Новi пригоди самоходика - Страница 9

Я відповів, майже не замислюючись:

– Украли байдарки, щоб якнайшвидше дістатися на острів. Вчинили злочин і намагалися замести за собою сліди. Тому покинули байдарки в прибережному очереті. А самі, напевне, відпливли на… очеретяних плотах. Пошукайте по березі, може, знайдете, де вирізано очерет. Як вийшли на сушу, пустили очерет по озері, а самі пішли собі з овечим м'ясом.

Гарцери знову розбіглися по березі. Коли повернулись, Яструб сказав мені захоплено, а все ж трошки підозріливо:

– Хто ви такий, у лиха? Ясновидець? Детектив? Геть усе збігається. Втекли звідси на в'язках очерету.

Я відповів так, як було насправді:

– Я не детектив і не ясновидець. Колись був гарцером і навчився швидко все підмічати навколо себе.

Яструб гордо випростався.

– І я вмію читати сліди й, напевно, за якийсь час сам усе помітив би. Гадаю, що вівцю забила ватага Чорного Франека. Вони вкрали три байдарки, це означає: їх шестеро, а може, навіть більше, припливли сюди добути м'яса. Наш загін, громадянине, належить до служби руху. Нам доручили стежити за порядком. Вівці, мабуть, якогось рибалки. Ми дізнаємося в Сем'янах, чиї вони, і повідомимо хазяїна. Увага, друзі! – гукнув він до своїх. – Відпливаємо!

Хлопці швидко відпливли від берега. Хай там що я думав про Яструбову самовпевненість, але слід визнати: він умів тримати свій загін у руках і згуртувати дружний, енергійний колектив.

Поснідавши, я згорнув намет і переніс свої речі в самохід.

При денному світлі я оглянув острів. За розташуванням і обрисами він відповідає позначеному на карті острівцеві Гєрчак, довгастому, «з великим звуженням посередині», як написано в путівнику. Це звуження було таке глибоке, що в нього набігла вода і утворила протоку, якою могли пропливати байдарки й човни. Протока ділила Гєрчак на два острівці – південний і північний. Ночував я на південному.

Я ввімкнув мотор самохода і виплив з очерету. Обплив острівці попід берегами, з цікавістю розглядаючи їх.

Раптом з північного боку Гєрчака почувся чийсь розпачливий крик:

– Ряту-у-уйте! Люди, ряту-у-йте-е!.. На по-о-о-о-мі-і-іч!..

«Господи, – зітхнув я, – чи ця низка пригод ніколи не скінчиться?»

Я швидко повернув свій самохід до берега. Але коли побачив, що там діється, зареготав. Я реготав, хоч картина, що постала перед моїми очима, була, власне, жалісна й мала б викликати співчуття.

На березі оотрова, на дереві, що розгалужувалось на рівні людського зросту, сиділо четверо людей. Вони ото й гукали на допомогу й порятунок. А поблизу намету спокійно пасся величезний чорний бугай.

Все зрозуміло. Вчора ввечері сюди прибули човном четверо туристів. І, напевно, не звернули уваги на череду корів з бугаєм, поставили намет і заходились готувати їсти. А тоді надійшов бугай і, чимось розгніваний, почав їх штурмувати. Четверо туристів опинилися на дереві, а намет бут розтоптаний… Вони, бідолахи, сиділи за десять метрів од свого човна, але жоден з них навіть уночі не наважився покинути безпечну схованку на дереві.

Оце так. Я впізнав їх і більше не дивувався, що в них і на це не стало духу. То були пан Анатоль і його приятель, пан Казик, два лицарі спінінгу, разом із своїми дружинами.

– Покличте людей прогнати цю страшну потвору! – кричав з дерева пан Анатоль. – Ми ледве живі з холоду й безсоння!

Я поволі наближався до острова. Величезний бугай підняв голову і втулився в мене. Він справді був страшний із своєю товстою шиєю, з налитими кров'ю очима і могутнім тулубом. Не хотілося мені їхати в село по допомогу. Не вабила менз й роль тореадора. Отож я виїхав своїм самоходом із води на низький у цьому місці берег і, натискаючи клаксон, посунув просто на бугая. Він зійшов мені з дороги, а я, спрямовуючи машину то вліво, то вправо, перегнав його нарешті на другий кінець острова. Потім повернувся під дерево. Четверо нещасних уже поквапливо вкладали в човен розтоптаний намет і розкидані речі.

– У мене всі кістки болять, – стогнав пан Казик.

А пан Анатоль усе позирав у той бік, куди я прогнав бугая.

– Як ви гадаєте, – звернувся він до мене, – чи він повернеться сюди? Почне атакувати і що тоді?

– О боже, боже, швидше! – знову перелякалася Мишка і втекла в човен.

Приголомшені нічними переживаннями і страхом, що бугай повернеться, вони навіть не подякували мені за допомогу. Тільки пан Анатоль на мить зупинився перед моїм самоходом і сказав:

– А я думав, що в нього мотор від мотоцикла…

Тільки на це він спромігся, бо не належав до людей, здатних визнавати свої помилки. В ньому жила незмінна потреба повчати інших, він вважав себе розумнішим за всіх, спритнішим і обачнішим. І навіть тепер, ледве злізши з дерева, він на прощання напучував мене:

– Ви пливіть за хвилею, бо перекинетесь і втонете. Але не дуже близько від очерету й водоростей. Бо накрутяться на гвинт і зупинять вас…

Опівдні вітер стих, озеро стало гладеньке.

Я обплив навколо ще чотирьох островів, зупиняючись і оглядаючи їх. Маленьким, але дуже гарним, сухим, вкритим травою виявився Липовий острів. На ньому ніхто не став табором, на кущах дикої малини доспівали червоні солодкі ягоди.

Зате на Луговому острові – великому й гористому – аж роїлося від туристів. Біля західного й південного берегів гойдалося безліч яхт, моторних човнів і байдарок, а на схилі острівного пагорба стояло багато різнобарвних наметів найрізноманітніших форм. Великі й малі намети, схожі на індіанські вігвами чи на хатинки з альтанками, намети, багаті й убогі, тісні й просторі, з пласкими й гостроверхими дахами заполонили острів, і перед кожною оселею щось варили на портативних плитках.

Ще багатолюдніше було на великому, сполученому з берегом острові Буковець2. Місток з'єднував острів з дорогою до села Вепр, і сюди приїздили туристи на машинах.

На східному березі виросло багато наметів, я побачив там кілька селищ кемпінгових будиночків з місцями для купання, обтягнутими мотузками. Звідси пливли над озером звуки музики з транзисторів, лунали виступи по радіо, бесіди на сільськогосподарські теми.

Людям, які звели тут собі літні житла, цей галас, здавалося, не заважав. Вони втекли сюди з гамірних міст, щоб, як, напевно, казали самі собі, шукати самотності й тиші. Але, мабуть, неправда, що вони шукали тут того, про що говорили. Мовчазний, самітний піший турист – надзвичайна рідкість над озером. Аби тільки хтось поставив де-небудь намет, як відразу ж – на другий день або через кілька днів – мов гриби після дощу, вродяться біля нього інші намети, виросте селище з наметів.

З Лугового острова й Буковця я панічно втік. Подумав, чи не спрямувати самохід у Крагу, довгу затоку, що врізається в материк. Але ж саме звідти пливли рої байдарників, цілі майбутні селища наметів.

Тому я рушив далі на північ, на велику затоку з просторим Чаплиним островом. Я плив уздовж східного берега, де ліворуч від мене лежали півострови й той район, де я сподівався знайти Чоловіка з рубцем. Проте я мав намір розташуватися на протилежному березі, щоб здалека крізь бінокль стежити за місцевістю, яка мене цікавила. Я не хотів передчасно сполохати чоловіка, котрого розшукував.

А був то день усе нових пригод і незвичайних зустрічей. Я саме відчув голод і роздивлявся по березі, щоб знайти зручне місце для обіду, коли на порослій рідким очеретом мілині побачив білу яхточку Вацека Краватика. Вона була жалюгідна – перехилена на бік, без екіпажу. Обов'язком туриста було підпливти до яхти й запитати, чи треба допомогти. З кабіни показалася молода жінка з білим фарбованим волоссям.