Оксамитовий перевертень - Страница 3
Уляна, як зараз, побачила худу, всохлу Мотрю Наєнко, котру нужда та злидні згорбили, із силою притиснувши до землі. По смерті чоловіка де й ділося багатство – самотня, хвороблива жінка, не маючи ані братів, ані дорослих дітей, сама не годна була обробляти ґрунт, тому помалу спродувала його – частину Левкові, трохи Гнату, нині спочилому, дещо Петру… Обливалася гіркими сльозами, а серце – те, певно, й кров’ю стікало, та що мала робити – сама-самісінька, з хворою донькою на руках, з німою, яку ніхто заміж не візьме, бо вже ні посагу немає, ні краси, та ще й на селі подейкують, що у Меланки після того трапунку з батьком у голові бракує сім гривень до рубля… Тому молоду вдову Мотрона зустріла хоч і непривітно, гадаючи, що ця теж за персть[2] питатися прийшла, але стримано. Наточила їй узвару з надщербленого глечика, зітхнула, оглядаючи все ще чисту, доглянуту оселю:
– Ох, гріхи мої тяжкі, не те було за мого господаря! Нема кому поля зорати, нема кому й тин підняти… А ти з чим завітала, Уляночко красна? Чи земельки хочеш підкупити?
А Уляна візьми та й брякни:
– Нащо мені та земелька? Для доньки збережи! – І, помітивши, як вмить затьмарилося й без того змарніле лице господині, поквапилася заспокоїти: – Ти злого на думці не держи, я твою Меланку поправити можу. Їй треба вилити переляк, та ще дещо зробити, довго оповідати… Десь з місяць дитину до мене поводиш – сама її не впізнаєш! Мо’, ще й заговорить, як буде благо!
– А я думала, брешуть про тебе на селі, – спокійно промовила Мотря, кладучи на себе хрест. – Бають, що відьма ти… Не треба мені твого відьомства! Це гріх великий перед Богом!
– Та спам’ятайся, що ти говориш! – Уляна, сама не усвідомлюючи, який в цьому її клопіт, все ж не відступалася. – Ти ж дочку згубиш, на все життя калікою буде, ні мужа, ні дітей – оце гріх так гріх! І не відьма я, просто шептуха. Від бабці це в мене, Царство їй Небесне!
– А не буде їй Царства Небесного, – напророчила Мотя зле, ще й з такою впевненістю, ніби сама замість святого Петра біля райських воріт з ключами стояла. – Чорт у тобі сидить, тьху на нього і на тебе! А чи не ти свого чоловіка в могилу звела?!
Уляна вся підібралася, наче кішка, що полює на птаха; невимовно гарні сині очі, ледве забарвлені зеленим, геть позеленіли й звузилися.
– Вбили його в поході. Він січовик був. Он у Михайла спитай!
– У потурнака нашого? Ще б пак, він – та й не підтвердив! Ось що я тобі скажу, Уляно, – на все воля Божа, а душу безсмертну я не продаю! І кровинку свою занапастити не дам! Йди від мене, жінко, та хутчіш, доки я добра!
Уляна пішла, а Меланку з тих пір мати й надвір випускати перестала. Та не минуло й року, як Мотрона померла, у старій, скоцюбленій, як і вона, хаті, безземельна, бідна, лишивши дочку круглою сиротою. Уляна негайно взялася лікувати дівчину, і хоча було вже запізно, дещо таки вдалося виправити. Меланка перестала цуратися людей, навчилася всміхатися, найнялася до корчми на поміч Василині – за харчі та одіж, і у свої п’ятнадцять виступала такою лебідонькою, що парубки в’язи звертали, на неї задивляючись. І все було б нічого, якби одного дня не виріс у дівки живіт – та ще й не від вареників із маком. Сироту у Висівках любили, жаліли, тому й покриткою робити не стали, на глум хлопам не дали. Обвінчали хутенько з кульгавим, однооким сином коваля, Павлом Бойчуком, що хворів на сухоти і небавом після весілля віддав Богу душу, та й повернулася Меля до корчми – вінчана й пузата. Василина, щоправда, покричала для порядку, що вижене грішницю до дідька і нехай та Христа ради жебрає з байстрям своїм, із вилупком нікудишнім, та Левко швидко ці погрози їй назад в горлянку заколотив. А що вже цікаво було селянам, хто звів Меланку, – то словами не передати! Вся слобода, затамувавши подих, чекала, на кого ж вкаже тонкий дівочий перст, хто відповість громаді за кривду сиротини, та марно. Мелася так нікого і не виказала. Уляна, звісно, знала, хто є батьком дитини, але на виклик Василини нічого не відповіла, не хотіла лиха, та, певно, не втрималася, кинула один-єдиний погляд з-під довгих чорних вій у той бік, де стояв кривдник, – та й цього вистачило. Вже зовсім розвиднилося, а зір у Горпини завжди був як у орла. Петро розгублено бухикнув і моргнув, хотів щось сказати, та не встиг. На своє ж щастя.
– Лайдак! Сучий сину! – заверещала Груня, вчепившись у залишки колись розкішної кучерявої чуприни мужа. – А бодай би тобі всохло! Бодай би твій стручок негодний на горох розсипався! Щоб ти ротом срав, а жопою їв! Вона ж німа!
– Так отож! – у Петра від болю аж сльози навернулися на червонясті, вічно запалені очі. – В тому-то й річ, що німа! То лише тебе, курво стара, на все село чути, най би тя заціпило!
– Це я – курва? Як млин за мною брати, як у прийми йти – то Груню, голубонько, а нині – курва?! А бодай ти світу білого не бачив! Бодай тебе від Святого причастя відвернуло!
– А це твій млин? – зарепетував і Петро, розгніваний таким відвертим наклепом. – Ні, ну ти мені скажи, це твій млин? Чи ти вже забула, що я його в оренду беру, га? Щорік пану Яремі по два червінці плачу?
– Ти платиш? – задихнулася від обурення Горпина. – Та чи ти, пес брехливий, бодай таляр дав за право господаря? Чи ти того червінця в руках тримав? Чи ти пана хоч у вічі видів?
Про відьму забули. Прибулі звично розділилися на два табори, і від того їхнього вереску аж небо тріщало. Ліпшої оказії годі було й чекати. Не повертаючись, навіть не озираючись, Уляна шепнула Гафійці: «Біжи!» – і лиш вітерець, що на мить торкнувся спітнілої під сорочкою шкіри, дав знати: донька підкорилася, ледь не вперше в житті зробивши те, що їй веліли, без зайвих розмов.
Слава Богу!
– Ой, людоньки добрі, зупиніться! – загорлала Василина, знехотя припиняючи забаву після того, як кулак Петра влучив їй у брову, а плювок Груні межи очі. – Це ж вона, оця відьма проклятуща, нас морочить! Ви лише гляньте на неї – стоїть і шкіриться! Зуби скалить, як вовчиця! Бий її, хто в Христа вірує!
Уляна не бачила, хто кинув у неї перший камінь – той, який став і останнім, – та цей «хтось» діло своє знав, бо влучив у скроню. Вона ще чула, як прямо під вухом щось тріснуло, ще встигла пізнати біль – пекельний, нелюдський, такий, ніби у вічі їй хтось хлюпнув крутого окропу, ще похитнулася – тіло намагалося встояти на своїх двох, та душа була вже поза ним, і, мертва, Уляна важко впала на землю, котра – як вона й сподівалася колись – стала останнім прихистком для чаклунки, що називалась удовою, хоча ніколи не була заміжня. Те, що робили з нею потім оскаженілі миряни, бачила тільки Гафійка. Стоячи на призьбі, притиснувшись до вибіленої бокової стіни, дівчина мовчки спостерігала за каменем, який обірвав життя матері – його пожбурив Петро, – за тим, як гамселили бездиханне тіло віруючі молодички, як спокійно, розмірено піднімалися та опускалися міцні, жилаві руки корчмаря, як усміхалася Горпина – сито, безтямно, немов упирка, що досхочу напилася людської крові, – спостерігалася і запам’ятовувала. Кожний рух, кожне обличчя, кожне слово, кинуте в запалі вбивства, Гафія закарбовувала в серці – у собі. Вона забуде це, коли сама помре, але не зараз, не тепер! Нині пора тікати по-справжньому – доки хтось із добрих сусідів не зазирнув до хатини і не здивувався тому, що вона – порожня. Услід дівчині полетів крик, і вона, хоча й ніколи не чула того голосу, зрозуміла: Меланка. Вона заговорила. І знову, хриплячи, як колись, ковтаючи слова, благала:
– Стійте, та що ж це коїться?! Що ви робите, Боже правий? Уляна ж нас рятувала, за що ж ви її?
Гафія якось надщерблено всміхнулася на бігу – будь здорова, Меланю, хоч ти добро пам’ятаєш. Гляди, заговорила, лебідонько, а я… стояла, дивилася на все те й не оніміла. Не оглухла, й очі мої не осліпли, на кров материну поглядаючи… Так що живи, Меланко, тільки подалі від Горпини тримайся, бо та й чорту в геєні вогняній буття перепсує, не те що тобі. То така пройда, що й святому спротивитись може!