Новi пригоди самоходика - Страница 11

Довго я сидів перед своїм наметом, міркуючи про Капітана Немо. І що більше я про нього думав, то дужче прагнув зустріти його, познайомитись і порозмовляти.

Аж надвечір підплив човен з лицарями спінінгу – панами Анатолем і Казиком та їхніми дружинами. Вони побачили, що я отаборився над затишною затокою і, мабуть, відразу вирішили поставити свої намети по сусідству.

Я не виявив незадоволення, хоч полюбляю самотність. Бо передбачав, що незабаром повинен буду розвідати околицю, а мій намет міг би на той час залишитися під їхнім наглядом.

Пан Анатоль і пан Казик пояснили мені, що свої автомашини вони залишили на подвір'ї у якогось селянина в селі Сем'янах. І тепер присвятять весь свій час рибальству. Вони поставили поряд із моїм наметом два маленькі намети, повечеряли, а тоді пан Анатоль витяг великий закордонний спінінг.

– Треба наловити риби на завтра на сніданок, – сказав він таким поважним тоном, наче без тієї риби його дружина й приятелі померли б з голоду.

– А ви спробуєте щастя? – спитав він. Я розвів руками.

– Я не розуміюсь на рибальстві. До того ж не маю ніякої снасті.

То була для нього чудова нагода, щоб повчити мене.

– Рибальство, шановний добродію, це чудовий відпочинок. І водночас корисний спорт. Немає нічого кращого за рибу, яку сам зловив і сам приготував. То я вам позичу, – він показав на вудку в човні. – Сьогодні ловитимемо щук. Я закидатиму спінінг коло осоки, бо щука полюбляє плавати ближче до берега, полюючи тут на менших рибок. – Він побалакав, побалакав і вліз у човен. Відплив од берега, зупинився під осокою й почав закидати блешню.

Тим часом сонце стало схоже на червону кулю й поволі котилося до темної смуги лісу на обрії. Я закурив люльку, бо від води насунула хмара комарів, з кровожерним дзижчанням кружляючи навкруг моєї голови.

На озері знову почувся гуркіт мотора. Показалася велика рибальська баржа, а в ній хтось знайомий. Авжеж, дівчина з косою. Вона помітила мене коло намету, помахала рукою і завернула човна в мою затоку.

– Вимкніть той клятий мотор! – гримнув на неї пан Анатоль. – Хіба ви не бачите, що я ловлю рибу?

Вона слухняно вимкнула мотор і, взявшись за важкі весла, підпливла до берега.

– А все ж ми зустрілися, – сказала дівчина, подаючи мені руку.

Вона була вбрана в штани й товстий светр, запнута хустиною. В човні лежали дві вудки.

– По рибу? – спитав я.

– Еге ж. Уже натішилася домівкою, цілий день возила сіно й надумала увечері вискочити по рибу. А ви?

– Я не вмію ловити й не маю вудки.

Пан Анатоль, мабуть, побачив її вудки, коли вона пропливала повз нього, бо гукнув:

– Ви по рибу? А яким методом ви ловите?

– Ніяким, – засміялась вона.

– А що ви збираєтесь ловити?

– Ще не знаю. Це залежить від місця.

Пан Анатоль зневажливо махнув рукою. А дівчина звернулась до мене:

– Ну, то що, будемо ловити?

– Мені не хочеться звідси нікуди рушати, – непомітно позіхнув я.

– А смаженої риби ви не любите?

– Навпаки. Тільки хіба я щось зловлю? Пан Анатоль уже півгодини закидає спінінг і нічого не зловив.

– Ми спробуємо на черв'яка. І підемо недалеко. Он туди, – показала вона другу затоку, метрів за двісті від нашої. – Крім того, – додала вона, – я хочу поговорити з вами віч-на-віч.

То вже була більша спокуса. Тож ми взяли вудки з її човна й пішли на ту затоку.

– Тут мають бути вугрі, – запевнила дівчина. – Затока мілка, з мулким дном. Пан Анатоль не спіймає риби, бо з того боку мілко від самого берега, а ми зловимо, бо тут мулке дно. Начепимо на гачки і будемо хапати, як то кажуть, «з грунту».

– О, ви чудовий фахівець, – зауважив я.

– Я ж народилася над озером і стільки років живу тут. Мій батько й брати завзяті рибалки. Вдома тільки й мови про рибальство.

Вона поначіплювала черв'яків на гачки. Я закинув принаду якнайдалі від берега, поблизу очерету й водоростей, так звеліла мені дівчина.

Ми посідали на старій, з обдертою корою колоді, викинутій з води хвилями.

– Я бачила сьогодні Капітана Немо, – сказала вона.

– Я теж.

– Він плив на своєму чудовому глісері, – захоплено вела далі дівчина.

– Я теж бачив, як він плив на глісері.

І я розповів їй, як Капітан Немо зірвав прапор з плоту Чорного Франека.

– Який чоловік! – шепнула вона. – Відчуваю, що закохаюся в нього, хоч зовсім його не знаю і не знаю, який він із себе. І ніхто з місцевих жителів нічого про нього не чув.

– Це дуже дивно. Бо глісер – це не голка. Повинен десь тут мати причал.

Я розповів їй про вранішню пригоду з гарцерами, про забиту вівцю й підозру, що впала на ватагу Чорного Франека.

Стемніло. Я вже не бачив поплавка. Та ось мене наче вдарило електричним струмом, так раптово щось шарпнуло моє вудлище.

– Тягніть! – закричала дівчина і майже вирвала в мене з руки вудлище, що аж зігнулося під вагою якоїсь могутньої риби.

– Є! Є! Це вугор, – бурмотіла вона, поволі витягаючи здобич на мілину. – Не можна, щоб він обкрутився довкола якоїсь гілляки на дні.

Ми витягли на пісок величезного вугра, який звивався, мов товстий чорний вуж. Бр-р, яка огидна риба!

Він був завтовшки з мою руку і важив, мабуть, з кілограм. Аж дивно, що не зламав вудлища. Тільки дівчині я завдячував тим, що він не зірвався.

– Буде вам добре попоїсти, – обізвалася дівчина, перерізаючи волосінь, бо вугор так глибоко захопив гачок, що вона навіть не пробувала витягти його.

– Вистачить нам обом, – запевнив я. – Адже он яка туша.

– Ви почастуєте мене? – зраділа вона. – Страшенно люблю вугрів. То я вже більше й не ловитиму.

Я підняв вугра за кінець обрізаної волосіні і кинув перед наметом. Пан Анатоль з дружиною і приятелями вже сиділи біля своїх наметів і щось їли – здається, консервовану рибку в томатному соусі. Пан Анатоль побачив нашого вугра, і його аж підкинуло зі складаного стільчика.

– Що це таке? – майже обурився він. – Звідки цей вугор? – Щойно зловив його, – гордо відповів я.

– Тут? Неможливо.

– Он у тій затоці. На черв'яка, – пояснив я. Спійманий вугор надихнув пана Анатоля новим бойовим духом.

– Казику! – голосно гукнув він. – Лаштуй грунтові вудки і шукай черв'яків. Зараз же їдемо на вугра. А може, у вас ще є черв'яки?

Дівчина сказала, що, на жаль, хвилину тому викинула черв'яки в воду, щоб до ранку не затхнулися в слоїку.

Пан Анатоль щось сердито буркнув і став квапити приятеля. Насамперед вони приготували вудлища, потім, присвічуючи електричними ліхтариками, почали шукати черв'яків у траві.

Ми засмажили нашу рибину на олії. Смакувала вона мені, як зроду ніяка інша. Я з'їв її, мабуть, шматків з п'ять, закушуючи хлібом і запиваючи міцним чаєм.

Раптом дівчина сказала:

– Ви мене зацікавили. Навіщо ви приїхали на Озерище? Я здвигнув плечима.

– Ви вже питали про це. На відпочинок.

Вона збила мою відповідь, неначе комара, – помахом руки.

– А як ви опинилися на острові, де забито вівцю? Адже у вас тільки автомашина? Ні човна, ні байдарки я у вас не бачу.

– Позичив. Позавчора зустрів на березі знайомих, залишив свою автомашину біля їхнього намету, взяв у них байдарку й поплив набиратися нічних вражень на самотній острівець.

– Ага. Дякую за правдиве й щире пояснення, – глузливо проказала вона.

Пан Анатоль і його приятель не знайшли ані однісінького черв'яка. З їхнього намету чулося сердите бурчання лицаря спінінгу, який погрожував дружині й приятелям, що завтра ввечері всі вони вже напевно виберуться на вугрів. Уранці він знайде черв'яків або наловить маленької рибки на принаду.

Настала ніч – ясна, місячна, безвітряна.

На озері запала тиша, навіть хвилі не хлюпотіли, тільки далеко навкруги розносилося кахкання качок у прибережних очеретах. Потік місячного світла плинув аж до наших ніг, до мого намету.

Я поглянув на годинника, потім на дівчину. Було близько десятої години.

– Вже пора мені, еге ж? – мовила вона, помітивши мій погляд. – Правда, батьки не турбуються про мене, бо знають, що коли я увечері вириваюся ловити рибу, то повертаюся трохи пізніше, але я вже стомилася. Напрацювалася коло сіна, а завтра знову до роботи.