Оранжеве серце - Страница 17

Минуло вже з півгодини. Мандрівники відійшли од «шлюпки» на добрячу відстань. Гострий ніс «Метелика» бовванів удалині, між гладеньких коричневих пагорбів. Досі не було виявлено ніяких ознак життя. І нічого схожою на рослинність. Ніде ні деревцяти, ні кущика, ні билиночки. Довкола – самі гори. Вони громадяться одна на одну, заступають обрій.

– Ми повинні обстежити плато, – сказав Уго. – Спробуєм досягти його кордонів. Куличенко й Сегеді, ви вернетесь на «Метелик». Зберете й дослідите взірці гірських порід. А ми зі Стафо підем до оранжевої межі. Весь час підтримуватимемо радіозв’язок. І навіть якщо… – Паччарді помовчав, – якщо від нас не будуть надходити ніякі сигнали, все одно хай ваш передавач працює безперервно. Про всяк випадок ви будете правити нам за маяк. Зрозуміло?

Марійка хотіла щось відповісти, але прикусила язика під суворим поглядом Стафо.

– Ви, будь ласка, вертайте щонайшвидше, – попрохала вона якось зовсім по-домашньому.

Паччарді й Стафо рушили в дорогу. Незважаючи на те, що місцевість була пересічена, вони йшли легко, без утоми. По-перше, сила ваги була тут майже вдвічі менша проти земної. По-друге, грунт приємно пружинив під ногами, мовби відштовхуючи мандрівників. Ішли мовчки. Незабаром ракета зникла за горбами.

За підрахунками Стафо, позаду лишився вже добрячий шмат дороги. «Не завадило б відпочити», – подумав він і скоса позирнув на Паччарді. Високий Уго йшов легко, невимушено. «А він же набагато старший від мене», – засоромився Стафо. Подеколи Паччарді зупинявсь, пильно звіряв маршрут із фото-картою, зробленою ще в повітрі з борту шлюпки, і знову крокував уперед.

Стафо почав накульгувати – давався взнаки давній перелом ноги. Збільшивши подачу кисню, він, аби не виказати болю, намагався йти якомога рівніше. їдкий піт заливав під шоломом лице, було душно і втомливо.

Поступово обриси горбів змінились. Якщо раніше довколишні пагорби поспіль були пологі, то тепер дедалі частіше траплялися між них круті.

Аж ось Паччарді й Стафо забрели в ліс, де замість дерев стояли якісь тонкі з гострими верхівками стовпи. Дивовижний ліс! Ні листя, ні птахів, ні затінку. Самі піки й тиша. Температура повітря помітно підвищилась. А до оранжевого кордону, як сигналізував про це локатор, було ще далеко.

– Передихнемо, – раптом запропонував Паччарді.

Він присів на валуні. А Стафо примостивсь у сідловині між двома химерними піками. Тільки тепер мандрівники відчули голод. За кілька хвилин вони з’їли по плитці хлорели. Після цього Паччарді заходився наносити на фотокарту маршрут, а Стафо закуняв. Поринувши в роботу, Паччарді не помітив, як до його друга підкрадається біда. Випадково підвівши голову, він мало не отетерів з подиву: верхівки двох піків над головою Стафо злилися. Ще мить – і вони замкнуть свого довірливого гостя у фатальне кільце. Скочивши на ноги, Паччарді кинувся до Стафо й шарпнув його на себе.

– Що, що таке? – мало не падаючи, вигукнув Стафо.

Замість відповіді Уго кивнув на скелі. Вони майже з’єдналися. ТількиОригинальный текст книги читать онлайн бесплатно в онлайн-библиотеке Knigger.com