Нестерпна легкiсть буття - Страница 5
Але навіть з допомогою Кареніна не пощастило додати Терезі щастя. Томаш збагнув це днів за десять після того, як його країну окупували російські танки. Був серпень 1968 року, з Цюріха щодня телефонував директор однієї тамтешньої клініки, з яким Томаш заприятелював на міжнародній конференції. Швейцарець боявся за Томаша й кликав його до себе.
Якщо Томаш майже без вагання відхилив цю пропозицію, то зробив це заради Терези. Йому здавалося, що вона не хоче виїжджати. Зрештою, перших сім днів окупації Тереза перебувала в якомусь екстазі, ввесь час була на вулиці з фотоапаратом, роздавала знімки закордонним журналістам, які буквально виривали їх із рук. Одного разу, коли вона поводилася вже надто зухвало, — фотографувала зблизька офіцера, який цілився револьвером у пражан, — її заарештували й протримали цілу ніч у російській комендатурі. Погрожували розстріляти, та тільки-но випустили, Тереза знову пішла на вулицю й знову фотографувала.
І Томаш дуже здивувався, коли на десятий день окупації вона сказала: — Чому ти, власне, не хочеш виїхати до Швейцарії?
— А чого б я мав туди їхати?
— Тут вони можуть звести з тобою порахунки.
— Порахунки вони можуть звести з кожним, — махнувши рукою, сказав Томаш. — Краще скажи мені: ти б могла жити за кордоном?
— А що хіба?
— Я бачив, як ти важила життям заради своєї країни. Як же зможеш тепер покинути її?
— Відтоді все змінилося, — сказала Тереза.
І справді: загальна ейфорія тривала тільки перших сім днів окупації. Члени уряду були заарештовані росіянами, мов злочинці, ніхто не знав, де вони, всі потерпали за їхнє життя, й зненависть до росіян паморочила людям голови, як алкоголь. Це був хмільний тріумф зненависті. Міста рясніли тисячами вручну мальованих плакатів з нищівними написами, епіграмами, карикатурами на Брежнєва та його вояків, над якими всі потішались, мов над збіговищем балаганних простаків. Але жоден тріумф не може тривати вічно. Росіяни примусили заарештованих державних діячів підписати в Москві якусь угоду. Дубчек повернувся до Праги й виступив по радіо. Його так приголомшило шестиденне ув’язнення, що він не міг говорити, затинався, ледве переводив дух, раз у раз робив довжелезні паузи.
Компроміс урятував країну від найгіршого: страт і масових депортацій до Сибіру, чого боялися всі. Але одне було ясно: чехи муситимуть схилити голову перед завойовником, відтепер вони завжди затинатимуться, хапатимуть ротом повітря, як Александр Дубчек. Тріумф скінчився. Настали принизливі будні.
Усе це виповіла Тереза, Томаш знав, що вона каже правду, але за цією правдою ховалась інша, істотніша причина, чому Тереза хотіла виїхати з Праги: досі вона була нещаслива.
Найкращими днями її життя були ті, коли, нехтуючи небезпекою, фотографувала на празьких вулицях російських солдатів. Телесеріал її снів перервався, ночі стали щасливими. Росіяни на своїх танках принесли їй душевну рівновагу. А нині, коли свято скінчилося, вона знову стала боятися ночей і хотіла б від них утекти. Тереза довідалася: бувають обставини, за яких вона може відчувати себе сильною й щасливою, і мріяла тепер виїхати в інший світ, сподіваючись там знову зустрітися з чимось подібним.
— А тебе не бентежить, — запитав Томаш, — що Сабіна також емігрувала до Швейцарії?
— Вона — в Женеві, а тебе запрошують до Цюріха, — відповіла Тереза. — Гадаю, там вона плутатиметься в мене під ногами менше, ніж тут.
Людина, яка прагне покинути рідні краї, явно нещаслива. Томаш сприйняв бажання Терези, як винний сприймає вирок. Він підкорився, й одного дня опинивсь із Терезою та Кареніним у найбільшому місті Швейцарії.
Він купив до порожньої квартири одне ліжко (на інші меблі бракувало грошей) і поринув у роботу з ревністю людини, яка після сорока років починає нове життя.
Томаш кілька разів телефонував Сабіні до Женеви. Малярці пощастило: виставку її картин було відкрито за тиждень до вторгнення росіян, тож швейцарські любителі мистецтва на хвилі симпатії до потоптаної країни викупили всі виставлені полотна.
— Завдяки росіянам я забагатіла, — сміялася Сабіна в трубку. Вона запросила Томаша до своєї нової майстерні, яка нібито не дуже відрізнялась од празької.
Він охоче відвідав би її, але не міг знайти жодного приводу, аби виправдати цю поїздку перед Терезою. Тому Сабіна сама приїхала в Цюріх. Оселилася в готелі. Томаш прийшов туди після роботи, зателефонував з бюро обслуговування й одразу ж піднявся до неї в номер. Відчинивши двері, вона стала перед ним на своїх струнких довгих ногах, напівроздягнена, лише в трусиках і ліфчику, прикривши голову якимось чорним капелюхом. Вона довго дивилась на нього. Томаш також стояв мовчки. Він був зворушений. Тоді рвучко зняв з її голови того капелюха й поклав на столик біля ліжка. Кохалися, так і не сказавши одне одному жодного слова.
Коли йшов потім, щасливий, з готелю до своєї цюріхської домівки, де вже давно з’явилися й стіл, і стільці, й крісла, й килим, він казав сам собі, що носить із собою свій спосіб життя, як слимак — власний будиночок. В цьому житті Тереза й Сабіна являли два полюси, протилежні й непримиренні, а проте обидва прекрасні.
І саме тому, що систему свого життя він носив повсюди за собою, ніби вона приросла до його тіла, Тереза постійно бачила оті сни.
Минуло добрих півроку, коли якось, повернувшись додому пізно ввечері, Томаш знайшов на столі листа. Тереза повідомляла, що вертається до Праги. Вертається, бо бракне сили жити за кордоном. Мовляв, знає, що мала стати для Томаша тут опорою, але також знає, що не годна цього зробити. Марно сподівалася, ніби чужина змінить її. Вірила: після всього пережитого в дні вторгнення не буде більше дріб’язковою, стане дорослою, мудрою, сильною, але переоцінила себе. Вона стала для нього тягарем, а не хоче ним бути. Мусить зробити з цього висновки, перш ніж стане запізно. І просить вибачити їй, що взяла з собою Кареніна.
Томаш ковтнув сильне снодійне, а проте заснув аж над ранок. На щастя, була субота й міг лишитися вдома. Він до найменших дрібниць обміркував ситуацію: кордон Черхословаччини вже не відкритий, як було тоді, коли вони виїжджали. Жодними телеграмами й телефонними дзвінками більше не зможе викликати Терезу сюди. Власті вже не випустять її з країни. Отже, це назавжди.
Усвідомлення безпорадності приголомшило, так ніби хтось ударив Томаша палицею по голові, але водночас і заспокоїло. Ніхто не силував його приймати те чи те рішення. Він не повинен був дивитися на стіну протилежного будинку й запитувати самого себе, хоче він жити з Терезою чи не хоче. Тереза все вирішила сама.
Томаш пішов до ресторану пообідати. Йому було сумно, та поки їв, розпач ніби вивітрився, втратив силу, й від нього лишилась тільки меланхолія. Томаш озирався назад, на літа, прожиті з нею, і йому здавалося, що їхня історія не могла закінчитися краще. Коли б хтось вигадав цю історію, він не зміг би вивершити її по-іншому: Тереза прийшла до нього з власної волі, в такий самий спосіб і пішла від нього; приїхала з однією важкою валізою; з однією ж валізою й поїхала.
Він розплатився, вийшов з ресторану й подався вулицями міста, сповнений меланхолії, яка ставала дедалі прекраснішою. Позаду лишилося сім років життя з Терезою, й тепер він переконувався, що в спогадах ті літа видаються привабливішими, ніж у дійсності.
Їхня любов з Терезою була прекрасна, але й виснажлива: Томаш завжди мусив щось приховувати, маскуватись, обманювати, виправляти, створювати їй добрий настрій, утішати, без упину доводити свою любов, терпіти звинувачення, породжені її ревнощами, стражданнями, снами, відчувати докори сумління, виправдуватись і вибачатися. Це напруження тепер щезло, а краса лишилася.
Субота хилилась до вечора, він уперше прогулювався вулицями Цюріха сам, утішаючись свободою. За кожним рогом чаїлася пригода. Майбутнє знову ставало таїною. Знову поверталося парубоцтво, життя, як він колись думав, визначене йому долею, бо тільки в ньому міг лишатися самим собою.