Оксамитовий перевертень - Страница 1

Село Висівки біля Лубен, на Полтавщині,

червень 1645 року

Вони прийшли.

Ще не розвидніло – літня ніч ледь-ледь забарвилася світлом, а над садом клубочився туман, густий, білувато-сірий – наче хтось лив молоко в макове зерня, та, щоби побачити їх, Уляна не потребувала ані білого дня, ані власних очей – нічого, окрім того, що мала завжди, скільки себе пам’ятала, – свого дару. Внутрішнього зору. Вона вчула їх, як вовк чує здобич, що наближається до нього з підвітряної сторони, відчула страх, що погнав їх сюди, невпевненість, яка не дозволяла напасти відразу, їхнє збудження й ненависть. Вона чекала. Зачаїлася, все ще сподіваючись – чи, радше, обманюючи себе, – що все якось владнається і вони заберуться геть по-доброму. Вдовольняться теплою вологістю туману замість нудотного запаху паруючої крові.

Бо, хоч Уляна і порівнювала себе з вовком, цього разу здобиччю була вона.

– Мамо, що? – Гафійка важко підвелася й сіла на лаві. Її правиця, пошкоджена в бійці з селянськими дітьми, ще поболювала, – Уляна знала це, хоча донька ніколи не скаржилася, – але голос був чистим, не заспаним, і якщо й звучав придушено, то лише зважаючи на обставини, а не на нічну пору. – Засвітити каганець?

– Ні. Одягни мальованку, коси підбери і приготуйся.

Гафія застогнала.

– Знову? Мамо, ну чому це увесь час трапляється з нами?

Це все через мене. Якщо хочеш мати смертельного ворога – зроби комусь послугу. У мене цілі села ворогів.

– Обіцяю, це востаннє, – заприсяглася Уляна. – Ми знайдемо тиху слободу, я вийду заміж за якогось гречкосія, а тобі наворожу пана і буду бавити онуків. Годі з мене пригод!

– Ви завжди так говорите!

У голосі доньки дивним чином змішалися капризне нетерпіння і належна повага до неньки. Уляна рвучко відвернулася – бозна навіщо. Навряд чи Гафійка в суцільній темряві угледить блиск материних очей і здогадається, що то – сльози.

– Ви плачете?

Ось тобі й маєш! Розслабилася, забула, що у доньки теж дар. Не слабший, ніж у неї, а може, й сильніший, тільки не сформований як слід.

– Роби, що велено, і не базікай!

Дівчинка замовкла, чути було лиш її ображене сопіння та ще тихе шарудіння, з яким дитяча долонька совалась по лаві, шукаючи спідницю. Уляні трохи полегшало. Нехай краще так, нехай мала ображається на неї – аби не помічала її сліз. Зважаючи на те, що за всі дванадцять років свого життя Гафійка жодного разу не бачила, як плаче мати, сьогоднішня ніч – не найкращий час демонструвати, що в цьому Уляна нічим не відрізняється від інших жінок. Дитина може перепудитись і наробити дурниць. Крім того, сьогодні Уляна нарешті сказала правду. Це дійсно востаннє.

На жаль.

Ті, за стінами, заговорили. Вірніше, вони почали перешіптуватися, з усіх сил намагаючись поводитися тихо, щоб завчасно не виказати себе, але кожне їхнє слово відлунювало в голові Уляни так, ніби його викрикували прямо у вухо.

Вони могли б взагалі мовчати – бо вона чула їхні думки. Всі до одної.

…Відьма… сатані запродалася… наших дітей зводить… чоловіків морочить… пора… із цим… покінчити… з нею…

– Чого їм треба? – Гафійка, вже одягнута, безшумно рухаючись, підійшла до матері й завмерла біля неї, як маленький вартовий. Поділ довгої сорочки, у якій спала донька, білів у хатніх сутінках, визираючи з-під літника, та часу перебиратись не було. – Що вони замислили?

Мимоволі Уляна всміхнулася. Що за дитяче питання!

– Зле, – все ж відгукнулася вона, прислухаючись. Рій роздратованих думок знову змінила тиша – зловісна, в’язка, моторошна. Уляна подумки чортихнулася, проклинаючи себе за те, що не розрахувала час. За те, що гадала – його набагато більше, ніж виявилось насправді. Вона думала, що встигне забратися звідси, і зараз заплатить за свою помилку. А як добре все починалося!

– Мамо, я збиратиму речі?

– Так. Візьми свої сорочки, плахту – ту, що тобі хрещена подарувала, і постоли взуй. Дорога неблизька.

– А я… а як же ваша одіж? А як…

Голос Уляни звучав спокійно.

– Чи на часі матері суперечити?

Напівстерта темрявою маленька постать заметушилась по хаті. Уляна глянула у крихітне віконце мазанки, затягнуте бичачим пузирем, – схоже, на небі вже займається. Літні світанки стрімкі, як політ стріли. Її останній ранок обіцяє бути ясним.

– Мамо, а наливки, відвари… їх брати чи ні?

– Ні. – Вона так і не наважилась зізнатися доньці чому. – Як Бог дасть, інших наготуємо.

Не дасть. Уже ні. Від долі не втечеш.

– Мамо, а де наш Химко?

– А бодай його холера вхопила, чи я того кота встежу? Ніколи мені! Йди, доню, в сіни і чекай мене там, чуєш? Тільки надвір не виходь.

– Пречиста Діво, – замість відповіді прошепотіла Гафійка. – Там щось хрустить!

Хмиз. Вони обкладають хату хмизом.

– В сіни. Хутко!

Залишившись сама, Уляна нашвидкуруч зав’язала своє довге чорне волосся у вузол і накинула хустку – про мороку з очіпком не могло бути й мови, однак з’явитися на людях із непокритою головою означало розписатися в тому, в чому її підозрюють. І хоча насправді це вже не мало значення, та, побачивши вдову простоволосою, селяни просто забили б її до смерті без зайвих слів – жоден Христос не врятував би. Але це не входило в її плани. Вона ще сподівалася поговорити з ними – аби принаймні затягти час. Заговорити їм зуби, щоб урятувати доньку.

Впоравшись із одягом, Уляна теж вийшла в сіни. Там панував трав’яний дух, пучки пахучого зілля звисали з дерев’яних балок під горищем. Гафійка тиснулася до стіни, наче злякане мишеня. В серці матері ворухнулось щось щемливе. Бідне дитя, вже стільки пережила, що й тутешньому діду Павлу не снилося. Цікаво, він теж із паліями? Ні, навряд – сімдесят років усе ж таки, це не жарт. А ще в нього є душа. Та й у голові не куліш.

Боже правий, це ж треба – дід Павло! І про що вона думає?

– Зараз я вийду, – квапливо заговорила Уляна до доньки, – і стану на порозі, а ти за мною. І щоб не пискнула мені! Доки я не звелю, ти нічого не робиш, та як тільки почуєш одне слово – вважай, що то глас Небесний. Скажу «танцюй» – танцюватимеш, а накажу співати – пісню затягнеш. І щоб ніяких мені «Мамо, а що?». Тямиш?

– Так…

– І слухай мене уважно, бо я двічі повторити не зможу. А зараз запам’ятай – якщо залишишся сама, йди до хрещеної в Нічне.

– Так вона ж померла!

– Зате село стоїть.

– І що я там буду робити?

– Візьмешся в найми. А ти що хотіла? Корону царську?

Гафійка промовчала.

– І обіцяй мені – зараз, тут же обіцяй, хрест святий цілуй, – що ніколи на відьмування не пристанеш! Хай хоч там що, хай хоч небо на землю падає – а ти щоб до чаклунства ніяк! Ну, чого ти ждеш? Заклянися!

Срібний хрестик на тоненькій шворці неначе сам підлетів до дитячих губ.

– Обіцяю. Мамо, вони хочуть нас убити? За що? Що ми зробили? Хіба ми… я… тобто… Закон же один для всіх.

Уляна тихенько засміялася.

– Закон? Ти поменше бігай з малим писарчуком, то й дурниць не молотимеш.

Вже не бігатиме. Зовсім.

Розуміючи, що іншої нагоди не буде, Уляна рвучко пригорнула Гафійку до себе, трохи схилившись, поцілувала в чоло, з усіх сил жмурячи повіки, щоб гарячі сльозі не текли по щоках, щоб часом не капнули на ніжну дитячу шкіру, і, знявши із себе разок червоних коралів, начепила доньці на шию.

– Хай тебе Господь благословить. Бережи себе, серденько моє.

Гафійка тільки схлипнула у відповідь. Мати ніколи нічого не казала їй про любов, і нині залишалася вірною собі. Вона просто приготувалася померти заради доньки.