Останнiй шаман - Страница 59
— Юрасику! Ти теж вирішив написати для колонки «Українські химери»? Ой не можу! Я просто помру зі сміху! Першу премію треба зразу давати! Ой рятуйте мене! — Ліна здригалася від реготу, з очей її котилися сльози, вона хотіла ще щось говорити, але не могла. Юрась Булочка вдоволено посміхнувся. Щоб Ліна не бачила його пихатого виду, він повернувся до вікна — й укляк.
Просто в шибку на нього дивився горбун. Погляд лиховісний і злий, рот перекривлений. Не тямлячи себе, Юрасик злетів зі стільця й підскочив до вікна. Невідомий замахнувся на нього ціпком із круглим залізним руків’ям, і журналістові здалося, що він короткозорими очима раптом на руків’ї розрізнив лилика з розпростаними перетинчастими крилами. Незнайомець плюнув і повернувся, горбата спина почала віддалятися, і над сірим плащем тепер видно було тільки темну маківку, і журналіст уже не був певен, що горбун узагалі дивився на нього, але темна маківка нагадала зненацька проріз вікна з розбитою шибкою і вогкий дух знелюднілого тартака, від чого зразу зробилося гаряче й кепсько. У кишені Юрась несвідомо намацав прямокутну важку запальничку. Горбун завернув за ріг і зник із очей, а журналіст іще довго дивився йому вслід і не міг зрушити з місця.
Давлячись реготом, Ліна штовхнула його в плече:
— То розкажи ж мені: ти додзвонився до тої фірми?
Юрасик усім тілом відвернувся од вікна. Серце йому дивно стискалось, а думки безладно кружеляли в голові. Він пригадував і не міг пригадати, чому такою знайомою видалася горбата спина, хоча — він певен був, певен! — жодного разу її не бачив…
— Додзвонився, — кивнув Юрась Булочка замислено. — Додзвонився. Кажуть: робили експериментальне замовлення. Навіть прізвища клієнта не знають, бо замовлення було ліве, угоди не укладали, гроші отримали готівкою. Знають тільки ім’я та по батькові — Святослав Пилипович…
— Так-так-так! — горіхові Лінині очі сяяли.
— Отож. Прилад унікальний, сканує інформацію одночасно з двох тисяч сорока вісьмох точок на тілі людини. Кажуть, мороки з ним було! Схеми чутливі, якщо занадто лапати руками, вони горять і все треба переробляти. Святослав Пилипович узяв прилад, щоб протестувати, і зник.
— Ага-ага!..
— А Валерій Нечипоренко — отой старший лейтенант — сьогодні відіслав їм «їжака» на експертизу.
Ліна замріяно накручувала на палець коротке руде пасмо, та воно неслухняно висковзувало з рук.
— Інформація одночасно з двох тисяч сорока вісьмох точок на тілі людині…
— В якому місці не приклади — точки різні…
— Тільки фізичні показники?
— Не тільки фізичні показники…
— А це означає…
— Моделювання майбутнього.
— І знову шаманство…
— Якути, — мовив Юрасик зосереджено, — вірять у те, що шамани мають здатність бачити минуле. Є міф про Хара Тюмена. Там бурятські шамани розкривають злочин — підступне вбивство господаря власними людьми…
— А до чого тут?..
— А ще є міф, — перебив її Юрась, — про шамана Суор Уоле, який перекинувся на голку і підслухав розмову сімох сестер — духів віспи. А потім він підстеріг старшу з сестер і полонив її у пляшці…
— Оригінальний, — Ліна примружилась, — метод лікування віспи…
— А ще, — не вгава Юрасик, — шаман керує духами…
— Але до чого тут «їжак»?!
— Ну-у-у… — журналіст розвів руками, — уяви собі таку ситуацію: є прилад, який, замість шамана, може не тільки діагностувати хвороби, а й, скажімо, попереджати їх, який читає і минуле, і майбутнє… І є люди, що хочуть знати майбутнє, а минуле, навпаки, прагнуть приховати…
Ліна вагалася. Маленький голчастий «їжак» як засіб перемогти вселенське зло? Випередити його? Викорінити його з лиця землі? Дивний, дивний прилад — не має ні дисплею, ні хоч якогось маленького віконечка, на якому могла б відображатися інформація, що зчитувалася з отих усіх тисяч точок на тілі людини. Ні, це все занадто фантастично!
— Але хто розшифровує інформацію?
— На фірмі сказали, — Юрась Булочка конфіденційно нахилився до Ліни, — що теоретично прилад має працювати таким чином: є комп’ютерна програма. Прилад під’єднується до комп’ютера. Виводи прилада, оті дві тисячі сорок вісім голочок «їжака», торкаються шкіри. Комп’ютер посилає сигнал на виводи, тіло реагує на сигнал, а комп’ютер дешифровує реакцію.
— А це означає…
— Десь має бути комп’ютер із програмою.
— Комп’ютер із програмою, — відлунням повторила Ліна.
Двері до палати відчинились і хряпнули об стіну. Захиталося ліжко, скреготнули пружини. Чахла квітка на вікні тріпнула жовтим листям. Крізь двері проліз гігантський пакунок, а за ним — нога в брунатному черевиці, коло якої терся чорний мокрий ніс.
— Хованцю, як ти сюди проліз? — Ліна сплеснула в долоні.
Скреготнувши кігтями по лінолеуму, пес підтягнув задні ноги, на череві заповз у палату й умить заховався під ліжком. Чорний хвіст черкнув Юрасика по оголеній литці між мештом і холошою штанів та залоскотав. Із-за пакунка визирнув розгублений Орестів вид, на якому пробилися чорні вуса й дводенна борідка.
— Салют! — привітався Орест неуважно й почовгав до вікна. Тут виявилося, що ззаду його хилитався ще один пакунок, який дивним чином тримався в Ореста на поясі.
— І що це має бути? — Ліна скосила око на шурхітливий папір.
— Зараз побачиш, — пообіцяв Орест швидко. Він обірвав папір, із-під якого з’явилися сталеві якісь довгі рурки з гачечками. Між гачечками напнута була смугаста цупка тканина. На кінцях рурок причепилися чотири гумові колеса. Орест зробив два різких рухи, мовби штукар[14], що стріпує зв’язаними різнобарвними хустками, айн-цвай-драй — і сталеві рурки самі собою склались у легкий дитячий візочок нестандартних габаритів.
— Це для кого? — не втримався Юрась Булочка.
— Тобто? — Орест ображено стенув плечима. — Для Ліни. У неї легкий струс мозку, ходити не можна, буде їздити. Ми її забираємо додому.
З-під ліжка почувся інтенсивний стукіт хвоста об підлогу.
— Я туди не сяду під страхом смертної кари, — затялася Ліна.
— Сядеш, сядеш, — пообіцяв Орест і одним махом пересадив маленьку журналістку з ліжка в хистку машину на колесах.
— Рятуйте, людоньки добрі! Пробі!
Хованець застережливо рикнув. Ліна клацнула зубами й замовкла.
З другого пакунка, який хилитався в Ореста на поясі, з’явилися Лінині пісочного кольору джинси, кофтина й велика сумка.
— Прошу отримати майно. Перелік вилученого додається.
Ліна занурила руку в сумку й довго щось обмацувала, тоді мовчки зашпилила змійку й ображено склала руки на колінах. Наелектризовані руді коси стирчали на всі боки.
— Поїхали? — нахилився над нею Орест запопадливо.
Невдоволене буркотіння він чомусь беззастережно сприйняв за згоду, і візочок на гумових безшумних колесах викотивсь у коридор.
Поїхали, — подумав Юрасик відсторонено й механічно рушив за ними. Чорний пес попід стіною повз на череві, ховаючи винуваті червоні очі. Крізь прочинені двері палат долинали ліниві теревені жінок, які в розпал городнього сезону опинилися на ліжках, десь радіо грало натхненно, брязкали двері в коридорі й впускали розморених на сонці відвідувачів, чиї руки відтягали об’ємні клунки, коло сходів топталися хворі під телефоном-автоматом, а з-за сходових дверей тягайся цівки суворо забороненого в лікарні тютюнового диму. Двері ліфта розтулилися, почулися підліткові смішки, хтось кинув веселим оком на чудесний смугастий візочок, але двері знов затулились, і ліфт шухнув донизу.
Квітнева вулиця закрутила четвірку, підхопила й понесла. Юрась Булочка озирнувся на лікарню й помітив у високому вікні рожевий светр і чорне розкучерявлене волосся. Смагляве обличчя чорнокосої відьми наблизилось упритул до шибки, чорні очі крізь скло відбили сонце й зблиснули гаряче. Юрасик відчув, як у нього холонуть і терпнуть руки й одночасно хвиля киплячої крові м’яко набігає на потилицю.
Роззявивши рота з подивування, Юрась ніби з відстані спостерігав, як чорна лискуча волосина, яка тяглася десь із-поза шибки лікарняного вікна і кінчик якої заповзав під його власну куртку, напнулась і преболяче шарпнула його серце. Кров затопила Юрасикове обличчя, щоки запалали, він безпомічно озирнувся на маленьку журналістку та двох її друзів, які невпинно віддалялися, перемовляючись тихо і значущо, але картина ця більше не дратувала. Сердешний Юрась Булочка бачив тільки чорну волосину, яка грайливо шарпала його серце.