Новi пригоди самоходика - Страница 12

– Ви ще відвідаєте мене коли-небудь?

– О, звичайно, – приязно всміхнулася вона. Та відразу ж спохмурніла. І додала: – Я також повинна знайти Чорного Франека. Тоді в закусочній, коли всі поїхали, Чорний Франек стягнув у мене з пальця перстень. Це був такий дешевенький, кумедний перстень, металевий, з простим скельцем. Мені купив його для сміху на сільському ярмарку мій хлопець, який тепер в армії. Вчора мені прийшов лист, може, він приїде на кілька днів у відпустку. Мені хотілось би мати цей перстень, нехай хлопець не думає, що коли я вже майже студентка, то й забула про нього. Франек стяг перстень у мене з пальця і сказав, щоб я прийшла по нього, тоді віддасть. Якщо я піду до їхнього табору, Франек схоче мене там затримати. А в міліцію я не можу заявити, бо ж перстень не має ніякої цінності. Та й не вкрав же його в мене Чорний Франек, а тільки по-дурному пожартував. Я справді не знаю, що робити.

– До табору Чорного Франека ми можемо піти разом, – запропонував я.

– А хто ж знає, де той табір? Річ у тому, що вони нікому цього не розказують. Так було й торік. Спочатку розбишакували по кемпінгах, у кількох туристів пропали газові плитки, а тоді вся ватага раптом зникла. Тільки час від часу то тут, то там з'являлися один чи двоє хлопчаків із ватаги, яких посилали по харчі й на розвідку. Іноді вони робили напади всією ватагою, а що ніхто не знав дороги до їхнього табору, то вони були невловимі.

– Ви пропонуєте мені знайти цей табір? Еге ж?

– Якщо зможете, – засміялася вона. – А потім ви скажете мені, де він розташований, і я піду туди по свій перстень. Ні, не з вами. А з своїм батьком і братами. Я певна, що Франек віддасть мені перстень. І дуже швидко!

Вона сіла в байдарку. Затарахкотів мотор. Перекрикуючи його, вона гукнула:

– Як вас звати?

– Томаш. А вас?

Може, не почула мого запитання? Човен уже відплив од берега. Тільки через хвилину, разом із гуркотом мотора, долинула до мене відповідь:

– Марта…

Наступного дня рано-вранці мене розбудив гуркіт моторного човна, що підпливав до берега з двома міліціонерами. Один з них вийшов на берег і, помітивши, що я виглядаю з намету, спитав:

– Чи ви не бачили десь тут якихось підозрілих людей? Гурту молоді без батьків абощо?

Я розповів про ватагу Чорного Франека, яка вчора пополудні пливла на плотах до Чаплиного острова.

– Сталося щось погане? – поцікавився я. Він кивнув.

– У сусідньому селі вкрадено вівцю, у гарцерів хтось забрав байдарки й підкинув їх біля Гєрчака. А минулої ночі в гарцерському таборі вкрадено бутлі й газову лампу.

Із свого намету вийшов пан Анатоль. Він чув міліціонерові слова і, звісно, відразу ж заходився повчати:

– Громадянине міліціонер! Візьміться за тих бешкетників і злодіїв, бо туристи не мають спокою. Ви дієте надто нерішуче й повільно. Чи вам бракує палиць на тих розбишак? Насамперед треба приборкати ватагу Чорного Франека.

Конец ознакомительного фрагмента. Полный текст доступен на www.litres.ru