Оранжеве серце - Страница 5

ди ваблять? Чи далеко до них? Хто кладе собі нелегке завдання вранці гасити, а ввечері знов запалювати ці химерні маяки?…

З року в рік нагромаджувались незаперечні космогонічні факти, уявлення людські поступово очищалися від марновір’я. Щоправда, не все було легким і безхмарним у пізнанні людиною довколишнього світу. Дорога до істини – не пряма лінія, а швидше спіраль, що губиться в безмежжі.

Попервах люди вважали, нібито зорі зовсім близько – палицею докинути. Всесильний господь, мовляв, розмістив їх на небесній тверді, що являє собою кришталеву сферу. Але весь час зорі доводилось відсувати й відсувати в глибини космосу. Цього вимагали перші примітивні телескопи. На цьому наполягали, не боячись іти на вогнища «святої» інквізиції, геніальні вчені…

Кінець кінцем людина розірвала пута земного тяжіння. Перші супутники Землі й автоматичні станції, що стали кружляти довкола Місяця, ніде не виявили ні осяйної небесної тверді, ні самого господа бога.

У тропу за першим космонавтом Юрієм Гагаріним у небо полинули сотні й тисячі сміливців.

Проте до міжзоряних мандрів було ще далеко… Адже тільки до найближчого від Сонячної системи світила – Альфи Центавра – треба летіти 4,3 світлового року. Світловий рік – це, як відомо, відстань, яку долає промінь світла у вакуумі протягом року. (За секунду ж він встигає промчати триста тисяч кілометрів.)

Що вже тут казати про наддалекі зірки, до яких світло летить мільйони і мільйони світлових літ.

Та, хоч як це парадоксально, віддаляючись од землян, зірки стали їм ближчі. Ближчі, бо замість марновір’я та різних припущень прийшли конкретні знання, помножені на точний розрахунок і дерзновенність технічних задумів…

Але я заговорився, тому вернусь до наших Близнят.

У дитинстві я понад усе цікавився астрономією. Улюблене моє заняття було спостерігати в телескоп зорі. Ми з батьком влаштували на горищі нехитру обсерваторію, і не було мені більшої насолоди, аніж вивчати небо. Зокрема, я частенько націлювався на голубуватого красеня Місяця, що на той час мав уже штучно створену атмосферу. Якось мені навіть вручили медаль Московського астрофізичного товариства «За точні виміри», проведені над Данетом – пласким штучним супутником Землі, – супутник мав змінну масу і, як наслідок цього, досить плутану траєкторію.

– Уго, йди обідати! – кликала мене мати.

– Йду, мамо, – вдесяте відповідав я, не маючи сили відірватися від чарівного видовиська, котре відкривала переді мною система оптичних лінз.

У батька була велика бібліотека з астрономії та астрофізики, і незабаром я захопився читанням. Мою дитячу уяву вражали грандіозні картини космосу. Приблизно в той же час я став систематично переглядати мікрофільми зі звітами про польоти кораблів у міжпланетні простори.

Пам’ятаю, одного разу я допізна засидівся в бібліотеці. Старий годинник прокував дванадцять, потім першу годину ночі (в школі починалися екзамени, і роботи було чимало).

Кінець кінцем я згорнув грубий конспект, ляснув долонею по вініловій оправі.Оригинальный текст книги читать онлайн бесплатно в онлайн-библиотеке Knigger.com