Notre Dame dUkraine: Украiнка в конфлiктi мiфологiй - Страница 94

Перелом, на якому відбулася «зміна історичного гравця», перехід ініціативи від «інтеліґенції традиції», що обстоювала, по-драгомановськи сказавши, «фатальні національно-крайові задачі», до «інтеліґенції розриву», що взяла на себе повноваження представляти інтереси «демосу», та супровідна цьому переходові зміна ціннісної парадигми українського руху — з лицарськи-аристократичної на плебейськи-прагматичну, «евдемонічну» (В. Липинський), — як уже згадано, стався в 1890-ті pp. Саме тоді вперше з'являється в нашій культурі конфлікт «батьків» і «дітей», перший і неомильний симптом «хвороби розриву».

Історики інтерпретують цей сюжет виключно в ідеологічній площині — як конфлікт між старими консервативними «культурниками» та молодими політизованими «радикалами», — не задаючись при тому питанням, чому ж то всі попередні, не раз далеко серйозніші міжпоколіннєві ідейні розходження, що випадали в українській інтелектуальній історії XIX ст.[825], ніколи не переростали в проблему «батьків і дітей», як її розуміє сучасна свідомість[826]? Нині, в добу «переможного фройдизму», вже приймається мало не за аксіому, ніби «діти» з засади мусять «пожирати» своїх «батьків», — І. Дзюба навіть іменує таку канібальську процедуру «сакральним творчим процесом», який буцімто «триває і триватиме постійно і повсюдно»[827] (для «культури розриву» з її втратою відчуття історичної тяглости особливо характерна ця тенденція — возводити всяку «правду сьогоднішнього дня» в категорію «вічних істин»). Насправді такий «творчий процес» домінує у двох видах суспільств — у первісному, мисливсько-збирацькому (звідки й його відгомін в архаїчних міфологіях і народних казках) — і в новочасному масовому, в «цивілізації конкуренції», українські початки якої ми й можемо тепер цілком певно датувати саме за цією ознакою (про 1880-ті «плеядівець» В. Самійленко ще писав: «До старих громадян ми відносилися з повагою, яка межувала з побожністю. Тоді молодь ще не мала звички трактувати все, що старіше й немодерне, як нікчемне й варте складання до архіву»[828], — це майже буквальний перегук зі спостереженням Ніцше над тим, як витіснялась шляхетська культура спадку і в Західній Європі[829]).

Тож за всіма претензіями молодих «радикалів» на адресу «старого видихавшого луб'я»[830], як і за тоді-таки оприявненими, нотабене, першими естетичними розколами (а це вже сама серцевина культури, «царство Еросу»! — точно продіагностований С. Павличко як етапний, конфлікт «пізнього», вже російського за ідейним походженням народництва з модернізмом — скандальнозвісна стаття С. Єфремова 1902 р. «В поисках новой красоты» і «хрестовий похід», зокрема й Українчин, проти «тої дикої бурсаччини» [12, 29][831], — відбувався в межах одного й того самого покоління «радикалів», що, проте, нітрохи не робило опонентів людьми однієї, за І. Франком сказавши, «культури душі»[832]!), — насправді проглядається, глибинним тектонічним зсувом, наростаючий конфлікт двох типів інтеліґенції й двох ціннісних систем, — той самий, що потім буде описаний Ортегою як «бунт мас». Його численними, то дрібнішими, то дужчими порізненими спалахами протяте  в с е  українське громадське життя початку століття. Якщо порівнювати з аналогічними процесами в тодішніх європейських культурах, то відмінність бачиться не стільки навіть у пропорційно менших українських масштабах, скільки, насамперед, у вимушеній «підпільності» в нас цього процесу, прихованості (аж донині!) «домашніх» конфронтацій під «спільною накривкою» перед лицем «спільного ворога», якого повсякчас треба було «держати в умі»[833] (характерно, що тільки-но імперську «накривку» було зірвано, війна «української Гори» з «українською Жірондою» відразу ж вийшла на яв, — «безславний», у шевченківському значенні, сюжет боротьби між собою двох українських урядів, УНР і Гетьманської держави, теж великою мірою вписується в означену парадигму й давно вартує під цим оглядом серйозного культурологічного перепрочитання). Тим важливішою на цьому тлі є вартість «Трьох хвилин» як історичного документа, де, може, єдиний раз за ціле українське XX ст. речі названо своїми іменами.

Варто зробити ще одне застереження. Поставлений Лесею Українкою «новій» українській інтеліґенції діагноз ненависти (дещо пізніше, у «Віхах», його повторить С. Франк щодо інтеліґенції російської[834]) в жодному разі не слід тлумачити, нашим сучасним звичаєм, як її реакцію на ту порцію ненависти, яку вона отримала від співвітчизників на свою власну адресу[835], — хоч вона її таки отримала, і деякі критичні виступи проти неї за зарядом геть, здавалось би, ірраціональної злоби майже не поступаються тому дискурсу «полювання на відьом», що його ми звикли асоціювати вже виключно з більшовицькою ідеологією[836]. Насправді річ тут зовсім не в ідеології — це, як визначила Г. Арендт, «природне обурення» масової людини «всім, чого вона не може зрозуміти»[837], тільки що в нову добу вперше в історії «масова людина» отримала право голосу для свого обурення, — а вже ідеологія, яка леґітимізує її в цьому праві, приходить заднім числом. І тут російське народництво з його «рівнянням на Фєдьку» прийшлося нашій «новій», «народній» інтеліґенції акурат впору.

З одного боку, на кінець XIX ст. вона, як слушно підмітив М. Попович, застала вже готову, дарма що ще неповноструктурну, українську культуру, і могла сприйняти її вже не за логікою шляхетського успадкування — як ортегівське «завоювання, яке належить щохвилини відвойовувати», — а за логікою «розпещеної дитини»[838] — як даність, отриману в ужиток, як належне їй «своє поле», на якому можна орудувати відповідно до своїх власних інтересів і уподобань. (До чести української літератури треба сказати, що пов'язані з такою культурною масофікацією ризики вона спостерегла з місця й відразу: від «Дядькової хвороби» В. Самійленка 1896 p., де з'являється вже цілком упізнаваний тип майбутнього «пролетарського письменника», що багато в чому утримує культурно панівну позицію й до сьогодні: «Ну й що ж у тих віршах? Чим вони кращі за моїх? Що він Байрон, а я Бовкало? Це ще не велика різниця…»[839], — і до вже згадуваної «Молодої крови» В. Винниченка 1913 p., жорстокої сатири на спробу «побудови демократії в окремо взятій родині»[840], українська література на різні лади попереджала про закономірність, яка аж ген потім, у 1970-ті pp., в американській теорії масової культури буде названа «законом малинового джему»: чим більше «поширюється» культура «в масах», тим більше «стоншується», вужчає «культурний шар», — сиріч, коли, за ентузіастичним висловом сучасного критика, «маси розпочинають „штурм неба“»[841], то результатом буде зовсім не масове сходження на «вершини людського духу», а навпаки, «падіння неба» й «денудація» вершин, загальне обниження культурного рівня, — попередження, зі зрозумілих причин довгий час іґнороване в усіх історіях української думки, тож пора цей недогляд виправити.)