Останнiй шаман - Страница 66

— А там у вас як живуть? — знову залопотала нявка. — Як ми в лісі — всі разом, чи як люди — родинами?

— Родинами, як люди, — пояснив утішений рахман, який давно не мав із ким побазікати. — Бачте, ми ж теж ніби люди, тільки підземні…

— А жінка в тебе є?

— Є, і п’ятеро діток.

— Ого! — не повірила нявка. — Так багато!

Рахман зневажливо махнув рукою.

— П’ятеро — хіба то багацько! У мого сусіди дванадцятеро.

Нявка аж уклякла. Хованець ледве тамував сміх.

— А там у вас, — затуркотіла нявка по хвилі, — мешкають такі, як я?

— Ні, — скрушно заперечив рахман, — а було б незле… Ви такі… — він довго добирав потрібне слово, — такі… доброзичливі.

Хованець пирхнув. Зустрів би той рахман нявку в лісі, в колі товаришок, та ще й на Івана Купала — ото сміху було б! Залоскотали б його «доброзичливі» нявчині товаришки до смерті, і плакали б п’ятеро діток і нещасна жінка… Чи рахманів неможливо залоскотати? Бо то ж не зовсім справжні люди…

Зненацька хованець зупинився, нашорошив вуха; поперечна зморшка порізала чоло. Річка, яка мала виспівувати ліворуч, мовчала. Хованець цитьнув на нявку.

— Що таке?

— Ріка.

— Що — ріка?

— Мовчить, — пояснив хованець занепокоєно.

Темрява стояла — хоч в око стрель.

— Зачекайте, — буркнув хованець, — я пройдуся ліворуч, гляну, де там берег…

— Нізащо! — верескнула нявка. — Ти загубишся! Ми тебе загубимо!..

Вона вчепилась у чорну шерсть.

Відповіддю їй було глухе зловісне гоготіння.

Хованець здригнувся. Темрява забавлялася з їхньої безпорадності. Нечіткий силует плавав у повітрі — чи гілля розложистої ліщини, чи звір незнаний, чи істота лісова застрашлива?.. Силует хитнувся, луною шугнув понад верхівками дерев моторошний регіт.

— Хто тут є? — погрозливо проревів хованець.

Невідомий презирливо пирснув, але звук дещо віддалився.

— Я знаю! — видихнула нявка. — Я знаю! То морок!.. То морок наслав!.. Щоб ми… у темряві…

— А як боротися? — жваво запитав рахман. На відміну од супутників, він анітрохи не настрахався: перехиляв важку голову з плеча на плече. Йому, певно, було цікавим усе, пов’язане з землею.

Нявка крутнулася на лівій нозі, плюнула тричі через ліве плече, тоненько заспівала:

Морок, морок, чорнота,

Повертай на болота,

На неходжені стежки,

На нетоптані піски,

На задощені луги,

Темрява, розсійся,

Згинь!

Легко зірвався вітер, пробігся у високості, і тоді рівно в половині неба завис прозорий місяць.

— А ондечки ріка, — промимрив хованець, — зовсім близько…

У місячному ясному світлі білими плямами пливли за течією паски — тихо, так тихо, і ввижалося, що то місячні віддзеркалення ковзають по воді. Вітер-пустун лизнув паски, доніс до трійці мандрівників дух підсмаженої скоринки.

— Щось я зголодніла, — повідомила нявка.

Рахман, перед тим ввічливий і навіть запопадливий, зробив вигляд, що нічогісінько не чує, тільки щільніше притис до себе підмоклу паску, яка ледве не розлазилась у нього в руках.

— Навіть не мрій, — відрубав хованець, — не для тебе люди пускали, не тобі паски лапати, — він міцно ухопив нявку за край сорочки, — і не тягни навіть руку!

А під землею вирувало. Стугоніло. Гуділо, мов бджолиний рій.

— То у нас на Великодні свята дзвонять, — розхвилювався рахман. — Чистий четвер сьогодні… Ох, як видзвонюють!

Ріка здригалась і пінилась, мов пороги перегородили її. Паски гойдалися на хвилях. Хованець дослухувався до підземного бджолиного дзижчання і проґавив мить, коли білі паски магічно зникли поміж білими пінявими бурунами.

— Провалилися, — прошепотіла нявка з містичним жахом у голосі. — Провалилися. Я бачила.

— Еге ж, — безтурботно підтвердив рахман, — провалилися. Ото й мені так треба — гульк! — під воду.

Хованець покрутив головою, не зізнавшись, що лишень він один із трьох такий недорікуватий: спромігся пропустити найцікавіший момент! — і суворо промовив:

— Але спершу ми маємо домовитися.

Рахман, який півгодини тому сам пропонував допомогу, зненацька заскиглив:

— Це мені треба буде шукати щез… щез… ну, того, на гарбі?.. А мене, бачте, жінка вже так довго чекає, та як почне сварити, та ще й у хаті зачинить…

— Чого ти боїшся? Здалеку подивишся, а тоді перекажеш нам, куди той подався. І все. Нічого складного. Просто викинеш із ріки шматок паски, а в нього запхнеш записку.

Рахман роззирався на всі боки, либонь, метикуючи, як відкараскатися від складного й, ніде правди діти, небезпечного завдання. Погляд його впав на проїжджену машинами й возами колію в піску, він нахилився, щоб краще роздивитися тонкі й криві смужки у вологому ґрунті, і в захваті заверещав:

— Та що ви мені голову морочите? Бачте, гарба не звертала до підземних людей? Ондечки на землі слід коліс! Свіжий слід, свіжесенький! Гарба повернула назад до міста!

Розділ V

ЗАГАДКИ ПАНІ МОКОШ

Сумний і одинокий їхав Юрась Булочка знайомим маршрутом. Не радувало його ні каштанове буйноцвіття, ні воскове сонце на обрії, ні пишні запахи багать, що влітали в опущені вікна старої «копійки» й бентежили спогадами. Не радували його косі сонячні промені, що пробилися крізь дерева й лягли вздовж дороги, і машина підскакувала на них, мов на золотавих містках.

Мало того, що у вівторок і середу після Великодня на вимогу невгамовного Вальтера Тадейовича уся редакція дружно й одностайно верстала газету — замість активно готуватися до травневих свят, як усі порядні люди, — то тепер він, бідолашний Юрасик, у ніч на перше травня їде світ за очі. Ох, ох, тяжка доля, нелегка!

Звично позітхавши, Юрась змушений був собі зізнатися, що сьогоднішнє завдання Вальтера Тадейовича, попри невдалий час, насправді припало йому до душі. Самостійно — вперше! самостійно! — він не просто готуватиме матеріал, а проведе власне журналістське розслідування! Думку про те, що Орест зник і обставини його зникнення, скажімо відверто, нестандартні, Юрасик загнав у найдальший куточок свідомості і сховав там до інших часів. Більше за все його турбувала одна можлива зустріч у містечку Рябокінь — така омріяна зустріч… До Рябоконя лишалося зо п’ять кілометрів.

По праву руч від «копійки» випливла з присмерку, який щойно почав западати, незграбна чотиринога споруда автобусної зупинки, а позаду — хирлява будка старого туалету. «СИВОКІНЬ», — прочитав журналіст синій, побитий іржею напис і замріявся про те, як колись давно-давно, років, може, триста-чотириста тому, верталися з Січі троє братів — молодший на сивому коні, середній на рябому, а найстарший на вороному. І молодший утомився найпершим і зупинився, коли побачив видолинок і маленьке озерце, і вирішив, що отут він збудує свою господу. А двоє інших братів поїхали далі. Коли заїхали вони в праліс, утомився середній брат, зупинив коня і подумав, що для майбутнього його хазяйства оцей високий, старий ліс придасться якнайкраще, і ріка тут недалечке. А третій брат поїхав далі, тільки де він зупинився, Юрась Булочка так і не зміг вигадати, бо на містечко Воронкінь ще не натрапляв.

Одразу за автобусною зупинкою рожеве марево помахало Юрасикові рукою, і «копійка» сама собою, наче хтось притримав віжки, різко скинула швидкість і стала, як укопана. Видіння нахилилося до машини, відчинило дверцята й обвіяло подорожнього нестерпно солодким запахом дивних парфумів. Журналістові здалося, що це і не парфуми зовсім, а якийсь чудесний, знайомий із дитинства дух, тільки ніяк не згадати! Примара усміхнулася, зазираючи в салон, і з плеча її сповзла чорна-пречорна коса й важко упала на крісло. Юрась міцно тримав кермо й боявся навіть глянути вгору, щоб не сполохати цей казковий сон.