Notre Dame dUkraine: Украiнка в конфлiктi мiфологiй - Страница 83

«Парність», наявність водночас чоловічої й жіночої іпостасей (NB: «т і л ь к и  з них  о б о х  може вийти щось ціле і справедливе» [12, 150]) становить у неї, за типово гностичною логікою «пошлюблених еонів», доконечну прикмету повноти всякого життєвого світу (так у «Йоганні, жінці Хусовій» з чотирьох синхронних історичних форм життя — римсько-імперської, римсько-колоніальної, християнської й давньої юдейської — три перші, представлені парами Публій—Марція, Хуса—Сабіна, Йоганна—Спаситель, несуть у собі, кожна на свій лад, певну програму на майбутнє, і тільки остання, яку репрезентує Хусина мати Мелхола — самотня стара жінка без духовних спадкоємців, — «доживає свій вік» у вигляді законсервованих решток «старого звичаю»[722]; подібну закономірність, хай менш наочно виражену, можна простежити і в інших творах з філософсько-історичною проблематикою). Всякий розпад міфологічної пари — це свого роду символічний повтор космічної катастрофи — «розпаду Плероми», метафізичним еквівалентом якого є духовне безпліддя, — і, попри всю бездоганну вірність Долорес обраному нею шляху мучеництва, воно так само виявляється безплідним — «порятувати» Дон Жуанову душу їй не вдається. «Душа без тіла» так само уломна, як і «тіло без душі».

А тепер ще раз гляньмо на нашу схему. Чотири персонажі дають нам у сумі п'ять «пар». Бракує тільки одної — зв'язку між безнадійно розділеними, розірваними між собою вершинами «трикутників»:

Долорес —  д у х  л и ц а р с т в а, його жіночий первень, і Командор —  ф о р м а  л и ц а р с т в а,  первень чоловічий, — уже ніяк між собою не пов'язані. Дві половини, як два розбиті «еони» — безсилий дух і бездушна сила — проходять повз себе, розминувшись — обмінявшись кількома «сліпими», як невдалі фехтувальні випади, репліками насампочатку[723], — і об'єднуються аж у фіналі, в  п о с м е р т і  (духовному посмерті Долорес і фізичному — Командора): для помсти. Смерть Дон Жуана від дотику статуї Командора (форми!) довершує попереднє зняття «опіки», духовної санкції над Жуаном «від Долорес», — дух і форма лицарства, як у задзеркальному «шлюбі навиворіт», нарешті зливаються тут водно — в акті покарання сваволі. Це свого роду антитеза містичному «шлюбу на небесах» — демонічний «антишлюб» мерців, а заразом і ще одна дзеркальна проекція (тут ціла «система дзеркал», дуже прецизно вибудувана!) — по відношенню до земного «шлюбу» Анни й Жуана, кривавої спілки «переступників порога» (цей «поріг», як і «обручка», належить до наскрізних образів драми[724]): потойбічна «спілка месників», що за самим законом метафізичної інерції, уже в іпостасі сліпих аґентів «Бога і права» («не я її зв'яжу, а Бог і право», — каже Командор про Анну на початку, але Анна його «не чує»), і далі продовжують «служити обов'язку» — «виправляючи», вганяючи назад «у пази» космічної справедливости те, що звихнула людська сваволя…

Лицарство вмирає, каже нам «іспанська драма», — його уламки (самотня мучениця Церкви Любови Долорес і «півлицар» Ґонзаго) в історичному вимірі однозначно приречені на поразку. Лицарство помститься, попереджає нас «іспанська драма», — помститься в тих формах і вимірах, які непіддатні раціональному обрахунку.

«Скажу Вам, що в сій темі є щось диявольське, містичне, недарма вона от уже хутко 300 літ мучить собою людей. Кажу «мучить», бо писано на неї багато, а доброго написано мало (sic! — а нас запевняють, ніби Леся Українка «вмирала од скромности» перед величчю Пушкіна та інших попередників! — О. З.), може, на те її і видумав «ворог роду людського», щоб розбивались об неї найщиріші натхнення і найглибші думки…» [12, 396]. Виглядає, отже, на те, що «іспанська драма» — то таки був для авторки її персональний «лицарський герць»: не більше не менше, як із «ворогом роду людського».

Показово, що найближче до такого розуміння підійшов не український, а французький критик — Ж. Морель, який назвав «Камінного господаря» «естетичним, соціальним і духовним заповітом» письменниці[725]. Це дійсно «заповіт», і навіть, наважуся сказати словами Ю. Шевельова (який ужив цю формулу щодо Франкового «Мойсея»), «другий „Заповіт“ української літератури», за релігійним пафосом вельми близький до першого: подібно як Шевченко розпоряджається по смерті своєю душею, обіцяючи, що вона не полине «до Бога», а лишиться вартувати над Дніпром, доки Україна не визволиться від «злої крови», Леся Українка, у формально езотеричнішій, a de facto куди грізнішій і безкомпроміснішій — войовничішій — формі, дає нам зрозуміти, що  в  п о с м е р т і  л и ц а р с ь к а  м і с і я  н е  з а к і н ч у є т ь с я,  — війна триває, і ніякі маскаради й перевдягання, ніякі чужі плащі й крадені командорські гідності не врятують свавільників перед тим, що може будь-якої миті з'явитися з дзеркал.

Відай, є й певний самоохорончий інстинкт у тому, що колоніальна культура вперто завішувала «дзеркало» Українчиного міфа запиналом фальшивих ідеологем (чи, за метафорою адвоката Мартіана, — «затемняла кришталь» власним віддихом). Час поглянути в нього на себе-сьогоднішніх — продовжмо цитату — «при холоднім світлі». Тож підсумуймо свої здобутки перед цим заходом на останній круг нашої подорожі. Маємо міф української лицарської спільноти, пам'ять про яку вже затерлася як на свідомому, так і на чуттєвому рівні, — міф, наскрізь пронизаний трагічним розуміннням того, що саме так воно й станеться, і не менш трагічним при тому відчуттям метафізичної нескорености (емблематично — отим самим, цитованим і перецитованим без особливого вникання в смисл: «Ні! Я жива! Я буду вічно жити!»). Залишається з'ясувати — як, за якою логікою внутрішнього розвитку в українській культурі, — котра у своїй модерній якості зусиллями цієї самої спільноти ж і творилася! — зміг відбутися такий фатальний розрив із її системою цінностей, що всі її «заповіти» буквально через одне покоління вже зробилися невідчитні.

Іншими словами, маємо зрозуміти національну версію «бунту мас» — «українського Дон Жуана», який за своєю «особливою відповідальністю за долю народу» так і не помітив, як утратив «обручку Долорес» — санкцію Дами-Душі, або ж віками присутнього в українській культурі під різними іменами жіночого лику Святої Трійці — Духа-Руах, «Скорбної Матері» (П. Тичина), «Пані Смутку» (Б.-І. Антонич), покровительки вкраїнського воїнства, Notre Dame d'Ukraine.

Для початку, «звірмося з мапою» — кинувши взагальнюючий погляд на пройдений нами шлях і визначивши собі тим орієнтири для дальшого просування нашим «постколоніальним маршрутом». Насамперед, маємо твердо пам'ятати, що лицарство — це феномен європейської культури. Хоча гностична містика, яка, під християнським покровом, забезпечила йому духовну леґітимацію (статус «релігії-в-собі»), і прийшла зі Сходу, однак окремої касти  ж е р ц і в - в о ї н і в  східні цивілізації не знали: «браміни» й «кшатрії», кажучи в індійських термінах, були там розділені неперехідним бар'єром. Тільки на європейському ґрунті, при «цесару Отоні» (як писали наші інтелектуали барокової доби[726]), склалися умови, в яких, у кінцевому підсумку, зміг відбутися їхній історично унікальний синтез. Специфіка європейської шляхти порівняно з аристократіями інших відомих нам суспільств тим і зумовлена, що ця шляхта великою (хоч і не винятковою) мірою формувалася саме з історичного лицарства, — і це на століття наперед визначило її «етос» і «ерос». Це про неї А. де Токвіль мав усі підстави написати, що «шляхта не тільки у своєму середовищі виховує мужні звичаї, а й своїм прикладом посилює їх також у інших класах», — і застерегти, що «зниклу шляхту ніким не можна замінити, й вона ніколи не може відродитися»[727].