Облога Бушi - Страница 4

 — Ти пам'ятаєш того козака... Антона Корецького... що до нас приїздив у Бар?

 — А, пам'ятаю, пам'ятаю... Такий гарний, хороший, з русявими кучерями, синіми очима і білим панським лицем?

 — Так, так!

 — Як не пам'ятати! Пам'ятаю і за сто сажнів пізнаю! Я в його, коли признатись тобі, — усміхалась уже Катря, щаслива тим, що таїну вивідає, — мало-мало не закохалась... Не здолала чисто й глянути на ті закручені вусики... Тільки тривай... — зупинилась вона, міркуючи... — Адже ж то брат твій? Він тебе називав сестрою?

 — Ні, він не брат: він по крові мені був зовсім чужий, а по серцю... ех! — Орися нетерпляче махнула рукою. — До чого ці спогадки тепер? Навіщо намучене серце вражати?

 — Квіточко моя, сонечко ясне! — благала Катря. — Скажи... повідай, хоч кришечку... хоч капелиночку!

 — Ах, яка-бо ти! Нестотно мале дитинятко, — годилась через силу Орися. — Довго розказувати, а ще довше переживати ті муки. Бачиш, я з тобою спізналася в Барі, а ми перше сиділи далеко на хуторі, — я там росла ще дитинкою... І так було славно, ох, як славно! Батько приїздив часто... мати жила... кохала, ласкала мене... Я її ледве згадаю... Потім наш хутір спалили... матір теж... Як приїхав на пожарище батько, позеленів, заскреготав зубами і знову кудись-то майнув. А за тиждень вернувся і привіз хлопчика на кульбаці, літ дев'яти. «Знайшов, — каже, — сироту без-притомного на шляху, так треба нам його приховати, за сина прийняти!» — Орися змовкла, пригнічена вагою спогадів давніх.

 — Ну, ну! Що ж далі? — допитувалась зацікавлена Катря.

 — Що ж? Звичайно... став він у нас мешкати... в другім хуторі, — ми переїхали далі від Бугу; росли ми вкупі, як брат з сестрою, вкупі бігали, пустували, гулялись... ну, призвичаїлись, поріднилися... ех, та що й згадувати!

 — Ні, ні! Докажи-бо, хоч капельку!

 — Ну, виросли ми; а він стрункий такий став, та моторний, та дужий!.. Співав гарно... Батько почав його вчити герцям лицарським, брав і на Запорожжя з собою в науку... Потім він приїздив до нас такий радісний та щасливий... і до Бара ото... а вже я його так ждала й виглядала, як божого світу... Ну, ми й покохались.

 — Так де ж він, твій Антось?

 — Не питай! Як він присягався, боже! А батько раз сам вернувся додому й сказав, щоб я отого перевертня, зрадника із голови викинула! Для чого? Батько промовчав, але я знаю, що він дарма не скаже...

 — І ти викинула? Забула його?

 — Не руш! Годі! — сказала рішуче Орися, зсупивши брови від вразької, наболілої муки, і Катря припала до її колін і притихла, почувши незміряне горе.

 Знишкли посестри, немов заніміли, замерли, — одній боліч здавила до нестями серце, а другу заколисала недоля, і Катря, мов дитинка, заснула безжурно у своєї подруги на колінах.

 Осінній дощ кропить дзвінко шибки, і вітер стогне — веде якийсь спів похоронний...

 Немов темна мармурова фігура, сидить нерухомо Орися;

 її погляд сягнув далеко-далеко і потонув у чорніючій млі...

 Зринають з пітьми перед нею другі, непохожі картини, і віє від них і світлом, і ласкою, і теплом.

 Тихий літній вечір. На заході гасне поволі рожевистий світ. Біля хати на килимку стоїть ще вечеря; якась баба, не дуже стара, прибира і ложки, і миски... А своєму коханому Орисенятку дає медовики й вишні. На призьбі сидить молодий ще тато Орисин; вуси йому аж на перса упали, а в зубах коротесенька люлька. Схилившись йому на плече, притулилась молодиця хороша і приязно, кохано зазира йому в вічі. Розтопиривши рученята, підбігає з сміхом до татуся красунька Орися, а батько їй пускає назустріч клубочками дим... їй весело, вона заливається, аж дзвенить, — і навтеки, та знову-таки вертається з галасом на дим, поки не закашляється; молодиця тоді злякано хапає її і притискає до лона.

 — І як-таки тютюном та на дитину! — зірвався з її уст лагідненький докір.

 — Нехай привчається до запорозького курива! Правда, доню? — зареготавсь батько і ущипнув за щічку Орисю.

 — Мамо, я привчусь — засміялась дзвінко й Орися, визираючи з-під руки в матері зухвальними оченьками і ловлячи рученятками дим.

 Линуть пахощі від бузку по садочку. Десь рипить віз і гавка собака, над головою прогудів хрущ.

 Орися схопилася його дігнати; а це її перейняв другий і вдарив; вона — в сльози і зараз під оборону до тата. А тато ще дратує й сміється:

 — Гай-гай! І не сором тобі? Жука злякалася! Ти ж козацька дочка? Так не то, не бійся жука, а й татарина-пса... бий їх!

 І Орися, підбурена батьком, біжить знов на хрущів} а запашний український вечір ласкаво огорта натомлену землю.

 А ось друга ніч... чарівна, тиха. Над головою розсипавсь стожар; райський шлях простягсь угорі зористою стягою;

 все небо миготить тихими вогниками... Мама на призьбі сидить і жде тата; він поїхав ненадовго, а ось третій день — і нема...

 А це раптом як затупотить кіньми... Розлігся галас; хутір прокинувся; перелякані, бліді молодиці і діти повибігали з хат; вскочила нянька, кричить: «Вороги!»

 — Бери Орисю! Рятуй її! Ховай! — до неї з благанням кинулась мати і передала їй дитину на руки.

 Баба біжить з дорогою ношею в ліс. Віти хвиськають їх, огортає пітьма, гонить жах... Здалеку досягають і лемент і крики, й постріли, а от через прогалину видко, як на місці, де хутір, зайнялися немов великі свічки, і полум'я від них полинуло аж до вогнистого неба.

 Червона кров... чорні, обгорілі трупи... жаховиті обличчя... стогін і плач... і сиротинна самотність... тиша могильна... Мамо! Мамо!

 Зимовий вечір. Другий уже хутір. Хатка заметена снігом. Намерзлі манесенькі вікна ледве пропускають той світ. Баба порається коло печі. Батько велику книгу чита про страдників божих, що за віру святу йшли з ухмілкою  в огонь, і на страту. Кожне слово мірної батькової речі запада їй у душу; а поруч стоїть молодий кучерявий хлопчина, названий її брат; почуває вона в стуканні серця, що він їй ближчий за брата...

 А старий батько розказує вже про діда Дніпра, про скажені пороги, про синє море безкрає, про криваві січі з турками та татарами, про страшезні бурі, про турецьку неволю, про пекельні тюрми і про смердючі галери...

 Але час летить. Яскраве літо і спека. Розжеврене небо безхмаре високо знялось у безодній блакиті. Вітер ані шелесне; буйне жито своє стигле колосся до землі клонить, Мов проситься на спочивок у снопи, а не то ронитиме на землю викохане, достигле зерно.

 Орися бреде по цьому золотистому морю, розсуваючи його хвилі руками; на голові в неї віночок з васильків та волошок. Хтось крикнув поблизь: «Агов!» — і красень козак зненацька виринув ось перед нею і обвив руками її стан...

 Вона чує, як стукотить його серце, вона чує його поцілунки гарячі... їй і боязно, і хороше, і мліє солодким тремтінням серденько...

 — Пусти, Антосю! Годі-бо! Що ти? Побачать! — вибивається вона з обіймів.

 — Хай бачать! Хай цілий світ збереться сюди, і перед усіма, як перед оцим небом, я скажу, що кохаю тебе більше всякої радості, більше життя!

 — Коханий мій, любий! — шепоче вона і хова на його дужому плечі свій зчервонілий видочок, а очі її таким щастям палають, яким тільки раз на віку займається серце.

 — Твій, твій! І ніщо на світі нас не розлучить! — присягається ревно козак, притискаючи її до своїх могутніх грудей...

 І знов усе лине, зника... далі, далі!

 Осінній дощ кропить дзвінко шибки, і вітер стогне — веде якийсь спів похоронний...

 Тихо рипнули двері, і на порозі з'явилась згорблена бабуся, пов'язана по очіпку чорною хусткою і в чорній намітці.

 — Не спиш усе, моя ягідочко? — прошамкала вона, наблизившись до Орисі. — Уже швидко світ; приляж, засни хоч хвилину... сили наберись... не сумуй!

 — Я, бабусю моя, не сумую і божій волі корюсь! — промовила тихо Орися. — А тільки не спиться мені... голову думи обсіли...

 — Ох, моя квіточко рожевая! Яка то гірка твоя доля! — зітхнула, проголосила бабуся, цілуючи Орисю в голівку. — Жити б тобі та радіти, а мені б у землі сирій тліти... Ох, а господь інакше міркує...