Оксамитовий перевертень - Страница 4

Проминувши садок, дівчинка вискочила до річки Качечки, вузької, неглибокої, де талапалися, ґелґочучи, тлусті гуси Левка. Наглядав за ними Юхим, первісток Нагнибіди, двадцятирічний парубійко, кругловидий, усміхнений та слинявий. Недоумок від народження, він довгий час тільки й умів, що під себе ходити, і якби не Уляна, яка щось таке з ним робила, напевне, так і помер би кебетним, як гриб. Утім, мама, пригадалося Гафійці, казала, що Юхим не жилець на цьому світі – казала їй, але не Василині, молодший син якої подався до Полтави за кращою долею, та й слід по ньому охолов. Юхим же за допомогою Уляни навчився трохи говорити, вдягатися та роздягатися без матері, а ще пасти гусей – навіть у Святу неділю, бо до церкви бідаку все рівно не пускали. Побачивши Гафію, яку дуже любив, він заухав щось привітальне, роззявив рота, від радості заслинившись ще дужче, і махнув їй рукою.

– Ооди сууди! – покликав він. Дівчинка спустилася на прибережжя і звично розкрила хлопцю обійми, він, щось мугикаючи, пригорнувся до неї, та ледве її долоні торкнулися сухої, шершавої шкіри на його шиї, якась спрага помсти, звіряча лють охопила Гафійку. Та це ж Юхим! Син Левка, того самого Левка, що лупцював її матінку, – це виродок виродка! Ану ж, як Василина прийде сюди увечері гусей заганяти, ще й обідню неодмінно відстоїть, тварюка, аж зирк – а в річці Юхим плаває! Догори спиною – і такий мертвий! Якої тоді шинкарка заспіває?! Вити буде, стогнати – шкода, цього вже не почути, та можна ж і домислити! Довгі, сильні пальці дівчини зімкнулися на худім, як у гусака, карку Юхима. Кругле обличчя хлопця змінювало свій вираз так повільно – зі щирої радості на безмежне здивування, а зі здивування – на образу, не на біль, а на якесь дитяче незадоволення, таке, ніби у немовляти глиняного свисточка відібрали, – і, напевне, це його й врятувало. Він не боронився, не намагався звільнитися, лише незграбно вимахував кволими руками, а потім похитнувся і впав у воду, прямо на дупу, здійнявши каламутні смердючі бризки, які заляпали Гафійці спідницю. А вона ж так пишалася цією мальованкою, так тішилася з того, що вже дівка, доросла, вбирається красно… Гафія труснула головою – знайшла коли нюняти! – і послабила хватку. Ні, вона не вбивця. Не така, як оті! Не хоче бути такою! Чим Юхим винен, що у таких старих на світ народився? Хто його питав? Вона глянула на тихого, лагідного, як теля, хлопа, який виповз на берег, і, все ще сидячи, розтирав в’язи та віддано дивився на неї сірими, в кривавих цяточках очима, так і не втямивши, що відбувається. І від цього малечого нерозуміння Гафійці раптом полегшало.

– Вставай, – звеліла вона, і він покірно підвівся. – От же ж лихо, доки там твоя мати мою вбиває, ти тут штани намочив! Юхиме, слухай мене уважно. Я зараз піду, а ти, якщо тебе хтось спитає, скажеш, що мене не бачив, а просто у річку впав. Зрозуміло?

– Таак. Гаапілька ка-ала, я іі не баців.

Дівчина зітхнула. Та бог з ним, яке має значення, що він скаже, так чи інакше, вона вже буде далеко – так далеко, що туди не дотягнуться закривавлені руки односельців. А якщо вона повернеться… себто коли вона повернеться за боргом, ніхто з них не зможе завдати їй шкоди – ні поодинці, ні гуртом, най би село до того часу і вдесятеро збільшилося.

Тому що вона не буде такою доброю, як мама.

Цікаво, чому їй не плачеться? Лише холодно і терпко всередині, там, де серце… Та треба ще Юхиму наказати, щоб оженився, як того хоче Левко, бо неня говорили – біди не буде, якщо діточки знайдуться, вони не слабуватимуть, то хай собі, хороший парубок, а на статки не одна сирота піде, та й недовго їй мучитися за Юхимом – років п’ять… Гафійка ще раз зиркнула на хлопця – ні, менше. Років зо три. Часу немає – ані в неї, ані в нього.

– Тобі батько велів женитися? – прямо спитала вона. Той кивнув.

– Ка-али, ожене.

– Добре. Тільки Орисю не бери, бо вона вже з пузом, хоча й сама не знає.

– Овва, не бели! А як тато звеляць?

– А ти татові вповідай, що хочеш на святу Покрову братися – хто ж тобі відмовить? До Покрови в Орисі живіт на ніс налазити буде! Повтори, що мусиш говорити?

– На Поклову хосю зенитися.

– Молодець. – Гафія чмокнула хлопця в чоло і здивувалася, відчувши, як по щоці в неї потекло щось тепле. Що ж вона за почвара – плаче, залишаючи слинявого нетяму, а коли матусю… її ріднесеньку… Тут Гафійка захлинулася власними думками – і риданнями.

– Цюєс, цюєс, – не зважаючи на її схлипування, Юхим смикав Гафійку за рукав сорочки, – а як ти заєс пло Олисю? Вона кала топі?

– Ні. Нічого вона мені не казала. – Дівчинка зловтішно хмикнула, вмить опанувавши себе. – Просто знаю, і все. Воно й на краще, – вже сама до себе промовила вона. – Орися – не Меланка, їй цього не подарують, ще в дьогті скупається та пір’ям порозкошує, курва вона, й мати її курва!!!

– Сцьо?

– Пусте. – Гафійка скуйовдила рідкуватий, м’який, як пушок курчатка, чуб хлопця і, не озираючись, заквапилася до місточка. Біжачи, вона повторювала подумки, що більше не оглянеться, нізащо, хоч би там що, хоч би стрісли в неї за спиною усі Висівки нараз, та все ж не втрималася, бо до неї долетів жахливий сморід, наче з пекла, він захопив її зненацька і зупинив – прямо на мосту. Це дим. Щось горить. Гафія таки обернулася й скрикнула: багряні спалахи вогню розтинали небо і її зіниці.

Вони підпалили хату.

Мазанка палахкотіла, як сухий сніп, вогонь обіймав її, облизував жадібно, палко, здавалося, що з-під призьби випустила свої пелюстки гігантська палаюча квітка, вогниста росичка, що впіймала біленьку комаху оселі і тепер не випустить її нізащо, доки не лишиться чорний попіл, сіро-чорна зола з білої кузьки… Що ж вони зробили з маминим тілом? Що ці іроди збираються з ним робити?!

Тріснула балка, солом’яна стріха теж взялася вогнем, і навіть крізь зелений серпанок дерев у крихітному садочку Гафійка помітила стовп сяючих леліток, що здійнявся догори. Якусь мить ті іскри ще трималися купи, а потім розсипалися, бризнули врізнобіч, рознесені вітром, яскраві, грайливі, як зоряний дощ, що раптом узяв та й полетів до неба, а не до землі. Хтось окликнув її, чийсь голос – тінь чийогось голосу спитала похмуро, чого вона чекає, і Гафійка, що вже готова була бігти назад, до матінки, до своєї хати, завмерла, здригнулася, востаннє уявивши собі понівечену неньку, – куди вони кинули її, у вогонь? – і повільно, човгаючи ніжками у грубих постолах, посунула вперед, сама не відаючи дороги. Під колодами, гладенька, як атласна стрічка, вплетена в її косу, переливалася жовтим тиха Качечка.

– Господи помилуй! – приніс вітер услід за чадом.

Це вбивці. Вони моляться. Он скільки молитов, щоб виблагати в їхнього Бога якоїсь милості. А її мама в житті й мухи не забила. Всіх лікувала, хто приходив до неї, жодному не відмовила. Їй було тридцять років – ще молода. Чому Він не помилував її?

Гафія зірвала з шиї хрестик, на якому присягала матері, і якийсь час – хвилю чи вічність – дивилася, як потьмяніле срібло відзивається сіруватим блиском на пестощі сонячних промінців. Вона утеряла все, що мала, але не себе. І не своє знання. Вона втратила матусю і господу, тихе життя і мрії. Добрі сусіди вбили Уляну і розтрощили майбутнє її дочки. У Гафійки не залишилося нічого, а Бога… що ж, мабуть, його в неї ніколи й не було. Рай не для таких, як вона.

– Заступи, помилуй і охорони нас, Боже, своєю благодаттю. Авжеж. Заступай їх, Боже. Давай їм блага, охороняй їх. Бо ти справді – їхній Господь. А я… я не бажаю мати з ними нічого сумісного. Навіть Бога. Ти мене чуєш, Царю Небесний? Нічого, навіть тебе! Хрестик упав у жовту воду зовсім нечутно, увійшов у неї, як у масло, й тиха Качечка прийняла у своє тепле лоно і символ втраченої віри, і ту присягу, яка застигла на ньому ледь видимим відблиском сонця, що торжествує у ще одному дні свого народження.