Notre Dame dUkraine: Украiнка в конфлiктi мiфологiй - Страница 26

Тут потрібен відступ. Серед численних лакун лесезнавства є одна особливо фатальна, яка, на превеликий жаль, ніколи не буде заповнена: ми ніколи не зможемо більш-менш задовільно реставрувати коло читання Лесі Українки — родинна бібліотека Косачів згоріла в Колодяженському маєтку влітку 1915 р., під час німецького наступу. Тож, не виключено, назавжди відкритим залишатиметься надзвичайно інтриґуюче питання, вже почасти зачеплене тут раніше, — наскільки насправді ґрунтовним було знайомство письменниці з так званими гностичними єресями — з ранньохристиянським валентиніанством, з маніхейством (яке також початково було розвинулося з лона християнства) та його впливом на суфійську містику і вірменську єресь павликіан, відтак на балканську — богумилів (яка в середньовіччі була — нотабене — вельми поширена й на Україні[169]!), і, через неї, шляхом з Далмації на Прованс і Ланґедок — на надзвичайно впливову в пізньому середньовіччі єресь катарів, у Провансі званих альбіґойцями. Саме ця остання павіть гностицизму зрештою, як то вичерпно довів бельгійський філософ і культуролог Д. де Ружмон, і лягла в основу західноєвропейського любовного міфа — через супутню їй і наскрізь перейняту її ідеями й символами лірику трубадурів[170]. Одне певно: що цій духовній традиції, котра супроводила перше тисячоліття європейської цивілізації (власне, аж до оголошеного папою Інокентієм III хрестового походу проти катарського Ланґедоку — до сумнозвісних «альбіґойських воєн» 1209—1244 pp.) на правах релігійної єресі[171], а наступні цієї цивілізації віки (у залишкових формах і до сьогодні!) на правах міфологічної системи, — цій постійно переслідуваній панівними релігійними й соціальними інституціями, а однак історично невитравній традиції ґрандіозного духовного дисидентства, що, як підґрунтові води, віками живила собою європейську культуру, в тому числі й українську, на всіх рівнях, Леся Українка завдячує далеко більше, ніж ми поки що можемо собі уявити, — і вже в кожному разі більше, ніж ніцшевському «антихристиянству» (її з Ніцше духовні й інтелектуальні пошуки точилися хоча й паралельними, проте різними шляхами[172]).

На прикладі «Одержимої», якою відкривається зрілий етап творчости Лесі Українки, ми вже бачили, що її концепція любови в ортодоксальну християнську догматику не вкладається і що за аналогами треба шукати радше серед гностичних та маніхейських джерел[173] (у Міріам навіть словник недвозначно маніхейський: «Я вірю, що Ти світло — і такого / ся темрява до себе не приймає?» — тут Світло й Темрява мали б, строго кажучи, писатися з великих літер: це найбільш фундаментальні концепти маніхейської дуалістичної космології, згідно з якою цілий наш матеріальний всесвіт не є богосотворений, а навпаки, перебуває в полоні Царства Темряви, і Світло в нього проникає тільки дуже обмежено, через душі обраних, наділених «іскрою» Святого Духа, причому, на відміну від християнської ортодоксії, де «темрява», зло вважається простою відсутністю «світла», добра, у маніхействі Світло й Темрява, добро і зло однаково сущі, однаково наділені онтологічною характеристикою[174], — тим-то Месія й засуджує ненависть до Темряви, а ворогів «каже любити», бувши певним, що вони коли-небудь, як не в часі, то у вічності, обов'язково «прозріють»[175], а Міріам категорично неспроможна любити «його і всіх», об'єднавши таким чином непримиренні онтологічні полярності, і чесно плекає свою ненависть як єдину морально валідну для дуалістки реакцію на Темряву світу[176], — порозумітися вони з Месією не можуть засадничо, це говорять між собою дві різні релігійні системи, і, властиво, як уже було показано вище, тільки смерть Міріам «з любови» дозволяє все-таки кваліфікувати її як «практичну», «на ділі» християнку, хоч і «єретичку», а саму драму — як християнський апокриф: коли у фіналі Міріам падає під градом каміння, тут уже таки впору озватися Голосу з небес, який у фіналі першої частини «Фауста» проголошує в аналогічній ситуації про іншу «велику грішницю» світової культури, Маргариту, — «ist gerettet», «спасенна», — і навіть найтвердіший догматик не зміг би проти цього заперечити).

В «Айші та Мохаммеді» ця «релігія любови» (NB: церква катарів, до речі, так і йменувалася — Церква Любови) отримує ще один важливий наголос: шлюб земний, заснований на сексуальному коханні (сексуальний потяг Мохаммеда до Айші не ставиться під сумнів, і він по-чоловічому щиро обурюється, коли Айша вживає щодо нього слова «холодний»: «Я холодний / до тебе? Що ж би ти на те сказала, / якби тебе я пестив тільки так, / як першую дружину, ту Хадіджу, / що ти їй заздриш так»), уже прямо постає позбавленим цінности порівняно зі шлюбом містичним, «вічним», у якому тіло участи не бере. Ба більше — якраз звільнення від тіла (фізична смерть Хадіджі) найпереконливіше демонструє остаточний тріумф і нерозривність містичного зв'язку (Айша зовсім слушно відчуває в тому, що «Хадіджа вмерла», не поразку суперниці, а додаткову її перевагу над собою: «О, якби дав Аллах, щоб не вмирала, / то, може б, я її перемогла!»). На жаль, ні М. Драй-Хмара, ні М. Зеров, ні П. Филипович не встигли з'ясувати в А. Кримського, щó саме він дораджував Лесі Українці з орієнталістичної лектури, але сам А. Кримський дослідженням найавторитетнішої мусульманської «єресі» — суфізму — та його впливу на арабську й перську містичну поезію займався вельми серйозно[177], і навряд чи можна сумніватися, що принаймні такі його праці, як «Очерк развития суфизма до конца III в. Гиджры» (1895) та «История Персии, ее литературы и дервишской философии» (1903), були Лесі Українці знані. У кожному разі, палаючі сліди суфійської містики в Мохаммедовій містичній любові до того «вічного», яке репрезентує Хадіджа, таки дуже виразно даються знати: Коран-бо (на відміну від Євангелія) санкціонує людську любов тільки до скінченного, та ніяк не до «вічного», і складнюща символіка арабської й перської середньовічної лірики (екстатичне сп'яніння од вина, любов-безумство, моління до Красуні в неприступному замку і т. д.) покликана була, як доведено сучасними дослідниками (А. Арберрі, Р. Ніколсоном, Г. Рітгером, Є. Бертельсом, А. Корбеном, А. Заррінкубом та ін.), зашифрувати в алегоричній формі суто суфійську (власне, ірано-маніхейську за походженням) ідею божественної любови, потягу ув'язненої в земному тілі душі суфія-неофіта (соліка) до неземної Красуні, по-маніхейському кажучи — до свого прообразу-«двійника», духа, який перебуває у Світлі, потойбіч матеріального світу[178]. Суфійська Красуня в Замку, вона ж, згодом, Прекрасна Дама катарів і трубадурів, вона ж, іще пізніше, спрофанована фольклором до казки Королівна на вершині гори (тобто мешканка Граду Божого, горнього Єрусалиму), — то не що інше, як метафоризована в «кочовому», транскультурному жіночому образі божественна сутність, «абсолютна природа» вірного, з якою його занурена в тьму матерії земна душа-полонянка (грецька psyche) болісно прагне возз'єднатися, злитися в релігійному екстазі, котрий, своєю чергою, метафорично зашифровується мовою еротичних символів — як «шлюб». Хадіджа — це і є втілена Мохаммедова Прекрасна Дама, Красуня, Королівна на горі, тобто та «вічна» частка його власної душі, з якої його тутешня «думка»-psyche («всі мої слова та й думку чує…») може бути тільки недосконалим зліпком.