Нiч, коли Олiвiя впала - Страница 57

Дерек поставив портрет у ногах, сперши на ліжко, і сів переді мною по-турецьки.

— Не знаю, як тобі сказати...

— Ти можеш сказати мені будь-що, не бійся. Якби це було так просто!

— Добре.

Я видихнула крізь стиснуті губи, глибоко вдихнула через ніс.

— Я вагітна.

Не знаю, скільки ми так сиділи, дивлячись одне на одного, наче йоги-близнюки. Обличчя в Дерека посіріло, та він не видав ні звуку. Час плинув до болю повільно.

Нарешті він заговорив. Голос у нього був хрипкий, напружений.

— І що ти, тобто ми, що ми будемо з цим робити?

— Тобто?

— Ну, просто в мене є трохи грошей, я відкладав. Ми могли б...

Я не дала йому договорити.

— Я не робитиму аборту, Дереку.

Він похитав головою. На щоках виступили червоні плями.

— Олівіє...

Знову похитав головою, потер очі.

— Дідько! Я ж тільки зібрався до університету... Дідько! А батьки! Я не можу...

Я відчувала, як хребтом здіймається злість, змішуючись із потом, що від хвилювання виступив на шкірі. Було чути, як подзвонили у двері, потім грянув сміх Медісон. Був іще інший, нижчий голос... Тайлер.

Я скочила на ноги. Очі пекло від сліз.

— Я думала, ти не такий, а ти нічим не кращий за Ґевіна, — промовила тихо.

Потім розвернулась і побігла нагору.

— Олівіє! — крикнув він мені навздогін.

Крикнув, але не спинив, і це було наче плювок в обличчя.

Я рвучко відчинила двері й опинилась у вітальні. Медісон, Пітер і Ден обернулися як один, здивовані неочікуваним утручанням. Медісон зле примружила очі. Пітер переминався з ноги на ногу, а Ден дивився відверто глузливо.

— Тайлер тут? — запитала я.

— Так, він тут, — розтягуючи слова, відказала Медісон. Вона схрестила руки на грудях, виставила вперед ногу. — Сказати тобі, куди він пішов?

Вона позирнула на Пітера, та той тільки знизав плечима, відводячи погляд. Тоді заговорив Ден:

— Певно, шукає свою дівчину.

Кров прилила мені до обличчя. Звісно, він навмисне це сказав, хотів мене діткнути.

— А-а... — Я закусила губу.

Мусила поговорити з Тайлером. Ми ж так і не розсталися. Не торкалися цього питання навіть після того, як Медісон розповіла мені про його наміри. Та чекати не було чого. Усе одно рано чи пізно він дізнається і про нас із Дереком, і про дитину, тож краще сказати самій. До того ж мені добряче набридло постійно щось приховувати.

— Вибачте, — пробурмотіла я і, схопивши з вішака куртку, кинулась до дверей.

Тайлерів червоний «Джип Ренеґейд» був на місці, проте ні його, ні його нової дівчини — хай би хто вона була — я не побачила.

Надворі похолоднішало, я затремтіла. Спустилася до моста, відчуваючи, як ніч огортає мене.

Було так темно, що здавалось, ніби я провалилась у небо; тільки поблискували, немов дражнилися, зірки крізь хвою.

Я на мить спинилась, вагаючись, чи слід іти короткою дорогою. Мамі не сподобалося б, що я гуляю в лісі вночі. І все-таки мені кортіло додому. Я вирушила через міст, туди, де починалася лісова стежка.

Ріка так і ревіла під ногами. Задивившись на воду, я нічого не помічала, аж доки не опинилась на набережній. А тоді підвела очі й побачила Тайлера в обіймах якоїсь дівчини.

Я не одразу її впізнала. А придивившись, аж скрикнула:

— Кендалл!

Вони вмить відірвались одне від одного, причому Кендалл повело в бік. Тайлер притримав її під лікоть, і вона захихотіла, закинувши голову. Потім не без зусиль зупинила на мені погляд. Здається, вона добряче накидалася.

— Ого! Олі-і-і-івіє, приві-і-і-іт! Сестри-и-и-ичко! — у неї заплітався язик. Лоб наморщився, ніби вона намагалася щось збагнути й не могла. — А що ти тут ро-о-обиш?

Я подивилась на Тайлера — той посміхався, мов чеширський кіт. Мені раптом стало зрозуміло, що цього він і домагався. Хотів, щоб я приревнувала, і не вигадав нічого кращого, ніж скористатися Кендалл! Це було так гидко, що мене мало не знудило.

— Тайлере, нащо ти це робиш?

— Що я роблю, Олівіє?

Голос у нього був цілком невинний. Я зітхнула. Усі ці ігри добряче мене втомили.

— Краще відвези її додому.

— Що-о-о? Ну ні-і-і! — утрутилася Кендалл. — Ми ті-і-ільки почали-и-и! Тайлер мене врятува-а-а-ав!

Забрав з ну ду-у-у-уже нудної вечері. Для татової кампа-а-а-анії. Тут значно веселі-і-і-іше!

Вона кинулась Тайлерові на шию, шумно цмокнула. Господи, це ж треба так нализатися!

— Кендалл, ми з Тайлером раніше зустрічалися.

Пам’ятаєш, коли ти приходила до мене, я казала, що все складно? Бо був він! — Я показала на Тайлера.

Вона не одразу збагнула сенс моїх слів. Потім відступила на крок, випустивши свого візаві з обіймів. Очі в неї горіли.

— Якого дідька? Ти щ-щ-щ-що, мене використовував? Хотів їй помс-с-ститися? Ну ти виродок!

Вона кинулася на нього, та була така п’яна, що він і з місця не зрушив, лише дивився мені в очі.

— Та в тебе не вс-с-с-сі вдома! Я в машину, іди й відвези мене додому!

Вона розвернулась і нетвердою ходою вирушила в напрямку будинку Стоуксів.

Тиша між нами з Тайлером розповзалася, ніби нафтова пляма, та слів не було: надто вже я розлютилась. Посунула мовчки додому.

— Олівіє, нам треба поговорити! — крикнув він мені навздогін.

Я зітхнула, обернулась до нього. Дістала телефон, щоб подивитися час. Заряду лишилось обмаль: ще трохи — і вимкнеться. А за п’ять хвилин — «комендантська година».

Я вагалась. Він мав рацію: поговорити треба. Та з цим доведеться почекати. Бо, якщо я не з’явлюся вдома в умовлений час, мама одразу покличе на пошуки поліцію.

Раптом я відчула страшенну втому. Хотілось лише одного — спати.

— Завтра поговоримо, Тайлере. Я хочу додому.

Я розвернулась і пішла геть.

Листопад

Дощ так і не вщухав. Тротуар блищав від води, поставали на темному небі оранжеві плями ліхтарів. Асфальтового кольору вечір поволі змінявся чорнотою ночі.

До Портедж-Пойнта ми повертались в одній машині. Свою автівку я лишила біля будинку, де жив Ной Гарріс. На цьому наполягла детектив Семсон:

— Ви зараз не в тому стані, щоб сідати за кермо. Уночі стоянка безплатна. Заберемо вашу машину завтра вранці.

Я хотіла відмовитись, та голова розривалася від страшного дзвону. Це було схоже на лють, тільки гірше, ніби хтось лив мені у вухо розплавлену смолу. Ніби цілий рій чорних мух пожирав мій мозок. Руки тремтіли, я дихала часто, уривчасто. Тому мовчки всілась на пасажирське сидіння.

Тайлера я чомусь випустила з виду, обманулась його страшним горем. Але ж кому, як не мені, знати: ми робимо боляче навіть тому, кого любимо.

Я прокручувала в пам’яті всі наші розмови. Спочатку він прийшов до мене додому, за кілька днів після того, як Олівія впала. Потім ми говорили на стоянці біля школи. Він сказав, що був тієї ночі на барбекю, і Медісон підтвердила його слова. Отже, він якось вислизнув непомітно, а тоді повернувся. Ця відповідь, що я її так пізно знайшла, пекла вогнем.

Здавалось, ми ніколи не приїдемо, а наступної миті я відчувала, що час минає з блискавичною швидкістю.

Машина повернула з шосе, рушила вздовж моря. Ніч запнула небо чорною ковдрою, і берег став чорний, ніби вугільний. Ледве видно було, як б’ються об нього хвилі.

У Семсон задзвонив телефон. Вона мовчки слухала, тільки повторила кілька разів: «Добре», — весь час поглядаючи на мене. Потім поклала слухавку.

— Телефонував Ґевін Монтґомері, — пояснила тоді. — Каже, що пішов з тієї вечері раніше. Там кількома поверхами вище готель, то він усамітнився в номері з офіціанткою.

— Просто посеред вечері на підтримку його ж кампанії? ! Господи! Як тільки його дружина не помітила?

— Каже, недовго був відсутній. Пів години, не більше. А коли повернувся, Кендалл кудись поділася. І Тайлер також.