Одiссея капiтана Блада (вид. 2013) - Страница 67

Відповів нідерландський адмірал:

— А хіба Рівароль пішофь пи туди, якпи не знавь того? Він захопив у полон декого з наших людей і, мабуть, розф’язафь їм язик. Нафряд чи він пропустиф таку нагоду.

— Якщо тут станеться бодай найменша неприємність, цей мерзотник накладе головою! — гаркнув Віллогбі. — А може, він зумисне це зробив, га? Може, він не дурень, а зрадник? Може, така його служба?

Капітан Блад не погодився.

— А це вже навряд. Ним оволоділа помста. На Тортузі він жадав захопити мене. Та я вважаю, поки він мене шукає, я маю за нього подбати про безпеку Ямайки задля короля Вільгельма, — він весело засміявся, як не робив того вже багато місяців. — Джеремі, бери курс на Порт-Роял, — наказав Пітту, — маємо якнайшвидше туди потрапити. А з де Ріваролем ми ще встигнемо поквитатися.

Лорд Віллогбі підскочив із адміралом ван дер Кейленом.

— Побий мене грім, але ж ви не маєте достатньо сил для цього! — вигукнув його світлість. — Кожен корабель французької ескадри не поступається потужністю «Арабеллі» й «Елізабет» разом узятих!

— За кількістю гармат — згоден, — відповів із усмішкою капітан Блад, — та гармати в таких справах — не головне. Якщо ваша світлість забажає побачити битву за всіма правилами військово-морського мистецтва, то я залюбки надам вам таку можливість.

Обидва гостя з подивом подивилися на Блада.

— Та ж для вас такі умови не сприятливі, — й далі наполягав його світлість.

— Це немошліфо, — промовив ван дер Кейлен, хитаючи своєю круглою головою. — Зфісно, кораблефедення — важліфа справа, та гармати залишаються гарматами.

— Якщо ми не зможемо здолати де Рівароля, то я потоплю свої кораблі в каналі й не дам йому можливості піти з Порт-Рояла. Тим часом повернеться Бішоп зі свого безглуздого полювання чи ж з’явиться ваша ескадра.

— І що це нам дасть? — запитав Віллогбі.

— Саме це я і маю вам повідомити. Де Рівароль просто дурень, який пішов на Порт-Роял, адже на його кораблях награбованих цінностей на сорок мільйонів ліврів. — По цих словах обидва його співрозмовники аж позіскакували з місць. — Він попрямував у Порт-Роял із награбованим. Байдуже, переможе він мене, чи я його — цих коштовностей йому не вивезти. Рано чи пізно вони таки потраплять у казну короля Вільгельма після того, як п’ята частина відійде моїм корсарам. Чи згодні ви, лорде Віллогбі?

Його світлість підвівся і простягнув капітану руку.

— Капітане Блад, мені здається, що ви — велика людина!

— Ваша світлосте, якщо ви це помітили, то маєте чудовий зір, — засміявся капітан.

— Так-так! Та як це зробити? — пробурчав ван дер Кейлен.

Капітан Блад відповів, сміючись:

— Піднімайтесь на палубу, і ще до сходу сонця я вам продемонструю це!

— Друше мій, чому ві не йдете? — бурчав ван дер Кейлен.

— На бога, чого ви чекаєте? — підтакував роздратований Віллогбі.

Був полудень того самого дня. Обидва корсарські кораблі сонно погойдувалися на хвилях, а вітер, що дув з рейду Порт-Рояла, ліниво лопотів вітрилами. Кораблі були за милю від захищеного фортом входу в протоку, яка вела на цей рейд. Ось уже дві години, як вони підійшли сюди, непомічені ні у форті, ні людьми з кораблів де Рівароля, бо між французами й захисниками порту йшов запеклий бій, і повітря раз у раз здригалося від гуркоту гармат. Тривале пасивне очікування нервувало лорда Віллогбі й адмірала ван дер Кейлена.

— Ві опіцяли показати якісь гарні речі. То де ж во ни? — запитав адмірал.

Блад стояв перед адміралом у кірасі з воронованої сталі і впевнено усміхався.

— Я не збираюся зловживати вашим терпінням, — сказав він. — Ось уже стихає вогонь. Річ у тім, що ми не виграємо, як поспішатимемо, але можна багато чого досягти, коли вдарити у слушну мить. Саме це я й хочу вам показати.

Лорд Віллогбі підозріливо поглянув на нього.

— Ви сподіваєтеся, що тим часом може повернутися Бішоп або підійде ескадра Кейлена?

— О ні, ваша світлосте, зовсім ні. Я от про що думаю: як відомо, де Рівароль — поганий командир. Звісно, під час бою із фортом його ескадра неодмінно матиме якісь пошкодження, що бодай трохи зменшить його перевагу над нами. А ми вступимо в бій тоді, коли форт використає всі свої ядра.

— Правильно! — похвалив сухорлявий генерал-губернатор Вест-Індії. — Я схвалюю ваші наміри. Ви маєте якості талановитого флотоводця, перепрошую, що не зрозумів вас одразу.

— О, це вельми люб’язно з вашого боку, мілорде! Розумієте, я маю певний досвід у веденні таких боїв. Я йду на будь-який неминучий ризик, та не ризикуватиму в тих випадках, коли в тому немає потреби… — він прислухався. — Так. Я мав рацію. Канонада стихає. Отже, невдовзі Меллерд не чинитиме опору. Агов, Джеремі!

Він перехилився через поручні й віддав чіткий наказ. Боцман пронизливо засвистів, і раптом корабель наче збудився зі сну. Затупотіли ноги по палубі, заскрипіли блоки, залопотіли підняті вітрила. «Арабелла» пішла вперед, а за нею — «Елізабет». Блад викликав до себе каноніра Оґла, і за мить той уже був на своєму місці на гарматній палубі.

А за чверть години вони підійшли до входу на рейд і раптово на відстані пострілу дрібнокаліберної гармати виникли перед трьома кораблями де Рівароля.

На місці форту курилась купа каміння, а переможці з французькими вимпелами на грот-щоглах швидко пливли до берега на шлюпках, щоб якнайскоріше дістатися до багатого, щойно розгромленого міста.

Блад пильно оглянув французькі кораблі й стиха хихикнув.

«Віктор’єз» і «Медузу» лише трохи зачепило, а «Балейн» геть вийшов із ладу. У його правому борту зяяла величезна пробоїна, і щоб судно не потонуло, капітан поклав його на лівий борт у дрейф.

— Бачите? — вигукнув Блад ван дер Кейлену і, не дожидаючи буркотливого схвалення нідерландця, віддав наказ: — Кермо вліво!

Де Равіроль, який тріумфував із приводу перемоги, остовпів, коли побачив величезний червоний корабель із позолоченою скульптурою на носу. Та не встиг він і з місця зрушити, щоб віддати наказ, та й узагалі зрозуміти, який віддати наказ, як смертоносний вогонь із піратського судна змів усі палуби «Віктор’єз».

«Арабелла» й далі пішла своїм курсом, а на її місці з’явилась «Елізабет», яка здійснила такий самий маневр. Заскочені зненацька французи геть розгубились, їх охопила паніка. Між тим «Арабелла» круто розвернулась і йшла тим самим курсом, але в протилежному напрямку. Вона вдарила з усіх гармат лівого борту, і ще один бортовий залп пролунав із «Елізабет», а тоді сурмач із «Арабелли» подав якийсь особливий сигнал, зрозумілий для Гаторпа.

— Уперед, Джеремі! — гукнув Блад. — Прямо на них, поки вони не отямились! Увага! Готуйсь до абордажу! Гейтоне… гаки!

Він зняв свого капелюха з пір’ям і надів сталевий шолом, якого йому приніс підліток-негр. Блад прагнув особисто керувати абордажем, що коротко і пояснив своїм гостям:

— Абордаж — це єдиний шанс на перемогу. Супротивник має надто багато гармат.

І наче на доказ його слів французи дали негайну відповідь. Вони вже впоралися з панікою і відкрили вогонь по «Арабеллі», яка була небезпечнішою з-поміж двох противників.

На відміну від корсарів, що стріляли по палубах суперника, французи намагалися пошкодити корпус «Арабелли». Під жаскими ударами Бладів корабель здригнувся й уповільнив хід, хоча Пітт і намагався вести його таким курсом, аби менше наражатися на ядра противника. Корабель продовжував хід, хоча носова його частина була спотворена, а вище ватерлінії зяяла величезна пробоїна. Щоб вода не проникла в трюм, Блад наказав скинути за облавок носові гармати, якорі і все, що було під руками.

Французи розвернулись і так само розстріляли «Елізабет». «Арабелла» за слабкого попутного вітру намагалася підійти впритул до свого противника. Та, перш ніж корсарам вдалося це зробити, французи ще раз влучно вистрілили з гармат правого борту. Тріщали снасті, стогнали поранені, та все ж «Арабелла» спромоглася на ривок уперед і поринула в хмару диму, що сховав її від очей ворога. Ще за кілька митей Гейтон кричав, що «Арабелла» йде носом під воду.