Notre Dame dUkraine: Украiнка в конфлiктi мiфологiй - Страница 92

Тут дозволю собі ще один невеличкий відступ, аби внести остаточну ясність в одну з наших наскрізних тем, яка раз у раз зринала в попередніх розділах, сказати б, на узбіччі сюжету і яку тепер час договорити «до крапки», — тему аристократії «не по крові, а по духу». Як і переважна більшість понятійного репертуару традиційної культури, поняття духовної аристократії в сучасному слововжитку спрофановане настільки, що на нього, як колись писав Ю. Шевельов про слово «народ», найкраще б на якийсь час оголосити мораторій, — якби тільки таке було можливо. По суті, воно вживається як синонім культурної еліти, що категорично неправильно, бо це зовсім не одне й те саме («еліта», тобто «верхівка», — поняття нейтральне, безаксіологічне, вона є в кожному  людському суспільстві, але, як добре відомо з радянського й пострадянського досвіду, її позиція в суспільній ієрархії сама собою ще аж ніяк не робить її ортегівськими «ліпшими людьми»!). Наразі в нас «духовними аристократами» не встигли проголосити, здається, ще тільки представників донецького бізнес-клану, але не здивуюся, коли дійде й до цього. Так ось, ні «проголошених», ні, поготів, «самопроголошених» (sic!) «аристократів духа» не буває. Та модель трансформації шляхти в інтеліґенцію, яку ми виявили в українському русі XIX ст., залишається незмінною для відтворення аристократії «не по крові, а по духу» і в модерний період, аж до дня сьогоднішнього, і ніяким вольовим рішенням її не змінити: духовна аристократія репродукується тільки й виключно шляхом прямої міжпоколіннєвої трансмісії цінностей у «локальних спільнотах», творених «інтеліґенцією традиції», — навіть в умовах національної держави й національної школи.

«Духовний аристократ», так самісінько як і «кровний», визначається, по-перше, «родоводом» — духовними батьками, тими, хто його «породив», тобто постатями його Вчителів (це перший «розпізнавчий знак» — нема «аристократа» без «родоводу», і якщо в життєписах чи, ще показовіше, власних спогадах діячів національного пантеону не знайти жодного сліду присутности фроммівського «навчителя власним прикладом», значить, перед нами типовий «інтеліґент розриву»), — а по-друге, особистою «вірністю» їхньому «спадку», тим, як він «виконав» накладений на нього цим спадком «обов'язок» (noblesse oblige!). Схема ця універсальна, — можна самотужки вивчитись на професора, але не можна «вивчитись на лицаря», і самих тільки особистих чеснот тут недосить, — тут неодмінно треба бути хоч якось «ініційованим», «посвяченим» у ціннісну традицію через її безпосередніх носіїв (класичним прикладом можна б навести В. Стуса, як інтуїтивно навіч усім безперечного «лицаря чести», у чиєму духовному онтогенезі в київський період саме «стара» інтеліґенція традиції — її останні, навзахідні «постґулаґівські» рештки — відіграла неоціненну роль для відбудови ним «зв'язку часів»[804]: В. Стус був жадібним і вдячним учнем Б. Антоненка-Давидовича, приятелем Ірини Стешенко, улюбленцем Зінаїди Костянтинівни Піскорської, яка щедро постачала його книжками з родинної бібліотеки[805], і т. д., — весь цей невидимий нащадкам усний пласт, що до великої міри й сформував культурний профіль не лише самого В. Стуса, а й навзагал київського шістдесятництва, ще лежить у межах живої пам'яти й цілком підлягає коли не чуттєвій реабілітації, то принаймні археографічній реставрації, це прецінь не Українчині «1870-ті роки»! — а проте навіть із найповнішої на сьогодні біографії В. Стуса, написаної його сином, весь цей «духовний родовід» повністю й без сліду випав, Стус-молодший просто про нього не здогадується[806], так само, як і абсолютна більшість його читачів, — і це, либонь, найяскравіший приклад того, як тиражується «культура розриву»).

А тепер повернімося до нашої «хамократії». Д. Пильчиков ще прикладає це слово до всієї імперської інтеліґенції, без різниці її політичних поглядів, і це зрозуміло: в поняттях інтеліґенції української однозначно «хамською» була вже сама імператорська династія. Це тяглося «необірваною ниткою» ще від нашої «старої» шляхти, від декабристів і масонів, і навіть у П. Скоропадського ще можна помітити, наскільки культурно чужою, і так до кінця й «неперетравленою», залишалася для української ментальности ідея цезарепапізму, — наскільки те, що монарх командує церквою, гейби своїм полком, десь на рівні колективного несвідомого продовжувало інстинктивно відпихати своєю етико-метафізичною «некомільфотністю», то пак, по-нашому, «непризвоїтістю» й «розпустою» («хамством»!), навіть геть лояльне та сервілістське до шпіку кісток «малоросійське дворянство»[807]. Ну, а вже про націонал-демократичну інтеліґенцію нема що й казати: досить перечитати Шевченкові інвективи проти «фельдфебеля-царя», а потім, під 1905 p., мрії майже сімдесятилітнього філософа В. Лесевича — дожити як «до найщасливішого часу в <…> житті», до того, щоб почути «або хоч прочитати в газетах <…>: — Підсудний Миколай Романов, встаньте!»[808], — аби вгледіти логіку переємства й зайвий раз переконатися: звідки як звідки, а з Європи «хама» «українці» не могли виглядати за визначенням, із тої простої причини, що бачили його в себе перед самим носом (за Чикаленком, революцію 1905 р. вітали, бо вірили, що «настає давно бажане, давно сподіване, людське, як в Європі, життя»[809], — курсив мій. — О. З.).

І ось тут починається для нас найцікавіше. Того самого 1905 р. Леся Українка, — емоційно так само, як і вся демократична інтеліґенція Росії, захоплена прибутною енергетикою масового протесту проти самодержавства (тим «суворим багрянцем червоних корогов і гомоном бурхливої юрби» [12, 130], на який заведено покликалася радянська критика як на доказ її буцімто марксистських поглядів, хоча якраз погляди, як відомо кожному, хто пережив мітинги 1990—1991-го, не кажучи вже про Майдан 2004-го, мають із цим феноменом «колективного еросу» дуже мало до діла!), — пише «Три хвилини»: річ, емблематичну не лише для подій 1905-го або 1917 p., а й, без перебільшення, для цілого XX ст. З певністю можна сказати, що з-поміж усіх її творів цьому випала найнещасливіша доля, — гірша навіть, ніж «Руфінові і Прісціллі». А тимчасом, саме цей скромний етюд «з часів французької революції» [12, 165–166] являє собою найближчий вітчизняний аналог ортегівській теорії «шляхти» й «маси»[810] — в історичних, французьких термінах, «Жіронди» й «Гори», а у власних Українчиних —  «в е л и к о п а н с т в а»  (саме так, нагадаю, по-нашому називався «аристократизм»!) і  «г л и б о к о х а м с т в а».

Українська думка XX ст. повністю оминула цей сюжет[811]. Рефлексія над «масовим суспільством» та «масовою людиною», зокрема і в їхніх крайніх — тоталітарних — формах, отримала в нас вимушено вторинний характер: ми вчилися пізнавати (і впізнавати!) свою вітчизняну версію «бунту мас» насамперед із неосяжного огрому критичної літератури, упродовж XX ст. накопиченого на Заході, — від О. Шпенґлера й X. Ортеги-і-Гасета до М. Гайдеґера, Е. Фромма, Ганни Арендт та ін., не кажучи вже про художню літературу. Тобто, отримали до рук весь методологічний інструментарій у готовому вигляді вже post factum, у фіналі історичної драми, — так і «не помітивши» (як казав Ю. Шевельов, «хвала нашій оспалості»[812]!), що «збунтована» українська «масова людина» вперше постає як предмет філософської критики не деінде, а саме в Лесі Українки, — котра була не лише сучасницею Ніцше, а й попередницею Шпенґлера та Ортеги (ба й тієї ж Г. Арендт: між нею й Лесею Українкою при ближчому розгляді відкривається особливо багато спільного, дарма що їх розділяло два покоління й дві світові війни, — чи причиною тут спорідненість культурних традицій[813] і апріорно трагічне в українки та єврейки «відчування життя», а чи ота своєрідність «жіночої рації» [12, 150], котра, як ми вже бачили в попередньому розділі, робить Лесю Українку куди ближчою до Ю. Крістевої та Е. Єлінек, ніж до своїх сучасників, — про те тут розмірковувати не місце, але сподіваюсь, що коли-небудь дослідники займуться й цим питанням).