Notre Dame dUkraine: Украiнка в конфлiктi мiфологiй - Страница 96

Ні, Лесю Українку не «ненавиділи» з переконання, як Монтаньяр Жірондиста (ексцеси з «Ділом» і «Русской речью» — то радше фройдівські «фістули», через які вихопилось назовні «колективне несвідоме» молодої української «хамократії»), — правильніше б сказати, що її в міру байдуже терпіли — остільки, оскільки вона могла бути «корисною». К. Квітка в своїх спогадах подає досить-таки гнітючу картину того, як жінку-Орфея раз у раз було ставлено сучасниками, як в «Орфеєвому чуді», працювати «клевцем чи долотом», — «заповнювати прогалини в різних галузях культурного життя», і як «ся колізія межи тим, що «треба», і творчим потягом до того, що «не треба», тяглася весь Лесин вік»[855]. Ці «народні робітники» судили її за своїми критеріями, за власними «борговими платіжками», на яких чітко й ясно було проставлено, «що треба» і «чого не треба»[856], і крізь їхнє оцінкове сито Леся Українка власне в індивідуально-незамінній якості «себе самої» — провалювалася, випадала, розсипаючись на суму безособових функцій, що цілком могли бути виконані й будь-ким іншим із аналогічним освітнім цензом — перекладачки, оглядачки іноземних літератур, словом, «учительки правильних проізношеній». У зародковому вигляді тут проглядається той самий підхід до «старих спеців», що його згодом зробить програмою своєї «культурної революції» геній чистого утилітаризму В. Ленін[857], — «взяти від буржуазії» всі її вміння й навички, «всю науку, техніку, всі знання»[858], щиро вірячи, що власне сума знань і становить «культуру». Що ж до того, в чому Леся Українка дійсно була для культури єдина й незамінна, то тут із «un silence sonore» [10, 353], «гучної тиші», що переслідувала її в сні й наяву, раз у раз лунав «свисток», цілком гідний і ленінського критичного репертуару: «Воно добре написано, тільки нащо воно?» (sic!): саме так «сказала їй <…> одна близька людина, навіть письменник, і сю фразу Леся пам'ятала весь вік»[859].

І не слід думати, ніби причиною такої культурної нечуственности були тільки ідеологічні пріоритети «народників», бо й їхні «ідейні антагоністи», адепти модернізму й «штуки для штуки» (що самі себе проголошували «аристократами духа», а Лесю Українку обурювали якраз літературним хамством: «висловлювала здогад, що сі сецесіоністи оснували «Свою хату» для того, щоб не бути зобов'язаними працювати над собою і мати можливість не ставити самим собі ніяких вимог»[860] — sic! курсив мій. — О. З.), виявляли точнісінько таке саме абсурдне, в буквальному значенні слова (ab surdum, «від глухого»), нерозуміння масштабу Українчиної особистости: для них вона також була «замінна», тільки вже не як сума кваліфікацій, а як функція літературного імени, «бренду»[861]. Це вступала у свої права  е п о х а,  я к а  в ж е  н е  п о т р е б у в а л а  г е н і я,  а відтак і не вміла його впізнати (для порівняння: півстоліття перед тим Шевченко все-таки ще був сучасниками «впізнаний», у повній згоді з ідеалами романтичної філософії[862]!), — епоха панування масової людини, для котрої вже не існувало духовної ієрархії, а тому не існувало й того, що Т. Карлайл, останній із філософів європейського романтизму, називав «героєархією», «ієрархією рівняння на героя» (культурні герої цієї нової епохи вже не мусили відзначатися головною карлайлівською прикметою — здатністю бачити сутність крізь позірності, — тобто не були носіями жодного сакрального послання, а добиралися за геть іншою сукупністю критеріїв, чи не головним з-поміж яких — мав рацію М. Євшан! — стала невпинна змінюваність, новизна[863], або ж, мовою сучасної теорії масових комунікацій, «новинність» — здатність служити матеріалом для ЗМІ). Коли Жірондист у «Трьох хвилинах» жахається, почувши від Монтаньяра про страту Лавуазьє («Не вірю! Се неправда! Се занадто / злочин великий — навіть і для вас!»), Монтаньяр відказує йому цілком у дусі сталінського «Незаменимых людей нет»: «Хіба ж не все одно, в котору скриню / з кісток та м'яса перейде ідея — / тож їй не першина мінять домівку. / Чи зветься скриня та Лавуазьє, / чи там який Дюпен або Лера? / Ото, не мав би я чого журитись!» Саме ця універсальна замінність будь-кого будь-ким, про яку вже згадувалося в попередньому розділі, становить одну з фундаментальних характеристик масового суспільства. Тут додам, що М. Гайдеґер ставив таке «неістинне» буття, при якому індивідуально-неповторного, «ось-цього» «когось» (das Wer) заступає «будь-хто інший» (безликий усереднений das Man), у пряму залежність зі зміною модусу переживання часу — з підпаданням людини під владу суцільної теперішньости, зануренням у «те, що є». Тобто, кажучи словами Труша з Ганкевичем, — у «нашу суспільність» і «нашу епоху» як єдино сущі. У контексті нашої теми це означає одну дуже просту річ: раз у культурі з'явилося поняття «замінности» (одного «робітника на народній ниві» на інших, що, мовляв, прийдуть на його місце[864]), значить, уже відбувся розрив культурної тяглости, обрив традиції. Так що наша гіпотеза знову підтверджується, з якого боку не дивись: свій антихамський імунітет українська культура втратила ще за життя Лесі Українки.

А тепер про ту ненависть, у якій вона так точно впізнала «дух нової доби». За що, власне, «ненавидить» Жірондиста Монтаньяр? Це не «класова ненависть» — українські «жірондисти» (про французьких і мови нема, ті переважно належали до «третього стану», до «різночинства», а не до «великопанства»!), — як знаємо, і словом, і ділом, і почуттям без останку «зреклися <…> титулів, привілеїв / і хартій паперових» і з аристократією себе не ідентифікували, тож докір «великопанством» заскакує здивованого Жірондиста (аж він, не вірячи власним вухам, перепитує!) так, як авторку — докір «літератським аристократизмом». Це й не характерна для «монологічних» культур (російської особливо) ненависть «на ідейному ґрунті», коли опонент трактується як ворог, — у тексті ці двоє ніяких політичних дискусій між собою не провадять, згадується хіба що жірондистська «ідея», в яку Монтаньяр «не вірить», але зміст цієї «ідеї» жодної ролі не грає (лише у фінальному, вже «еміґрантському» монолозі Жірондиста мелькає ритуальна для французького Просвітництва згадка про поклоніння «одній богині, богині Розуму», що звучить радше зашифрованим іменем Абсолюту, ніж референцією до ідейного «батька Жіронди» — Ж.-Ж. Руссо). Тож можна погодитися з Монтаньяром: тут «не в ідеї / мій пане, сила». І все-таки саме ненависть визначає стосунки цих персонажів, і сам Жірондист визнає її правною — настільки, що в кінці другого, центрального епізоду, який діється в тюрмі Консьєржері і в якому вони з Монтаньяром уже не політичні опоненти, а кат і жертва, «піднімає рукавичку» й відповідає строго симетрично першій репліці Монтаньяра:

Так складається смислова «рамка», що замикає в собі увесь діалог двох антагоністів (більше вони в тексті не зустрінуться): «великопанські мрії» — проти «глибокохамських вчинків». Перед нами, як любила висловлюватися радянська пропаґанда, «два світи — два способи життя» (таки ж verbatim: «Невже ти не додумався до того, / що кожен мозок має власний світ? Що жірондист живе на іншім світі, / ніж монтаньяр?» — повчає Монтаньяр, ніби вичитуючи з Повного зібрання творів В. І. Леніна), — і розмежування між ними проходить (чи, краще сказати, його проводить Монтаньяр, цілком згідно з ленінським «принципом партійности»[865]!) — по лінії віри.