Нiч, коли Олiвiя впала - Страница 52

Мені хотілось прибити саму себе. Як таке могло статись? Ми ж були обережні! Тепер я згадала фільм, що його нам показували на безпеці життєдіяльності: достатньо одного сперматозоїда. І от я, дурне дівчисько, примудрилася завагітніти, не дочекавшись випускного. Просто як мама.

Жовч підійшла мені до горла, і я кинулася в туалет, щоб останньої миті, доки ще можу втримати в собі потоки блювоти, підняти кришку унітаза. Мене вивертало раз-у-раз, доки не почало різати в животі. Сльози заливали обличчя.

Тоді я пішла до себе, сіла на ліжко. Узяла фотографію в рамці. То було трохи розмите фото: ми з мамою сидимо лобом до лоба на тлі широкої звивистої ріки. Літній вітерець колише траву, і ми усміхаємось.

Наші лиця усміхнені.

Очей не видно, та й не треба. Ми щасливі. Біляві пасма — у мене солом’яні, у мами золотаві, як мед, — падають на засмаглі щоки, на усміхнені губи. Ми сміялись, бо знали одна одну як свої п’ять пальців, бо просто жили й вірили, що попереду на нас чекає радість. Вона була моя мама, я — її донька, і це було найголовніше.

Я ковтнула сльози. Ми й тепер іще схожі на загал, а насправді — чужі. Ця відстань між нами мене вбивала. Нестерпно було думати, що я всьому причиною. Адже я їй так часто брехала... І от тепер мені її не вистачає.

Я просто не могла сказати їй, що вагітна. Вона стільки працювала, щоб дати мені те, чого сама не мала, а я взяла й усе зіпсувала.

Телефон, що я його лишила на кухонному столі, задзвонив. Я спустилася вниз. Ноги були наче ватяні.

— Алло, мам, привіт!

Я й сама чула, що голос у мене тремтить.

— Привіт, люба! У тебе все гаразд?

— Так. Просто... засиділась тут, математику роблю.

— Добре, я просто хотіла дізнатись, чи...

— У мене все гаразд, — перервала я.

Якийсь час мама мовчала, і я зіщулилась, відчуваючи, як потроху заповзає в нутро сором.

— Лі-і-ів... — непевно й нарозтяг сказала вона. — Люба, ти нічого не хочеш мені розповісти?

— У мене все добре. Просто стільки уроків, ще й задають багато. Я не хотіла тебе образити, просто мені зараз трохи важко, розумієш? Усе, маю робити уроки, бо не встигну.

Між нами запала тривала, незручна тиша. У двері постукали. Мене аж підкинуло.

— Чесно, у мене все добре, — промовила я, утираючи очі.

— Хочеш, переведемо тебе в іншу групу? — Голос у мами був занепокоєний. — А то, може, навантаження дуже великі.

Стукіт повторився.

— Ні, не треба, усе гаразд. Мамо, маю бігти. Математика...

— Олівіє, послухай. Ти не повинна все робити на відмінно. Іноді добре — і справді добре. Ти ж про це пам’ятаєш?

Може, вона й сама не вірила своїм словам, та я рада була це почути.

— Так.

— Літом і зимою — я завжди з тобою. Не забувай про це, добре?

Як давно я цього не чула! Очі запекло від сліз, захотілося стати маленькою, згорнутися в неї на руках і ні про що не думати: мама розбереться.

— Добре. Дякую, мам!

Коли я відчинила двері, Дерек уже добряче замерз. На ньому були вкорочені джинси, чорні кросівки й легка синя куртка, яка лопотіла на грудях з кожним подувом вітру. Я ще ніколи не бачила його в такому вбранні. Він завжди вдягався в усе чорне та не розлучався зі своєю шкірянкою.

— Ти мене уникаєш.

— Ні, я...

Хотіла заперечити — і не могла. Скоса глянула на купу книжок на столі, проте сил на порожню брехню не лишилось. Надто вже я втомилася.

Я відсунулась, пропускаючи Дерека. Зачинила двері.

— Ми що, розстаємось? — випалив він. — Будь ласка, скажи, як є!

— Що?! Ні! Я не...

— Припини, Олівіє. — Сині очі блиснули гнівно й від цього стали ніби темніші. — Невже так важко сказати правду? Якщо ти й досі любиш Тайлера, просто скажи мені, і квит.

— Дереку!

Це було так далеко від істини, що я розсміялась.

— Присягаюсь тобі, я не люблю Тайлера. Річ не в цьому.

Я стулила повіки, намагаючись стримати сльози, проте вони вже текли, падали гарячими бризками на холодні, мов крига, долоні. Він узяв мене за плечі, зазирнув в обличчя.

— Що сталось, Олівіє? Скажи мені!

Та правда немовби застрягла в горлі, слова не йшли з рота, ніби не в змозі були пробитися крізь зціплені зуби.

Дерек узяв мої долоні у свої. Певно, зрозумів, що мені спочатку треба заспокоїтись.

— Добре, не будемо про це говорити. Ходімо на пляж, погуляємо. Як тобі таке?

Я кивнула, витерла сльози, шумно втягнула в себе повітря.

Ми поїхали в Лорелвуд і гуляли по набережній.

Там саме був ярмарок, і Дерек, піддавшись якомусь пориву, купив для мене полум’яно-червоний шарф, що його пропонував грузний, зібганий знаком питання старий. Укутав мене цим шовком, поцілував у ніс. Не те щоб я любила такі яскраві кольори, та, може, саме цього мені бракувало.

— Дякую тобі!

Я погладила пальцями гладеньку тканину. Шовк холодив гарячі від плачу щоки.

Ми мовчки йшли по мокрому піску, і цей червоний шарф немов обіймав мене, щось обіцяючи. Був час відпливу, удалині було видно, як лестяться до берега тихі хвилі.

Повітря було сире й прохолодне, як буває, коли хмари набубнявіють дощем, готові пролитись. Непевно визирало заспане сонце.

— Я багато думав... — почав був Дерек.

Я не дала йому договорити:

— Ні, стривай! Спочатку скажу я.

Він заперечно похитав головою.

— Будь ласка. Я маю тобі дещо сказати.

Відтак він зупинився, обернувся до мене, узяв за руки.

— Я кохаю тебе. Дуже, дуже кохаю. Та ти заслуговуєш на кращого хлопця, ніж відлюдок, який цілими днями стирчить у підвалі батьківського дому. Я хочу бути тобі гідною парою. Тому вирішив подивитись, що є у Вашингтонському університеті, і вибрав архітектуру. Тато не проти, обіцяв дати гроші. Я вже записався на зимовий семестр.

— Дереку, це ж чудові новини! — здавалось, я кілька тижнів не усміхалася. — Я так за тебе рада!

— Знаєш, це таке полегшення. Нарешті ми з батьками на чомусь зійшлися! Може, якщо я здобуду професію та матиму гарну роботу, то й вони мене поважатимуть. Це так приємно, розумієш?

— Звісно.

— Я знаю, це трохи незручно, бо я буду далеко від тебе. Але ж я приїжджатиму на вихідні. До того ж це не назавжди. Скоро ж і ти станеш студенткою.

Очі в нього так і світились.

— Я справді дуже рада за тебе, — повторила я.

Зрештою, що тут казати? Він завжди мріяв про батьківську повагу. І ось тепер, коли в нього з’явилась можливість здійснити свою мрію, він має дізнатись, що я вагітна? Я знала напевно: він не захоче цієї дитини.

Тяжкі думки нахлинули на мене, усмішка згасла. Я просто дивилась на вибілене піною море.

Дерек узяв мене за підборіддя. Шкіра в нього була тепла, шершава. Біля наших ніг плескались хвилі, сипали на нас солоними бризками.

— Ану поглянь на мене! — Він зазирнув мені в очі, притиснувся лобом до лоба. — Лів, хай би що там сталося, усе буде добре. У нас усе буде добре.

Я поклала голову йому на плече. Тихо зашурхотіла гладенька тканина вітрівки. Над головами кричали чайки. Удалині йшла, узявшись за руки, пара, і бризки падали на них. Почуття захлеснули мене, стиснули серце. Я задихалась.

Дерек обійняв мене, і я підвела голову, потягнулась до нього губами. Я так сильно його кохала! І все ж таки знала, тепер уже точно, що люблю й нашу дитину. І я не поступлюся нею, аби тільки втримати Дерека. Мама всім пожертвувала, щоб мати мене, щоб дати мені те життя, яке я маю. Я також це зроблю, тепер уже для своєї дитини.

Раптом мене охопив жах. Щось підказувало мені: правда випливе рано чи пізно, і я його втрачу.

І я цілувала його з новою пристрастю, шаленіючи від страху перед невідомим. Занурила пальці у волосся, притягнула до себе, ближче — і все-таки недостатньо близько.

Хтось окликнув мене на ім’я. Голос був знайомий, та на секунду визирнуло сонце, залило все своїм сяйвом, і я не одразу впізнала Медісон. Був тут і Пітер. Вони були шоковані, ціла гама емоцій відбилася на їхніх обличчях.