Оксамитовий перевертень - Страница 9

Глухий кут.

Тамара зварила каву, запалила свічку і вмостилася в кріслі, гріючи пальці об керамічне горнятко. Тривожні думки не давали їй розслабитися. Якби з Ритою трапилося щось зле, вона б це відчула. Побачила б на картах, кидаючи на себе, кінець кінцем. Отже, подруга жива і відносно здорова. Але щось відбувається. Що саме? Те, що Туся, як лагідно називали її в родині, знову потрапила в якусь халепу, не дивина, її халепа хрестила, та чому щоразу, намагаючись подивитися, що відбувається, Тома бачить лише стіну? І що це за курорт, на якому її подруга вже два місяці байдикує? Відпустка в неї нібито не декретна… Подзвонити б їй на роботу, та у них там нещодавно помінявся телефон, і Рита з властивою їй недбалістю ніде той номер не записала. «Головне, що адреса стара, – засміялась вона тоді. – Ось приїду, і все занотую». Не приїхала. З цього висновок – доведеться Тамарі самій відвідати ту контору. «ТОВ «Купи слона». Тільки у нас для вас на складі – весь непотріб!». Робота подруги Томі категорично не подобалася, якраз тому, що платили грубі гроші за дурненьку працю, та Маргарита лише сміялася над її підозрами, а від попереджень відмахувалася, як від настирливих мух.

Вона завжди була такою безтурботною.

І ніколи не зверталася по допомогу, хоча, вперше побачивши її нареченого, Тамара сказала собі, що це лише питання часу. Вже два роки Віктор – чоловік Рити, а Тома й досі так вважає. Одне прізвище чого варте. З Дмитренко стати Козодубихою…

Втім, зараз їй не до проблем антропоніміки, сама себе вилаяла Тамара, замовляючи таксі.

У офісі «Трьох коней педальних», чи як там обзивалася ця «купи-продай» контора, було холодно і багатолюдно. Туди-сюди сновигали однакові на вигляд юнаки в однакових темно-сірих костюмах, цокотіли каблучками діловиті секретарки «білий верх – чорний низ», затиснувши під пахвами шкіряні теки, бухгалтери втупилися у свої звіти – звичайна метушня, ось тільки назвати її робочою чомусь на повертався язик. Пройшовши анфіладу забитих клерками кімнат, Тамара нарешті опинилася біля обтягнутих дешевим дерматином дверей, на яких красувалася табличка з написом «Начальник транспортного відділу». За ними причаїлася крихітна приймальня, де нова секретарка в білій блузі і в невизначеного – бо з-за столу не видно – кольору спідниці азартно різалася у преферанс з носатим дядечком з комп’ютерної гри.

– Чим можу допомогти? – спитала вона, помітивши відвідувачку, але зі стільця не встала, та ще й гримаску скорчила, окинувши Тамару швидким і професійно непомітним поглядом. Майже непомітним, бо у Томи теж були непогані професійні навички.

– Васю хочу, – конфіденційно сповістила Тамара Олександрівна, понизивши голос, і зітхнула так глибоко, що папери на столі у дівчини заворушилися, як живі.

– Василя Мойсейовича? – навіщось уточнила секретарка, яку, згідно з бейджиком, пришпиленим до блузи, звали Інеса. – Його немає…

– Є.

– Річ у тім, що…

– Я вже себе не контролюю. – На цій заяві голос Томи підвищився – не до крику, а так, злегка, щоб заінтригувати того, хто знаходився власне в кабінеті, відділеному від приймальні стіною з папіросного паперу і дверима, явно поцупленими з кабінки громадського туалету. – Пристрасть оволоділа мною, і тільки він може погасити цей ненажерливий вогонь, що пече мене зсередини, у всіх місцях, які я вивчала на уроках анатомії, і… скажіть йому, що це Тамара Сотник.

– Зараз доповім. – Інеса підхопилася і метнулася до шефа. Спідниця в неї виявилася синьою, а дупи зовсім не було. Видно, зійшла на пси від надмірного навантаження.

– Тамаро Олександрівно! – Жаданий Вася вискочив з кабінету, мов посолений. – Оце сюрприз! Ви у справах чи просто так зайшли – на каву?

– Я у справах просто так зайшла. І кави не треба, дякую. Де Рита?

– Як? – На рябій мармизі Василя Мойсейовича з калейдоскопічною швидкістю змінювалися різноманітні емоції, і Тамару це не сказати щоб тішило. Ось промайнуло полегшення (бо не питають за борг), здивування (вона ж чаклунка, невже не в курсі?), ще щось туманне і зле. – Ви не знаєте? Вона звільнилася. Нашої Ритусі більше немає з нами.

– Таке кажуть тільки про покійників.

– Боже збав! Просто до слова прийшлося.

– Зрозуміло. А як ваші справи?

– Е… – Василь Мойсейович ще більше заметушився. – Хвалити Бога, все добре.

– Хваліть його й надалі, – Тамара кивнула своїм думкам, розвертаючись до виходу. – Де тут у вас відділ кадрів?

– Томо… Тамаро Олександрівно… за тиждень гроші будуть. Я все поверну, навіть з відсотками.

– Відсотки залиште собі на похмілля – я не лихвар. Але краще для вас, якби ви справді повернули гроші. Я виконала свою роботу, чи не так?

Сірий «їжачок» на голові у пана Стерна від напруження настовбурчився ще більше.

– Які питання!

– У мене лише одне. Чому ви не розрахувалися відразу? Є люди, у яких з фінансами кепсько. Я це розумію, такі до мене теж ходять. З ними у мене окрема розмова, але ж ви до них не належите.

– Та, бачте, річ у тім, що…

– Я бачу, у чім річ, дуже чітко. Ви хотіли «кинути» мене. Не тому, що вам забракло грошей, а так, зі спортивного інтересу. Цікаво було подивитися, що я робитиму. Подивилися?

– Так.

– І це ще тільки квіточки. Це я ще й не починала нічого робити – просто ваша жадібність потроху зводить мою допомогу нанівець. Хочете побачити, що буде далі?

Шкіра Стерна набула землистого відтінку.

– Ось, – хрипко мовив він, дістаючи портмоне з внутрішньої кишені піджака, – зараз, одну хвилиночку… Нагадайте мені, скільки я вам винен?

Тамара мовчала, з усмішкою спостерігаючи, як тремтячі пальці дістають з гаманця кілька стодоларових папірців.

– Покладіть на стіл. Добре.

Інеса, що вже зайняла своє місце, завмерла, як цілий гарем Лота, спостерігаючи за цією сценою. Василь Мойсейович послухався. Тома прошепотіла щось, зробила над купюрами якийсь знак і згребла їх у жменю, більше не звертаючи ні на кого уваги.

– Не дякую, бо це моя зарплата, – ввічливо сказала вона вже на порозі приймальні і попрямувала до відділу кадрів. Тамара чудово знала, де він знаходиться, але там їй нічим не зарадили. Літня жіночка, з лицем, видовженим і сумним, як у загнаної конячки, судячи з її енергетики, єдина порядна людина в цій шарашчиній конторі, охоче повіла, що Маргарита Козодуб звільнилася тиждень тому, за власним бажанням, а позавчора отримала розрахункові.

– Багато? – спитала Тома, бо не знала, що ще спитати, – звістка про те, що подруга таки в Києві, чомусь не принесла полегшення, а навпаки – вибила її із сідла.

– Ну… пристойно. Разом з відпускними близько тисячі доларів набігло. Якщо потрібна точна сума, спитайте в бухгалтерії.

Тобто у відпустку Рита подалася без грошей. Кіно, та й годі. Ось тільки… чоловік її любий заробляє двісті гривень, гаражі десь охороняє, тому повірити, що вони мінералізувалися виключно за його кошти, прямо скажемо, не просто.

– А ви не знаєте, чому вона звільнилася? Формулювання «за власним бажанням» залишимо кодексу законів про працю – має бути якась причина.

– Дивно все це, – погодилася жіночка, рішуче кивнувши, і тугі кучерики попелястого кольору весело застрибали в такт її руху. – Рита була якась сама не своя. Я ще зрозуміла б, якби вона знайшла кращу роботу, бо ясно, що цей паноптикум скоро вкриється мідними ночвами, так ні – нічого подібного, принаймні з її слів. Тут їй нічого не загрожувало, вона ж не матеріально відповідальна особа, диспетчер, та й усе, однак пішла… і ще сказала, що знайшла новий сенс життя, чи щось таке.

Томі це зовсім не сподобалося.

У вузькому колі друзів Маргарита славилася тим, що постійно шукала Бога – і то якогось свого, особливого, в найнесподіваніших і, як сказали б правоохоронці, не пристосованих для цього місцях. Православна за народженням, вона вперто ігнорувала своє віросповідання, у звичайну церкву майже не заходила, зате в релігійну екзотику занурювалась по самісінькі вуха, з азартом, за яким, зумій вона його сконденсувати, полювало б не одне казино. Тамара вже з ліку збилася, скільки разів і звідкіля вона витягувала Риту, пригадувала лишень, що спочатку то були кришнаїти, за ними – Біле Братство, керувала яким та ще парочка аферистів – Кривоногий чи Кривоносий, як там його прізвище, Юрій і якась Марина, котра після восьмого аборту ледь ласти не склеїла, зате коли очуняла, то раптом зрозуміла, що вона – Марія Деві Христос. З цими було особливо важко попрощатися… Ще пригадувалося щось пов’язане з вуду – і примудрилася ж подруга знайти таке на Європейському континенті! – потім кабалістика, далі якийсь сибірський пророк, засновник «нової цивілізації», як це презентувалося на дешевих афішах, котрий зачіскою і бородою стриг купони з Христа і таки був трохи відмороженим – одне слово, Сибір. Словом, у дівки в мізках мав наколотитися справжній метафізичний коктейль Молотова. Та після того, як Рита вийшла заміж, ритуальна магія домашнього вогнища забирала в неї увесь вільний час і думки про вічне, здавалося, назавжди повилітали з її гарненької голівки. Але то так тільки здавалося, бо слова кадровика означали одне – почалося знову.