Нiч, коли Олiвiя впала - Страница 51

— А от і ні. Це найліпше, що я можу зробити.

Наші погляди зустрілись. Очі в нього були порожні, щоки під шаром засмаги зблідли. На скроні пульсувала жилка.

— Я наче чув, що в неї там прекрасні умови, — стиха промовив він. — Навіть спеціаліста запросили, щоб дивився за дитинкою. Шкода буде, якщо благодійність скінчиться, га?

— Що ти?.. Звідки?.. — тільки й змогла я вимовити.

— А ти як гадаєш... — Він нахилився до мене. — Хто оплачує її лікування?

Анонімне пожертвування...

Я стулила повіки. Мозок наче перетворився на рідину.

— Але... чому?..

— Так, я не міг допустити, щоб усі дізналися, ким вона мені доводиться, от тільки це не означає, що я її вбив. Я взагалі збирався створити трастовий фонд, з якого їй регулярно виплачували б гроші, та потім побачив новини. Хотів бодай чимось допомогти.

— Ти сказав мені, щоб я не заважала тобі. Говорив, що вб’єш нас.

— Та годі тобі, Абі! Я був такий молодий, ще тільки-тільки намагався пробитись у політику. Ти не мала зруйнувати моєї кар’єри. І тепер не маєш. Ніхто не має знати, що це моя донька. Але ж я не чудовисько. Якщо віддаси документ журналістам, я більше не платитиму за її лікування.

Я тупо дивилася на нього, дивуючись власній дурості. А ще вважала себе спостережливою, уважною до дрібниць, природженим аналітиком! Яка ж я була ідіотка. Думала, що зможу його обіграти, і вкотре зазнала поразки. Шах і мат.

Вибору в мене не було. Адже сама я не в змозі забезпечити Олівію та дитину всім необхідним.

Та я розуміла, що правди мені не дізнатись. Це був ніби удар під дих.

Я розвернулась, хотіла піти. Говорити не могла. Ґевін мав вигляд тріумфатора. Він знав, що переміг. Я не знала, як пережити цю втрату. Хвиля за хвилею набігала паніка, не давала думати.

Я вже взялася за ручку, аж тут Ґевін мене зупинив.

— А ти ніколи не замислювалася над тим, чому розслідування в Портедж-Пойнті веде полісмен із Сіетла?

Я обернулася повільно.

— Що?..

— Ентоні Браянт. Навіщо йому тобі допомагати?

Це взагалі не в його компетенції.

— Моя сестра, Сара... Вона попросила його допомогти. По-приятельськи, — забурмотіла я. — Він просто хоче допомогти.

— Абі, не будь дурепою. — Він скорчив скептичну гримасу. — Ніхто нікому просто так не допомагає.

За той час, що я провела в будинку, погода перемінилась. Темні хмари налилися дощем, вітер сердито крутив опале листя. Я зачинила за собою двері та попрямувала до машини, на ходу набираючи Сарин номер.

Дочекавшись відповіді, запитала:

— Скажи, коли ти розмовляла з Ентоні, ну, коли просила мені допомогти, він нічого не казав з приводу того, чи він може вести розслідування в Портедж-Пойнті? Чи ти його просила про особисту послугу?

— Стривай, тебе не чути, — промовила Сара.

З того боку долинав дитячий сміх, та скоро стало тихо.

— Вибач, — вона засапалась. — Я тут із Діланом, хочу, щоб його направили на обстеження, подивитись, чи в нього справді дислексія. То що ти казала про Ентоні?

Я почала спочатку, та Сара мене перервала.

— Абі, почекай! Я йому взагалі не телефонувала.

Я так і заклякла на місці. Аж тут пішов дощ. Краплі падали мені на голову, обпікали холодом.

Пригадалася наша розмова в лікарні: «У мене є знайомі в поліції Сіетла, ми співпрацюємо іноді. Спробую їм зателефонувати. Може, вони допоможуть».

От і все, що вона сказала. Жодного слова про Ентоні.

— Але... але... чому? Чому він вирішив мені допомогти?

Голос у мене тремтів.

— Не знаю, Абі, справді. Чесно кажучи, я подумала, що це такий збіг: йому просто дали цю справу, та й по всьому. Зрештою, Сіетл не таке вже велике місто. Місцеві психологи досить тісно співпрацюють з поліцією. Таке цілком можливо.

— Цю справу йому ніхто не давав. Він одразу сказав. Сказав...

Я згадала наше знайомство, як він здивувався, почувши про Сару. Ми тоді швидко змінили тему, заговорили про білі плями в протоколі, і я не стала допитуватись, що його спантеличило.

Я ляснула себе по лобі.

Бажання дізнатись, що сталося з Олівією і хто тому причиною, застило мені очі. Я була сліпа, чула лише те, що хотіла почути.

— Це я чомусь була певна, що він від тебе.

— Ні, я з ним про це не говорила... — Голос у Сари був стривожений. — А чому ти питаєш? Усе гаразд?

Я щосили заплющила очі.

— Не знаю. Просто, якщо не ти просила його мені допомагати, то хто?

Вересень

Вийшовши зі шкільного автобуса, я довго з ненавистю дивилася на його гірчично-жовтий зад, з якого вихоплювались клуби чорного диму. Я вже місяць як здала на права, а машини так і не мала. Ніхто з однокласників уже не їздив автобусом. Як же це бісить! От здається, воля так близько, тільки руку простягни, аж раптом виявляється, що нічого тобі не світить.

У тому, що маму це влаштовувало, не було жодного сумніву. Дозволила мені здати на права, дала виграти маленьку битву, а сама потирала руки. Знала, що вирішальний бій за нею.

На тротуарі валялася грудка засохлого бруду.

Я пхнула її ногою та попленталась додому. День стояв прохолодний, похмурий. Погода попереджала: скоро осінь.

Опинившись у будинку, у тиші, я зітхнула. Насправді біда не в машині. Невеличка прямокутна коробка, що вже три дні як осіла на дні мого рюкзака, пекла вогнем.

Я кинула сумку на диван, запустила руку в купу паперів і книжок. Годі відтягувати. Попрямувала до ванної, прочитала інструкцію. Усе було дуже просто й лаконічно. Навіть кретинка зрозуміє.

Затамувавши дух, я сіла на унітаз, тримаючи тест між ногами. Помочилась, відклала його на бачок і тупо дивилась. Як таке можливо, щоб час плинув повільно, ніби сік, що тече з дерева? Усі відчуття враз загострились: я чула, як гавкає пес у сусіда через дорогу. На верхній губі виступила сіль, а руки стали наче чужі.

У ванній було так душно, що годі вдихнути. Я підійшла до вікна, потягнула іржавий шпінгалет. Нарешті він заскрипів, і на мене повіяло чистим прохолодним повітрям. Я жадібно ковтала його, намагаючись заспокоїти калатання серця.

Обернулась. Усе було ясно як день. Не треба навіть чекати, доки минуть три хвилини.

Я стулила повіки, схопилась руками за умивальник. Страх дряпав горло, сухий, наче пісок, мідний на смак.

Я розплющила очі, але нічого не змінилося. Дві смужки веселого рожевого кольору так і дивилися на мене.

Я вагітна.

Тіло моє, як не дивно, не зламалося. Я дихала. Розмовляла. Косила траву, виконувала домашні завдання.

А от думати не могла. Будувати плани — не могла. Я просто застигла, як заморожена.

Я уникала Дерека. Уникала Медісон, і Тайлера, і решти друзів. Слова самі падали з язика, порожні, механічні. У школі я весь день ходила засмучена і тікала, щойно заняття добігали кінця. Прем’єра п’єси, що в ній грала Медісон, виявилась напруженим, аж до блювоти, іспитом для моїх власних акторських здібностей. Дерек увесь вечір позирав на мене з явним занепокоєнням. Уникати його було, м’яко кажучи, нелегко. Принаймні Медісон нічого не помітила. Її так захопили власні пригоди, що вона не звернула уваги, коли я відмовилась повечеряти з її родиною.

Хай би як я намагалась, а зосередитись на книжках не могла, навіть якби від цього залежало моє життя.

Та й для чого це все? Тепер усе, що мені лишилось, — якийсь із місцевих коледжів, і то — якщо пощастить.

Хіба що зроблю аборт. От тільки подібний варіант я навіть не розглядала. Якби моя мама свого часу наважилась на таке, мене б і на світі не було. Я не можу так учинити з власного дитиною. Але ж як тепер ходити до школи? Показатися з животом я не можу, бо сорому наїмся. Отже, кінець навчанню.