Нiч, коли Олiвiя впала - Страница 60

Я заколотила руками та ногами, хотіла вибратись на поверхню, та вода притиснула мене непід’ємною вагою. Тіло не слухалось, до того ж я не знала, куди плисти, бо забула, де верх, а де низ. Хотіла закричати, але натомість у рот полилася вода з мулом. Від цього запекло в горлі.

Ріка закрутила мене, нестерпно хотілося дихати. Я борсалася щосили, та груди ніби гризли вогняні щелепи.

Раптом мене підкинуло, я вдарилась головою об щось тверде. Незнаний біль обпік, наче окропом. Перед очима попливли білі спалахи, у вуха вдарив страшний дзвін, ніби гігантський слон біг сходами.

«Дитина!» — промайнуло у свідомості, і ця думка додала мені сили.

Я випірнула з води, і свіже повітря увірвалося в груди, гаряче, наче вогонь. Я жадібно вдихала його раз-у-раз, здригалась від кашлю, вивергаючи із себе річкову воду. Саме цього мені бракувало: трохи кисню.

Я знову бовтнула ногами, викинула одну, тільки одну руку, перекинула через голову. Пальці торкнулись прибережної гальки. Тоді я загребла ще раз, уже з останніх сил. Тепер у воді залишалися тільки ноги. Гострі, тверді камінці дряпали обличчя.

Спробувала підвести голову, покликати на допомогу, та не могла. Щось стукало в черепі, наче приплив, та я не знала, чи це ріка шумить, чи в голові наморочиться.

Я згадала слова, що їх завжди казала мама, коли мені бувало страшно, і проговорила до дитини:

Літом і зимою — я завжди з тобою.

Я опиралася сну, та обважнілий череп тиснув на мозок, і той загрузав. Здавалось, я спускаюсь дедалі нижче, ніби йду по спіралі, назустріч чорному туману забуття.

Біль минув. Я була надто втомлена, щоб його відчувати. Вії стали важкі, ніби хтось поклав мені на очі мішки з піском. Промайнула думка, що й мама, певно, так почувається, коли глибокий, мертвий сон сковує її.

А тоді я зрозуміла: зараз дізнаюся.

Лютий, три місяці по тому

Щойно поставивши машину, я кинулась просто через газон, який прикрашав лікарняне подвір’я.

Уздовж дороги, що пролягла понад берегом, дрижали від крижаного вітру дерева-велетні, гулко стукались їхні голі гілки.

Усередині було тривожно-тихо. Я бігла до ліфтів, і мені здавалось, що попереду чекає щось страшне.

Відчинивши двері палати, я побачила, що Сара довгими, лінивими рухами розчісує Олівії волосся. Любов до сестри переповнила серце: адже вона так любить мою доньку.

— Як вона?

Я кинула сумку на стільці, поряд з дверима.

— З дитиною все гаразд. Вона вже спить. Докторка Меддокс тільки-но закінчила робити УЗД.

Розчарування було таке сильне, що в мене вихопився стогін. Я дуже хотіла встигнути до лікарні, та затрималася в суді. Тайлерові батьки всі сили кинули на захист сина, а я, хоча й розуміла їх, не менш затято боролася за доньку. І за справедливість.

Поліція висунула проти Тайлера звинувачення у спричиненні тілесних ушкоджень, та після смерті Олівії можна буде говорити про умисне вбивство. Утім довести факт наміру буде нелегко. Для цього треба спочатку переконати суд, що смерть мозку спричинив саме удар, якого завдав Тайлер, а не падіння. Але ж цей злочин, скоєний у стані афекту, коштував життя юній дівчині, яка носила під серцем дитину. Він навіть не спробував їй допомогти, просто побіг, засліплений панікою, назад до Стоуксів, і старанно розважався з усіма, удаючи, що нічого не сталося.

Він дістане своє покарання. — Міс Найт?

У двері палати постукали. Я підвела очі.

— Я знала, де вас шукати, — усміхнулася детектив Семсон.

Не те щоб від неї віяло теплом, та принаймні її обличчя тепер не було схоже на чистий аркуш. Зрештою, кожен по-своєму переживає потворність світу, що ми в ньому живемо.

— Вітаю! — Я підвелась їй назустріч, потиснула руку. — Щось сталося?

— Ми висунули звинувачення у створенні перешкод правосуддю проти Кендалл Монтґомері. Нам удалося отримати доступ до її телефона. З повідомлень, які вона надсилала Тайлеру, зрозуміло, що вона його шантажувала. Здогадувалась, що він замішаний у падінні Олівії, й обіцяла здати його в поліцію, якщо він розповість комусь, де вона була тієї ночі. Отаке взаємне алібі. Це їх і занапастило.

Це була добра новина. Кендалл також доклала руку до того, що сталося. Принаймні ми скоріше дізналися б правду, якби вона розповіла, що була тієї ночі з Тайлером. Та їй хотілося підставити батька. Такої ненависті я не могла збагнути. Зрештою, і вона не краща за Ґевіна: егоїстка й маніпуляторка до мозку кісток.

— А Ґевін? — поцікавилась я.

Коли в газетах дізналися про Тайлєрів арешт і правда засочилася на поверхню, зашепотілись і про Олівію. Пішов поголос, що постраждала насправді донька Ґевіна Монтґомері. Потім спливла його спроба підкупити начальника поліційного відділку в Портедж- Пойнті й таким чином припинити розслідування, і шепіт переріс у крики. Він зазнав нищівної поразки на виборах, а невдовзі його дружина подала на розлучення.

Семсон кивнула.

— Його судитимуть за підкуп особи, яка перебуває на державній службі. Начальник поліції на раз його здав. За таке дають рік, якщо не більше, та Монтґомері, певно, обійдеться меншим. Адже його вперше в чомусь звинувачують, до того ж він співпрацює зі слідством. А от з політичною кар’єрою, судячи з усього, доведеться попрощатись.

Як я себе не накручувала, поразка Ґевіна не дала мені радості. Він багато в чому завинив переді мною та іншими, та в тому, що сталося з моєю донькою, його провини не було. Не такий він виявився злодій, як я думала.

Наразі ФБР узялося за начальника поліційного відділку в Портедж-Пойнті. З’ясувалось, що той не вперше брав гроші й неналежні дарунки від політиків і крупних бізнесменів. Було висунуто низку звинувачень, зокрема у вимаганні хабарів, фальсифікації документів та перешкоджанні правосуддю.

— А що з Мак-Неллі?

Цього разу професіоналізм підвів Семсон: вона закотила очі.

— Він, по суті, вирішив не ускладнювати собі життя й робив те, що казав йому шеф, тобто не звертав на справу Олівії жодної уваги й не ставив зайвих запитань. Це, звичайно, не виправдання, та вони з дружиною саме на стадії розлучення. Певно, його не оминуло емоційне вигорання. Більш-менш цікавих справ йому найближчим часом не отримати, та принаймні він нічого протизаконного не зробив.

— Дякую вам, — промовила я. — Щиро дякую! Я справді вдячна за ту роботу, яку ви виконуєте.

— Я рада, що ми дізналися правду.

Вона розвернулась, хотіла піти з палати, та я гукнула її. Вона зупинилась у дверях.

— Це ви підсунули мені під двері записку?

— Яку записку?

Вона знову наділа свою незворушну маску, та останньої миті, перш ніж двері за нею зачинилися, я помітила, як сіпнувся кутик її рота, неначе в усмішці.

Я повернулася до Олівії, погладила по голові. Я була вдячна. А потім Сара сказала ті слова, що весь час ніби висіли в повітрі:

— Олівії гірше.

— Знаю. — Я зітхнула, міцно стиснула доньчину руку. — Докторка Меддокс мені телефонувала.

Олівія дуже змінилася за останні місяці. Шкіра стала тонка й дуже бліда, майже прозора, зморщилась, наче дочка довго сиділа у воді. Корнеальні рефлекси не повернулись, і на больові стимули вона не реагувала. Не усміхалася, не корчила гримас, ніщо навіть не ворушилось на її обличчі. І хоча долоня її була ще тепла, а груди здимались і опадали в такт шипінню, що линуло з апарата, тепер я змирилась: її не повернути.

Кілька тижнів через катетер її мучили ниркові інфекції, постійно спалахувала пневмонія. Трубка, через яку її забезпечували поживними речовинами, необхідними для розвитку дитини, також не раз викликала запалення. Лікарі побоювались септицемії. Тепер докторка Меддокс щодня проводила УЗД, щоб пересвідчитись, що плід розвивається як належить.

Сльози покотились у мене з очей, одна з них упала Олівії на подушку. Сара обійняла мене, і тоді я схилила голову їй на плече и віддалася риданням.