Останнiй шаман - Страница 11

— Я тобі казав: пхатися в людські справи — тільки нашкодити? — вів свою нудну пісню хованець.

— Казав, — легко погоджувалася нявка.

— Ти мене слухала?

— Не слухала.

— І що з цього вийшло?

Роздратований хованець почухав лисинку від жмутка чорної шерсті, що його він загубив, драпаючи від чугайстра. Супутниця зацікавлено розглядала лисинку, що вже почала вкриватися м’яким підшерстям.

— Маю план… — тихо промовила нявка.

Вона підійшла впритул до хованця й устромила гострого пальчика йому просто в залисинку, де проглядала темна ніжна шкіра. Замислено полоскотавши хованців бік, аж він пчихнув із несподіванки, нявка заговорила:

— Ти коли шерсть загубив?

— Коли від чугайстра тікав.

— Дві доби тому?

— Дві доби тому, — підтвердив хованець.

— А коли все почалося?

— Що саме? — не зрозумів хованець.

— Ну, спершу чоловік помер, тоді жінка під колеса втрапила… Дві доби тому? Отож-бо! — торжествувала нявка. — Треба відшукати той жмут шерсті. Ти з ним долю загубив…

Хованець сторопів. По-перше, в нього не було власної долі. Йому за статусом не подобає долі мати. По-друге, клаптик шерсті, в якому вміщена доля, — це просто на межі фантастики. Це неймовірно, нечувано, неможливо! Забобон!

— Забобон! — так і вигукнув хованець.

— Тоді ти сам — теж забобон, — спокійно повідомила нявка, заплітаючи довгу зелену косу. — І я забобон, і двійко чорних, червонопиких, які винні в наших нещастях. А якщо все це забобон, нема чого до мене чіплятися…

Хованцеві в голові згус і поплив сірий туман.

Нявка тим часом доплела косу й зав’язала кінчик вузлом, щоб волосся не розходилося. Вона підійшла до шибки й помилувалася на себе, хоча чим саме вона милувалася, зрозуміти хованець не міг: віддзеркалення не проступило на віконному склі.

— То йдемо жмут шукати — чи ні? — суворо запитала нявка.

— Не знаю, — знизав плечима хованець і побіг навздогін товаришці, яка, не чекаючи його відповіді, вже задріботіла побитим асфальтом у напрямку лісу.

Осяяний місяцем ліс шурхотів утаємничено. Стежки не було, але нявка скакала поміж дерев упевнено, впізнаючи кожен стовбур. Он тут двійко дубів покручених, всохлих: вліті на їхніх стовбурах, на лікоть від землі, наростають круглі, товсті опеньки, тільки їх не позбирати людям: у таку гущавину не потикаються навіть одчайдухи-діти. А он густий малинник, тільки малина в ньому дрібна, лісова, темна.

Берег завис над річкою — от-от обірветься й плюсне в воду, розбивши тонку кригу. Подорожні зупинилися біля ями, яку чугайстер вирив довгими нігтями в піску. Нявка мерзлякувато здригнулася, згадавши тичку, на якій мало смажитися її прозоре тіло — тільки сльозами скрапувало б у вогонь. Хованець покрутився на місці, шукаючи, чи не будуть видні їхні сліди — його важкі ноги мали б глибоко вгрузати в землю, — але все довкруж припало вогким снігом, і сліди стерлися, наче й не було.

— У цей бік, здається, — нерішуче мовив хованець. Нявка слухняно посунула за ним. Тепер стовбури дерев чомусь неможливо було упізнати, ніби нявка жодного разу ще не була ні на цій галявині, ні ось тут, де під кригою застиг потічок, ні під отою крислатою — лапи летять у танку! — ялицею. Хованець принюхувався до чагарників, намагався вловити власний запах. Вдихаючи дух підталого снігу, який вів його в саме нутро лісу, він обережно рухався вперед.

Хованцю здалося, що він уловив знайомий запах — не свій, тільки якийсь домашній: так пахне на поді в господаревій хаті, коли в горнятку налите молоко, а у вікнах червоніє світанок. І в цю ж мить нявка смикнула його за хвіст:

— Твоє?

— Де?

— Гляди!

На ожиновому колючому вітті хитався жмут чорної шерсті — вогкий і припалий снігом. Хованець обережно взяв його шорсткими пальцями.

— Дуже схоже, — мовив він.

Вони почали помалу вибиратися з лісової гущавини, лишаючи позаду себе густий пах змоклої кори, ялиці, болота, але запах дому й теплого поду рухався разом із ними: хованець ніс його у чорній долоні. Галявина вигулькнула раптово — кругла, темна й висока, як житній хліб. Хованець присів на трухлявий пеньок.

Зі жмені голок, надертих із найближчої молодої сосни, де гілля росло ще низько, де ще не вигнався вгору, до самого неба, голий стовбур, нявка вибрала найбільшу і, пальчиком перевіривши, чи гостра, висмикнула собі з голови довгу зелену волосину.

— Ходи сюди, знедолений мій! — позвала вона. — Пришиємо долю — будеш як нова копійка.

І вона, заходилася швидко бігати голкою, встромляючи її в густу хованцеву шкіру так глибоко, що от іще трохи — і вже зачепить кістку. Підспівуючи собі, нявка стиха ворушила губами:

Голка пробігає спритно,

А за нею в’ється нитка.

Доля котиться клубком

Полем, берегом, ліском,

За деревами палати,

У палатах — пелехатий

Чорт на лаві під вікном

Сів, запнувся у рядно,

Держить долю у руці,

В волохатім кулаці.

Голка коле

Шкіру голу:

Долю

Віддавай!

І нявка з усієї сили застромила — останнім стібком — соснову голку хованцеві під шкіру.

— А-а-а! — підстрибнув хованець і важко беркицьнувся на землю.

— Все, міцно пришила, — повідомила спокійно нявка, обкушуючи нитку. — Одна біда: я тебе своєю волосиною шила, боюся, себе до тебе теж пришила… Ну, будемо бачити.

Хованець мовчки чухав поколене місце, де вже не було лисинки, але там і сям з-під чорної шерсті зблискувала зеленим вогнем нявчина волосина.

— Ходи, занудо, — позвала його нявка, нащось охайно закопуючи голку в сніг. І вона швидко застрибала через галявину — вгризаючись у ліс, як у пиріг. За галявиною починалося болото, і хованцеві доводилося ступати дуже обережно, щоб не загрузнути своїм тяжким тілом так, що вже потім не вискочиш: затягне.

Помалу, помалу, та болото все ж скінчилось, і мандрівці вийшли на узлісся, посеред якого збудована була низька широка хата — певно, лісникова. Нявка підскочила до маленького вікна, в якому ледь-ледь блимав вогник, і тихенько пошкреблася. В сінях майже одразу зашурхотіло, і двері прочинилися. Нявка потягла хованця досередини.

У грубі палахкотів вогонь, і хованця нестримно потягло до нього, до теплої глиняної стіни, під якою так солодко спати зимовими вечорами, коли стиха награє телевізор, але не розвіює сон — тільки ще більше заколисує. Коло груби у високому кріслі сиділа чорноока пані в довгій сорочці, що рожево світилась у полум’ї, яке вихоплювалося з груби. Чорні коси зміїлись уздовж спини, ніби жили окремим життям.

— Сідайте, гості, не стійте, — припросила господиня. — Гостям у хаті не вільно стояти. Як вас звати-величати?

Нявка швидко озирнулася на хованця й повідала господині їхні імена.

— Що вас привело до мене? — спитала господиня, і відлунням зашелестіли її коси: «ло-ло-ло… ене-ене-ене…» Руки спритно крутили веретено, від якого тягнулася нескінченна нитка. Хованець на мить заплющив очі. Йому здалося, що він потрапив у минуле століття.

— Мокушо, — мовила нявка, — сон нам не допоміг. Допоможи ти, якщо твоя ласка.

— Спробую, чому ні, — повагом відповіла Мокуша. — То що трапилося?

І нявка почала розповідати. Господиня підвелася з крісла, покинувши веретено, яке продовжувало швидко рухатися, наче його й далі підкручувала вправна рука, і підійшла до плити. У плиті, що була продовженням груби, весело палахкотів вогонь. Мокуша налила в казанок води із цебра, поставила на плиту. Потім вона обернулася до шафки, яка висіла на протилежній, правій од вікна стіні, розчахнула дверцята й зазирнула всередину. На двох полицях рядком стояли бляшанки з паперовими наклейками. Поміркувавши й витягнувши дві бляшанки, Мокуша підійшла до казанка, де саме почала закипати вода, і всипала вміст обох бляшанок ув окріп.