Останнiй шаман - Страница 68
— Ага, — буркнула пані Мокош і записала щось на берегах телевізійної програми, яка трапилася під рукою.
Перенесла обручку в наступний квадрат, потім у наступний. Кілька разів нитка здригалася, а обручка — розхитувалася. Жінка вдоволено відмічала це на берегах телепрограми. Врешті вона відірвалася від захопливого заняття, розірвала нитку й кинула її в попільничку, обручку натягнула на палець, де та магічно зникла, а мапу охайно склала вчетверо й сховала в шухляду столу. І тоді повернулася до Валерія Нечипоренка.
— Ну, що я вам можу сказати. Кепські справи.
Валерій Нечипоренко пополотнів.
— Ну-ну, не лякайтеся так, — поплескала його пані Мокош по руці, — з будь-якої халепи завжди є вихід… До речі, а що сталося з собакою?
Валерій Нечипоренко швидко закліпав.
— Його Марадона забрав…
— Добре… Ви чекаєте моєї поради? — жінка ще раз переглянула свої нерозбірливі записи, пробурмотіла: — У квадраті В-3, а це означає… Ні, стривай, отут ще є… Еге ж… Отже, поки що можете звернутися до комп’ютерного клубу.
— Куди? — вивалив очі міліціянт.
— До рябокінського комп’ютерного клубу, — терпляче пояснила сестра священика.
— Навіщо? — дурнувато запитав Валерій Нечипоренко, і з виразу його бурякового обличчя стало очевидно, що він миттєво пожалкував про своє запитання.
— Ну, — усміхнулася пані Мокош, — цього я вам підказати не можу. Досить і того, що вже сказано. Думайте самі.
Вона вилізла з-за столу й попрямувала на кухню з явним наміром випити собі кави, щоб відпочити після виснажливої праці. Валерій Нечипоренко не зрушив з місця, тільки тремтів долонями, що лежали на столі. Пані Мокош наспівувала чудну мелодію, яка по-чаклунському відібрала у насупленого міліціянта мову. Сестра священика грюкала джезвою й брязкала ложечкою, а мелодія дивним чином пасувала до цих звичних і в той самий час таких музикальних звуків.
На нетвердих ногах Валерій Нечипоренко підвівся.
— Я хотів вам подякувати, — почав він хрипко. — Ви вже вдруге мені так щиро допомогли. Я, правда, не певен, що мені робити в комп’ютерному клубі, — додав він скоромовкою, та, зиркнувши на пані Мокош, затнувся, — але я обов’язково туди піду просто зараз. От зараз попрощаюся з вами — й піду…
— Ну, то бувайте здорові, — весело проспівала сестра священика.
— Так, бувайте здорові. На все добре. Прощавайте. Добраніч.
Останнє слово було вже зовсім недоречним, адже вечір щойно вступив у свої права. Валерій Нечипоренко зовсім знітився, потер руки й промимрив:
— Завтра свято. Що ви збиралися робити на свято? Я міг би…
Відьма в рожевому костюмі загадково примружила чорні очі.
— Завтра ще не час. Зустрінемось у неділю.
Розділ VI
РЕЧОВІ ДОКАЗИ
Кімнатні двері рипнули.
Юрась Булочка притис щоку до лутки й застиг у дверній щілині, поки очі не звикнуть до півмороку коридору. На першому поверсі туди-сюди човгали ноги. Електричне світло чомусь вимкнене, а готельний коридор ледве-ледве освітлювався жовтим гасовим ліхтарем. Юрасик навшпиньках дійшов до ліхтаря й підкрутив гніт. Світло бризнуло веселіше. Тоді журналіст так само навшпиньках підкрався до сходів, які вели донизу, присів навпочіпки й визирнув.
Короткозорими очима він розгледів серед вечірніх тіней готельну конторку, коло якої щойно заповнював надзвичайно детальний бланк на сірому старезному папері, помітив телефон, а на стіні — поличку з цілим набором ключів під тріснутим склом. За конторкою нікого не було, а кроки човгали десь під сходами.
Юрась почав обережно спускатися. Він так ніжно ставив ногу на сходинку, так намагався на неї якомога тихше наступити, що в якусь мить не розрахував віддаль, став на самий краєчок, підошвою не відчув твердої поверхні, ступня нестримно поїхала донизу, і він, пересилюючи біль у вивернутій нозі, вчепився двома руками в хистке бильце й завис над проваллям сходів.
«Свинство, яке свинство!» — подумки вилаявся Юрасик. Човгання завмерло. Хтось тихенько стояв і слухав. Журналіст висів на поруччі.
На конторці дзвякнув телефон. Із бічних дверей, які губились у темряві, випливла готельна адміністраторка, запнута в зелену картату хустку.
— Галло!
Вона довго слухала трубку, обернувшись до сходів спиною, і Юрась Булочка встиг сповзти з поруччя й навкарачки пролізти до самого верху прольоту, де сходи повертали і починався другий марш. Там він скоцюбився й чекав.
— Та хоч зараз! — буркнула адміністраторка в телефон, кинула трубку й зникла в бічних дверях. Журналіст підвівся й обережно рушив донизу.
Читачеві цікаво, навіщо Юрасику така конспірація? О, тут нема нічого дивного! Ще дорогою до містечка Рябокінь журналіст виважив кожен свій крок, продумав кожен свій вчинок. Перш ніж з’явитися перед ясні сірі очі Валерія Нечипоренка, старшого лейтенанта, Юрась мав виконати власну програму-мінімум: провідати хату Ореста. Десь там мала зберегтися — тьху-тьху-тьху, щоб не наврочити! — копія диску з дисертацією Святослава Пилиповича Шапки — Орестового загиблого батька. Дисертація мала би бути опублікована, але де, коли — спогад розмило сірим весняним дощем, інтернет-пошуки нічого не дали — наче й не існувала та дисертація ніколи. А журналістові дисертація потрібна зараз до зарізу. Бо сьогодні він став власником великої таємниці.
Усі знали про наукову розробку покійного Святослава Пилиповича Шапки, та тільки Юрась Булочка здогадався в останню мить перед від’їздом набрати номер однієї київської фірми. Попри певність, що фірма, як і всі порядні українці, має готуватися до травневих свят, а не працювати, трубку зняли вже після першого гудка. Юрасик поставив питання. Співрозмовник зрадів його дзвінку надзвичайно.
І тоді виявилося, що фірма, яка кілька місяців тому на замовлення Святослава Пилиповича Шапки виготовила дослідний зразок загадкового приладу під кодовою назвою «їжак», після смерті лікаря вирішила ще раз повернутися до наукової розробки. Позаяк сам прилад — як речовий доказ — і досі похований у міліційних сейфах, із шафи витягнули запорошену, занедбану картонну течку з ТЗ — технічним завданням на нього. Два тижні спеціалісти фірми, вивчивши ТЗ напам’ять, намагалися відтворити розробку. Усі потрібні схеми, всі технічні карти — все, як минулого разу, — але прилад не хотів відтворюватися. Затятий директор фірми вже третю добу поспіль ночував на роботі. Міряли, тестували, розбирали, переробляли, замінювали сотню разів чіпи — не допомогло. Загадковий прилад не хотів працювати без господаря. Не хотів чужинцям розкривати свої таємниці.
У цей час і нагодився дзвінок Юрася, який радо взявся добути дисертацію Святослава Пилиповича Шапки. Має, має бути в дисертації якийсь секрет!
У готелі Юрасик нашвидкуруч виробив план: зробивши вигляд, що раніше лягає спати, він потихеньку вислизнув із готелю і, захекавшись до зупинки дихання, відкотив власну машину на цілий квартал, де нарешті зважився завести двигун і ввімкнути фари.
Від кого він ховався, Юрась Булочка не зміг би й собі пояснити.
За десять хвилин журналіст зупинив машину попід чужим парканом. Сотню метрів він подолав пішки й опинився коло хати під зеленим дахом уже тоді, коли колір даху не можна було розрізнити в темряві. Юрасик покрутився біля хвіртки, щоб переконатися, що він таки не помилився подвір’ям, і врешті гайнув через паркан. Замкнені вхідні двері зустріли його білою наліпкою впоперек лиштви: на смужці паперу — офіційна печатка. Юрась обійшов хату довкруж і опинився під вікном спальні.
Бите скло хруснуло під черевиками. Журналіст клацнув запальничкою і підніс її над головою.
Юрасик, який зроду не курив, носив у кишені цю запальничку вже кілька тижнів. Пласка, велика, з кришкою, з несподіваним рельєфним малюнком на передній панелі: розкрилений лилик із маленькою головою, зі смішними круглими вушками. Запальничка — випадкова знахідка, яка лишилася йому на згадку про попереднє відрядження у Рябокінь. Гарна запальничка, недешева, що й казати, і час від часу на роботі Юрась Булочка з задоволенням витягав її з кишені, щоб підпалити комусь сигарету й похизуватися перед колегами.