би й упав одразу навзнак, як підкошений, якби не спружинив щільний ожиновий кущ позаду нього.

— Роби щось! — прогарчав він у вухо нявці. — У тебе ж на кожен випадок є план!

Лісова мешканка божевільним поглядом прошила товариша через плече, але щось у ній тіпнулося, сіпнулося, й мов полуда з очей впала: вона твердіше стала на ноги й розправила плечі. Викручена рука зразу дала про себе знати: нявка жалібно скривилася. Підтримавши хвору руку здоровою, вона заплющила повіки, зосередилася й монотонно забубоніла.

Хто уже дев’ять днів

Перебув у труні,

Кров’ю сплив хто і стік,

Часу втративши лік,

Хто забув і заспав,

І під землю запав,

Хто застиг і закляк,

Духом смерті просяк,

Обернись на кістяк

Ізнов!

Нявка трусилася, мов у пропасниці.

Хованець не міг уторопати, чому нічого не відбувається. Не відав він те, що знала нявка: на того, на кого обернувся лилик, пролежавши стільки днів на мурашнику, не подіє жодне заклинання!

— Я тобі прощаю маленьку облудну спробу, — промовив лилик глузливо. Нявка величезними жовтими очима зорила просто на нього. Лилик стояв на мурашнику напрочуд зграбно, наче йому було зручно на хисткій горі гілочок, дбайливо зібраних мурахами. — Бачиш, який я сьогодні великодушний? Моє нове тіло, наросле на старих кістках, не бажає оскверняти цей чудовий день. Ідіть, куди йшли, але не забудьте: там ми можемо знову зустрітися. І тоді… самі знаєте, що буде!

Лилик вдоволено розправив крила й шаснув угору. З дерев посипалося листя й дрібні гілочки, а лилик кілька разів шарпнувся у верховітті, мов не знав, яку дорогу обрати, а далі шугнув униз і, черкнувши хованця по шерсті крилом, здимів.

Розділ VIII

ЩО МОЖЕ РОЗПОВІСТИ ЧОРНО-БІЛА СВІТЛИНА

Ще остання досвітня зірка проглядала на небі, а Валерій Нечипоренко був уже на ногах. Він чудово розумів, що в досвітню годину комп’ютерний клуб не може бути відчинений, але його то не турбувало. На святковий ранок він запланував багато невідкладних справ. Вистало б тільки часу, щоб їх усі переробити!

Валерій Нечипоренко визирнув у вікно, завважив, що зірка тьмяніє, а зі сходу на зміну їй потужно лізе світло, й задоволено усміхнувся. Був певен, що сьогодні прокинувся чи не найпершим у всьому містечку, тож нема чого боятися зустріти на вулиці небажаних ранніх перехожих.

Валерій Нечипоренко виставив ніс надвір, зіщулився від ранішньої прохолоди й натягнув светр. Розпаленіє на сонці — зніме.

До призначеної зустрічі зі столичним журналістом Юрасем Булочкою лишалося кілька годин, тож Валерій Нечипоренко не вагаючись замкнув вхідні двері і вийшов на вулицю Замкову. Вона круто спускалася до центру містечка, а пообіч звичних ще з осені калюж нависали п’ятиповерхівки. Де-не-де вивищувався дев’ятиповерховий будинок, який на вулиці Замковій видавався вже зовсім чудернацьким і недоречним.

Валерій Нечипоренко неквапом зійшов до кінця звивистого узвозу — там починалася центральна вулиця, яка тяглася через усе містечко, — перетнув дорогу й попрямував до річки. Останнім часом шлях цей він долав неодноразово, адже саме там, ледь не під лісом, де річка робила вигин, жив Орест, який так нагло зник два дні тому.

Валерій Миколайович побував ув Орестовій хаті за ці два дні тричі — спершу з групою міліціянтів (коли й умовив Марадону забрати собі чорного пса, адже у крихітній Нечипоренковій квартирі собаці просто не було би де повернутися), тоді сам, тоді ще раз приходив туди з групою, а тепер пригадав одну деталь, яка вразила його минуло разу, і вирішив уже вчертверте навідатися в хату під зеленою стріхою.

Міліціянт поволі шкандибав ґрунтівкою, обминаючи калюжі, в котрих плавали косі сонячні промені, і міркував над загадками, що йому загадала сестра священика. Навіть тоді, коли з його вуст зірвалося запрошення, Валерій Нечипоренко ще вповні не усвідомив, що він робить, а після того, як пані Мокош з незнаємого дива призначила йому зустріч — чи можна буде назвати її побаченням? — аж на неділю, він цілком розгубився і ніяк не міг розчовпати, що коїться в нього всередині. Щось дуже, дуже, дуже дивне відбувалося з ним останнім часом!

Валерій Нечипоренко дійшов до рогу і видибав на потрібну вулицю. Можна сказати, тепер він зовсім поряд. Якби не розквітлі дерева, міг би й побачити зелену стріху — он у тому дворі…

Але чому хвіртка відчинена?!

Міліціянт пришвидшив крок. У палахкому сонячному сяєві чітко видно, як за кількадесят метрів уперед од вітру гойдається прочинена хвіртка. Він силився пригадати, чи опечатувала оперативна група хвіртку. Не зміг здумати і почав міркувати: останнім із Орестового двору мав іти Марадона, а цей, хоч і тюхтій на перший погляд, ніколи — ніколи! — не лишив би незамкненими жодних дверей.