Нестерпна легкiсть буття - Страница 7

Яка б це була дурниця, коли б автор намагався переконати читача, що його герої справді жили на світі. Вони народились аж ніяк не з утроби матері, з одного-двох сугестивних речень чи з однією вирішальної ситуації. Томаш народився із ситуації: einmal ist keinmal[4]. Тереза — з бурчання в животі.

Коли вона вперше ввійшла до Томашевої квартири, в неї почало бурчати в животі. Нічого дивного: вона не обідала й не вечеряла, лише вранці з’їла на вокзалі бутерброд, чекаючи поїзда. Тереза вся зосередилась на своїй сміливій подорожі, а про їжу й забула. Та хто не думає про своє тіло, той стає його жертвою. Це було жахливо: стояти перед Томашем і чути, як кавчить у твоїх нутрощах. Їй хотілося плакати. На щастя, Томаш одразу обняв її, й вона забула про те кавчання.

Отже, Тереза народилася з ситуації, яка в брутальний спосіб розкриває дуалізм тіла та душі, цей основний людський стан.

Колись, у давні часи, людина з подивом прислухалася, як у неї в грудях ритмічно лунають удари, і не розуміла, що воно таке. Вона не могла ототожнити себе з чимось таким чужим і незнайомим, як тіло. Тіло було кліткою, всередині було щось таке, що дивилося, слухало, боялось, розмірковувало й дивувалося; оте щось таке, що лишається, коли вилучити тіло, — то була душа.

Нині, звичайно, тіло не є чимось незнаним; ми розуміємо: те, що б’ється в грудях, — це серце, а ніс — кінець трубки, яка виступає з тіла, аби подавати кисень у легені. Обличчя — не що інше, як сигналізаційна дошка, на яку виведені всі механізми тіла: травлення, зір, слух, дихання, мислення.

Відтоді, як людина все може назвати на своєму тілі, воно непокоїть її значно менше. Ми знаємо також, що душа — не що інше, як діяльність сірої речовини мозку. Дуалізм тіла й душі прикривають наукові терміни, і нині ми можемо весело сміятися з нього, як із старомодного забобону.

Але досить і такого: людина закохана до нестями, а при тому мусить чути бурчання своїх кишок. Єдність душі й тіла, ця лірична ілюзія наукової епохи, відразу руйнується.

Вона прагнула через своє тіло збагнути себе, тому так часто вистоювала перед дзеркалом. А позаяк боялася, щоб за цим заняттям її не застала мати, це роздивляння у дзеркалі мало характер таємного гріха.

До дзеркала її вабила не пиха, а подив од того, що вона бачить своє я. Тереза забувала, що дивиться на сигналізаційну дошку тілесних механізмів, їй здавалося, ніби бачить свою душу, яка просвічує в рисах обличчя. Вона забувала, що ніс — це лише закінчення трубки, яка подає повітря до легенів, бачила в ньому точне відображення свого характеру.

Вона довго дивилася на себе і часом засмучувалась, помічаючи на своєму обличчі риси матері. То настирливіше дивилася вона на себе і силою волі намагалась абстрагуватися від усього материного, аби лишилося тільки те, що належить їй, і нікому більше. Коли їй щастило це зробити, відчувала наче сп’яніння: душа проступила на поверхню тіла — ніби армада, вихопившись із трюмів, заповнила всю палубу, махала руками до неба і співала.

Вона не тільки фізично була подібна до матері; хвилинами мені здається, що й життя її було лише продовженням материного життя, щось подібне до того, як біг кулі на більярді є лише продовженням руху руки гравця.

Де і коли почався той рух, який пізніше обернувся на життя Терези?

Мабуть, у ту хвилину, коли Терезин дідусь, празький торговець, почав уголос вихваляти свою доньку, Терезину матір. Тій тоді було три або чотири роки, а він розпатякував, як вона схожа на Рафаелеву мадонну. Чотирирічна дівчинка добре собі це затямила, й пізніше, сидячи за партою, замість слухати вчителя, думала про те, на чиї портрети схожа.

Коли настав час виходити заміж, вона мала дев’ять залицяльників. Усі стояли на колінах довкола неї. А вона пишалася мов принцеса, не знаючи, котрого вибрати: один був гарніший, другий дотепніший, третій багатший, четвертий спортивніший, п’ятий — з кращої родини, шостий декламував вірші, сьомий об’їздив увесь світ, восьмий грав на скрипці, а дев’ятий був наймужніший. Але всі однаково вистоювали на колінах і натерли на них однаковісінькі мозолі.

Чи коли вона, зрештою, обрала дев’ятого, то не тому, що був з усіх наймужніший, а тому, що коли під час любощів шепотіла йому на вухо: «Будь обережний, будь дуже обережний!», він умисне не був обережний, і їй довелося поспіхом вийти за нього заміж, бо не пощастило вчасно знайти лікаря, аби зробити аборт. Так народилася Тереза. Нечисленні родичі з’їхалися з усіх куточків країни і, схиляючись над колискою, сюсюкали. Терезина мати не сюсюкала. Вона мовчала. Думала про інших вісьмох поклонників, і всі вони здавалися їй кращими за дев’ятого.

Так само, як тепер Тереза, мати любила дивитись у дзеркало. Одного дня з’ясувала, що навколо очей у неї з’явилося повно зморщок, і сама собі сказала, що її заміжжя — цілковита дурниця. Вона зустріла іншого, не такого мужнього чоловіка, він мав у минулому кілька розтрат і вже двічі розлучався. Ненавиділа залицяльників, у яких на колінах були мозолі. Мала шалене бажання сама стати на коліна, тож уклякла перед розтратником і покинула першого чоловіка й доньку.

Наймужніший чоловік обернувся на найсмутнішого. Він став страшенно похмурий, до всього збайдужів, але повсюди вголос висловлював свої думки. Комуністичні власті, налякані його маячними сентенціями, заарештували його й кинули до в’язниці. Квартиру запечатали, а Терезу вигнали до матері.

Найсмутніший чоловік невдовзі помер у в’язниці, а мати з розтратником і Терезою переїхала до маленької квартири в містечку під горами. Вітчим працював у конторі, мати була продавщицею. Народила ще трьох дітей, а потім знову подивилася на себе в дзеркало й виявила, що стала стара та бридка.

Усвідомивши, що все втратила, мати заходилася шукати винуватця. Завинили всі: винен був перший чоловік, мужній і нелюбий, який не послухався, коли вона шепотіла йому, аби пильнувався; винен був другий чоловік, немужній, але коханий, який потяг її з Праги до того малого містечка й упадав то за однією, то за другою жінкою, не даючи їй передихнути від ревнощів. Проти обох чоловіків вона була безсила. Єдина людина, яка належала їй і не могла втекти від неї, заложниця, змушена розплачуватися за всіх, була Тереза.

Можливо, вона справді була винна в материній долі. Вона, тобто абсурдне поєднання сперми наймужнішого з яйцеклітиною найпрекраснішої. В ту фатальну секунду, ім’я якій Тереза, почався старт на довгій дистанції материного занапащеного життя.

Мати раз по раз торочила Терезі, що бути матір’ю — означає безупинно жертвувати собою. Її слова звучали переконливо, бо за ними стояв досвід жінки, яка зреклася всього заради своєї дитини. Тереза слухала і вірила, що найбільшою цінністю життя є материнство, а материнство — велика жертва. Та якщо воно є втіленням Жертви, тоді доля дитяти означає Провину, якої ніколи не можна спокутувати.

Тереза, звичайно, не знала історії тієї ночі, коли мати шептала батькові, щоби пильнувався. Провина, яку Тереза відчувала, була неясна як первородний гріх. Вона робила все, аби його спокутувати. Мати забрала її з гімназії, і вона з п’ятнадцяти років працювала офіціанткою, віддаючи все, що заробляла, матері. Тереза ладна була зробити що завгодно, аби тільки заслужити материну любов. Поралася по господарству, гляділа братів та сестер, прибирала та прала. Це було прикро, бо в гімназії вважалася найздібнішою ученицею класу. Хотіла б учитися далі, але в цьому малому містечку жодного «далі» для неї не існувало. Тереза прала білизну, а біля ванної завжди лежала розкрита книжка. Вона перегортала сторінки, зрошуючи їх краплями води.

Вдома не існувало сорому. Мати ходила по квартирі лише в білизні, часом без ліфчика, а в літню пору і зовсім гола. Вітчим голий не ходив, зате заходив до ванної кімнати завжди, коли там купалась Тереза. Одного разу вона, не витримавши цього, замкнулась у ванній, і мати вчинила скандал: «Що ти корчиш із себе? За кого себе маєш? Боїшся, що він укусить — красуню таку?»