Останнiй шаман - Страница 4
Переді мною розстеляється море, а під ногами — круча, з якої падати й падати! Море синє-синє, якоїсь неприродної синяви. Знаєте, воно вже не на море схоже, а, скорше, на синє озеро — спокійне і безкрає і водночас небезпечне. Стою ногами на самому краєчку кручі. Ззаду — всім тілом чую — насувається джип, встромивши світло фар мені в спину. Спереду — п’ятдесят метрів стрімкого падіння. Раптом мене штовхає твердий метал. Я роблю останнє зусилля й стрибаю у воду.
Добре пам’ятаю цей момент. Я у воді. Вода чомусь не синя, а зелена, але прозора. Я ніби збоку бачу, як тіло моє чеберяє ногами, загрібає руками, прагне вихопитися на поверхню. Тільки я не можу. Я не можу піднятися вгору. Вода тримає мене, у мене холоне серце, я починаю шалено битися в зимних хвилях, розтуляю рота, щоб крикнути — і прокидаюся.
Зрозумійте мене. Сам по собі цей сон — не такий уже й жахливий. Зранку я, стоячи під теплим душем, пригадую його й дивуюся, чого вночі мене так цупко тримали пальці страху. Але ж… Він повторюється. Я не можу з цим боротися. Це якась маячня. Я вже на вулиці почала нервово озиратися, якщо засигналить машина, а коли здалеку бачу джип, у мене просто віднімаються кінцівки.
Випишіть мені сильне заспокійливе. Дуже сильне. Будь ласка. Випишіть мені що-небудь, доки я остаточно не з’їхала з глузду. Ви повинні мені допомогти. Ви мені винні хоча б це.
* * *
Сивий лікар уже пам’ятав цей сон ледь не дослівно. Понад усе він хотів би допомогти жінці, стерти з пам’яті сни, змусити їх піти геть, але цього він зробити вже не міг. Якби сон стосувався тільки Мар’яни, тоді інша справа, але у вуха йому ніби хтось кричав: цей сон — застереження тобі! тобі!
І лікар нічого не міг уже вдіяти: він, особа посвячена, колишній шаман, після повернення додому відгородився від світу, зануривсь у науку не живу, а паперову, захотів пов’язати два види знання в одне, бо вірив, що одне не може жити без другого, — і тоді несвідомо втратив зв’язок зі світом, що давав колись йому силу. Зрадив! І ось зараз світ вислав йому «чорну мітку»…
Лікар підвівся з-за столу, змушуючи себе не піднімати очей на старий якутський бубон, що висів на стіні, підійшов до дверей і ввімкнув верхнє світло. Воно спалахнуло так сильно, зжираючи напівтемряву кабінету, що жінка міцніше заплющила очі.
— Мар’яно, на сьогодні досить.
— Так, встаю, встаю, — вона зробила зусилля, щоб піднятися. — Випишіть мені що-небудь, будь ласка.
— Я випишу, — і він підсунув до себе бланк рецепту.
Жінка квапливо підвелася й попростувала до виходу. На порозі, торкнувшись долонею ручки дверей, вона завагалася й повернула голову до лікаря.
— До побачення, — сказала вона.
— Бувай, Мар’яно.
Двері відчинились і зачинились, і лікар провів очима довгі міцні пальці, що затрималися на лутці. Він посидів хвилин десять, про щось розмірковуючи, тоді навіщось зняв зі стіни старий шаманський бубон, покрутив його у руках, повісив на місце. Почав ладнатися додому.
Двері відхилилися без стуку. Лікар підвів голову від «дипломату», в якому щезли папери зі столу, і глянув на непроханих гостей. Обидва вони вдягнені були в чорні довгі пальта з великими плечима реглан, зі стоячим комірцем, обидва в чорних шкіряних рукавичках. Темно-русяве волосся, стрижене дуже коротко, темні холодні очі на червоних від зимового холодного вітру — аж занадто червоних — обличчях. Всією своєю статурою, виразом недобрих очей вони схожі були, як брати. — Я вас слухаю? — мовив лікар сухо.
— Диск де?
Лікар стенув плечима. Він змучився, не міг більше боротися. Стільки разів виживав — у прямому значенні цього слова — за своє життя, що тепер просто не лишилося сил. Господар кабінету повернувся спиною до прибульців і заплющив очі.
Двоє защепнули клямку на дверях і підійшли до нього впритул.
— Диск де? — повторив перший. Потім кинув другому: — Пошукай тут.
Той відчинив шафу, вивалив із неї папери, касети, якісь коробочки, книжки. Так само висипав вміст усіх шухлядок письмового столу.
Лікар не рухався, не обізвавсь і словом — думав про жінку, яка щойно пішла від нього. Він жалкував, що ніколи їй так і не подякував за все, що вона зробила для нього. Вона була єдиною людиною, до якої можна прийти серед ночі, а вона, слова не мовивши, відступила б від порогу, пускаючи в хату, і зробила би все, що її попросиш.
Не знімаючи рукавичок, непрохані вечірні гості робили свою справу швидко й обізнано. Розпороли крісло, потім лікарняну отоманку, зірвали з підлоги килим і простукали старий, розсохлий паркет, відсунули шафу з її звичного місця, навіть зірвали фіранки з вікна — хоча навіщо їм фіранки? Скоро обшукали лікаря, видобувши з його кишень паспорт, ключі від помешкання, біло-синю пачку дешевих цигарок, запальничку. Не пропустили жодного сантиметра кабінету. Врешті вони мали змиритися з поразкою.
— Диск де?
Били його довго й зі знанням справи. Він мовчав, ніби перенісся раптом на двадцять років тому, коли його били часто і зі знанням справи. Знав, які саме удари ідуть один за одним, був готовий до кожного з них, і його тільки час од часу дивувало, наскільки їхні рухи передбачувані. Лікар не чинив спротиву: у свої шістдесят років він виглядав на сімдесят, і тіло його дедалі менше слухалося господаря.
Нарешті двоє зупинились і знову всадовили лікаря в крісло. На тілі його не було ні крові, ні видимих ушкоджень, але він знав, як стікає кров’ю зсередини. Кожен орган болів, ніби в нього забили цвяшок. Тільки навіть ті рани загоюються, це він теж знав. Життя і смерть тотожні одне одному, — вчив його колись якутський шаман Мічилла. Злиття життя й смерті — єдиний шлях бути з самим собою…
— Диск де?
Лікар дивився на них широко розплющеними пустими очима, стуливши щільно вуста. Сам відчував, які напружені, стягнені в нитку його зморшкуваті вуста, які вони білі й сухі. Чому, чому він не встиг подякувати єдиній людині, котра лишилася йому вірною? Колись він, неофіт, крізь біль тіла повернув у непам’ять усе минуле життя. Після посвячення він, мов немовля, мусив навчитися наново ходити, говорити, ковтати їжу. Більше не впізнавав власного імені — як і того другого імені, яке мав би пам’ятати краще за своє… І тепер він не встигає сплатити старий рахунок! Мати-Хижа-Птиця, простягни мені своє крило!
На нього дивилася цівка пістолета з накрученим на неї глушником.
— Іди ти під три чорти, — повільно сказав він до неї.
Розділ III
РЕДАКЦІЙНЕ ЗАВДАННЯ
Якщо ви, читачу, гадаєте, що життя застигло в невеличкій районній лікарні, де підтята нічними жахами немолода вже жінка на ім’я Мар’яна вимолює допомогу у свого лікаря, а лікар сидить за письмовим столом, розширивши незрячі очі й міцно стуливши вуста, ви не знаєте життя! Так, зима, зима, навіть сніг притрусив сірі українські дороги, навіть мороз упав на спустошену, приспану землю, але життя вирує!
Редакція газети «Речовий доказ» розташована була у вузенькому провулочку на київських пагорбах, що колись пишалися своїм статусом над Подолом, і тому кожна зима ознаменовувалася льодяною гіркою просто на підході до редакції. Що тільки не робив двірник: і піском посипав, і сіллю, — та на ранок гірка блищала льодяною корою, як нічого й не було. «Раніше впадеш — раніше план на зиму виконаєш», — говорили співробітники, злітаючи на тому місці, що найбільше до цього придатне, з гірки й — де ті гальма! — влітаючи в розчахнуті двері редакції.
Редакція невеличка. Тільки заходите — потрапляєте в довгий коридор. Праворуч — двоє дверей: відділ реклами та відділ новин. Ці двері завжди відчинені, бо саме тут відбувається найбільше руху, саме тут сновигають люди, саме тут можна почути нервові крики в телефон:
— Знімай рекламу з номера! В такому вигляді реклама не піде! «Скороходець — Взуємо всю країну!» — що це означає? Скільки платить? Та хай їм грець, тим грошам!..