Осiннiй сезон смертей - Страница 3

– Води… Дайте води…

– Підпишемо зараз щиросердне – і скільки хочете води. Бочку, цистерну, хоч водойму цілу!

– Яке ще?…

– Щиросердне визнання провини. Я розумію: ви злякались і втекли з місця злочину, не зрозумівши, що сталося. Просто лежить дівчина, не ворушиться… Вона чинила опір, у неї величезний синець на обличчі. Отут. Ось фотографія, дивіться…

Фотографії обпікали мені руку, я акуратно поклав їх на стіл.

– Це дурниця якась!.. Чортзна-що…

– Слухайте, Шкарадо, двоє свідків підтверджують, що Наталя Кущенко пішла з вами! За десять хвилин до смерті вона мала статеві зносини з чоловіком! Сліди насильства на обличчі й тілі! З вами ще хтось був? Ні? Тепер експертиза, дослідивши сперму, зможе встановити особу! Будемо робити експертизу?

Слідчий Величко скидався на комара.

Не зовні. Сам він був низенький, весь із округлостей і якийсь сірий: сірий костюм, сіра несвіжа сорочка, сіра краватка, сірі стомлені очі, навіть обличчя явно нездорового сірого кольору. На комара він схожий звичками – вперто дзинчить у темряві, чекає, поки людина втомиться відмахуватися й засне, – щоб поживитися такою бажаною кров’ю. Комарине дзинчання тисне на психіку і дратує. За набридливою комахою ганяєшся, втративши терпець. Справді, мало не з сокирою. От тільки даремно все: у боротьбі з комаром більше допомагають увага, терплячість і зосередженість. Без них ніколи не позбудешся настирливого, впертого дзижчання.

– Послухайте, я справді погано пам’ятаю, що було вчора. Так, проводжав… Так, щось між нами сталося… От тільки не пам’ятаю як, але все було без насильства. А потім я їхав у машині. Наче дівчина казала щось про те, щоб я йшов геть… Авжеж, точно казала!

Слідчий не переривав, байдуже дивився на мене сірими втомленими очима, і погляд його свідчив про те, що для себе він давно все вирішив. Дав справі кінець, а ти, хлопче, балакай-балакай.

– Якщо ви точно встановили годину смерті, то знайдіть водія, який мене підвозив! Він скаже, коли я в машину сів. Він мусив запам’ятати час! Коли вночі п’яна людина мало під машину не кидається, хоч-не-хоч на годинника дивишся! Машинально! Звірте час, порахуйте хвилини! Чого ви сидите й мовчите?

– Важко з вами. – Слідчий Величко склав фотографії місця злочину в конверт. – Отже, одинадцятого і двадцятого вас у місті не було?

– До чого тут це?

– Перевіримо. – Здавалося, він не звернув уваги на моє запитання. – Все перевіримо. Тільки питання поки що я ставлю. І ще ставитиму. – Його товстий короткий палець натиснув на кнопку, викликаючи конвой. – А ви подумайте. Не іграшки це все. Одинадцятого серпня у студмістечку вбили дівчину. Студентку. Двадцятого – ще одну. Вчора, двадцять п’ятого, – третю. Усіх трьох задушили. Води налити?

На правах серійного маніяка-вбивці я зайняв окрему камеру.

«Подумайте», – сказав слідчий.

Що ж, обставини спонукають до роздумів. От тільки думки в голову не лізуть. Але добре подумати мені таки треба.

Це все було б сюжетом для комедії, коли б не смерть дівчини Наталки, яка вчора вночі любилася зі мною, п’яним і дурним, віддаючись так шалено, ніби робила це востаннє. Хоч так воно, зрештою, і вийшло. Чорт! Пити треба менше, от що! Зняти б за цим сюжетом науково-популярний фільм і братам-п’яницям показувати! Ось, мовляв, чим це все може, бляха, скінчитися! Звинувачення в убивстві, і не в одному! Ну, за перші два я спокійний: те, що мене не було в місті, легко перевірити…Одначе тепер я розумію слідчого. Як кортить йому заарештувати клятого маніяка і позбутися цієї морочливої справи! Він ладен на все. Я це помітив. І коли дуже захоче, то повісить на мене всі три трупи. Той, хто не знає нашої слідчої системи зсередини, не повірить і почне товкти про презумпцію невинності. Але ж не треба нам дурити голову юридичними термінами… Захочуть – посадять. От вам і вся презумпція.

Гаразд, спостерігати, вдавати з себе досвідчених, битих і робити висновки ми вміємо. Що далі? Ситуація не просто дурна – вона страшна. А вихід?

Мені раптом стало моторошно на саму думку, що я таки насправді її задушив, сам того не хотівши. Стис горлянку, щоб не кричала, і… От тільки не кричала вона й не пручалася. Я все ж таки притомний був і пам’ятаю. Не все, але це пам’ятаю. Часто дихала, стримувалася, але крику не було. І цей синець на обличчі… Я ж не бив її… Це той, хто задушив, – убивця – її вдарив. Звідки він тільки взявся так швидко? За десять хвилин після… Слідчий так сказав…

Кортіло заснути, зібрати сили, які мені ще сьогодні знадобляться. Та не спалося: дурні думки так і лізли в голову. Їх доводилося відганяти, як комарів…

Знову комарі…

Мені здалося, що я не спав. Та коли по мене прийшли, я розплющив очі й глипнув на годинника, переконавшись, що день пішов на спад. Я подрімав три години з гаком. Почувався від того не найкраще. Голова мені знову заболіла…

– Щастить вам, юначе. Слово честі, щастить.

Мені насправді було шкода слідчого Величка. У нього справа про серйозне вбивство. Він знаходить людину, що її з великим зусиллям, але можна звинуватити в злочинах. А зусилля таким, як Величко, докласти не штука. Їм шпарина потрібна, в яку можна ногу просунути. Далі, як кажуть, справа техніки. І зітхне слідчий полегшено, сходить до начальства, щоб подякувало йому, потім горілки вип’є. Законне право має. Аякже! Камінь з серця…

– Знайшовся водій, що вас учора підвозив… У нього сестра поруч зі студмістечком живе. Хворіє вона. Він побув коло неї, поки «швидка» приїхала… Чоловік п’є десь… Півтора місяця вдома не ночує… Дружків-ханиг по гроші присилає. Вона ганяє їх, а він знову присилає… Гаразд, відбігаємо від справи. – Слідчий старанно уникав моїх спроб глянути йому в очі, дивлячись то на пофарбовані в казенний колір стіни кабінету, то на поверхню власного стола або спостерігаючи, як струмінь диму з його сигарети здіймається до стелі. – Звуть його Сердюк. Григорій Петрович… Удень сьогодні заїхав сестру відвідати. Вона вже краще почувається… До неї сусідка заходила і розповіла про вбивство… Тут уже від ідіотських чуток діватися нема куди. Весь район маніяка боїться… Ну а Сердюк згадав, що вночі біля студмістечка дивного хлопця підібрав…

– Що в мені дивного було? П’яних цей Сердюк ніколи не бачив?

– Сам зателефонував… Ваша правда, він дійсно тоді на годинника глянув… І навіть точний час запам’ятав. Хоч як дивно, була саме друга ночі.

– Знову дивно! І чого йому все дивно?

– Експертиза визначила точний час смерті. Її душили приблизно тоді, коли ви сідали в машину. В нас чудові експерти і сучасна техніка.

Говорить, неначе інтерв’ю дає! Згадав, що з журналістом спілкується. З працівником засобів масової інформації. А може, перевірив мою особу по своїх каналах і дещо знає про мою коротку, але – хай їй чорт! – яскраву кар’єру кримінального репортера.

– Крім того, ми перевірили – вас справді не було в місті одинадцятого і двадцятого. – Слідчий Величко зітхнув і прикурив чергову сигарету. – І ще всякі нюанси, які дають підстави зняти з вас підозри. Як свідок ви, можливо, ще станете в пригоді… Хоч…

Він не пояснив свого «хоч», але я зрозумів, що з людини, яка нічого не пам’ятає, бо була п’яна, мов свиня, свідок нікудишній.

– Підпишіть отут і отут. І можете бути вільні.

Слідчий Величко говорив це з неприхованим жалем. І я не образився. Бо розумів його.

Мені страшенно хотілося взяти гарячу ванну і потім лягти спати.

Але я відчував потребу навідати свого вчорашнього товариша по чарці. Побачивши мене, Сєва дурнувато всміхнувся й заметушився:

– Слава Богу, а я вже тут думаю!.. Ну ж бо, теє, завалюйся… Шурки нема, пішла домовлятися про якусь там справу… Я її вранці не зустрів з поїзда, сам розумієш… Ми з тобою зараз горілочки… Нерви заспокоїмо…

Я стояв, спираючись на одвірок, і байдуже стежив за тим, як із холодильника на кухонний стіл перекочували ковбаса, сир, сало, солоні огірки і, нарешті, пляшка горілки «Мягков». Повна на дві третини. Чомусь саме ця почата півлітрівка остаточно відбила в мене охоту сідати за стіл і викликала незрозумілу відразу до всього, що відбувалося тої миті.