Некультурна - Страница 7

- Підеш! Підеш! - кричить вона все своє.- Зараз буде смерть твоя і моя! - І вже їй щось руку здіймає всадити їй барду в голову. Але дав бог, що вона пішла, і гріх відвернувся від неї. Кинула вона барду під піч на дрова та й утерла піт з чола... ей боже!

П'ятого дня іде вона в місто.

Він здогонює її.

- Дай два банки! - каже їй.

- Не дам.

- Але! - каже та й ще сміється з неї.

Вона нічо.

- Не даш, мой?

- Не дам.

Він сплюнув і засунув капелюх назад.

- Не даш?

- Не дам!

Тогди він їй в лице - трас! на, маєш! Світ закрутився з нею, потемнів, потемнів - іскри поперед очі перелетіли, упала!

Тогди пірвав він її за ногу, закинув на плечі, як бесаги, і поніс додому. Тут гепнув нею на призьбу - гинь!

Як пробудилася вона і хотіла встати, видить: встати не може. Нога спухла, болить - хто не знає того болю, нехай не зазнає. І прокляла вона його другий раз. І в добру годину прокляла його; сам бог чи нечистий всадили їй той проклін в губи, бо він достиг його...

За тиждень вернув.

Звідки? Не знає. Не питає. Вже вона для нього серця не має і жде лише, щоби проклін достиг його.

- Добрий вечір...

- Добрий вечір.

І більше нічо. Ходить по хаті - ні, вже шкутильгає з палицею, шукає собі подійки, а до нього якби води в рот набрала.

- Параско, не маєш що їсти? - питає він, а самий кидається зморений на постіль.

- Їж, що-сь наварив собі! - каже вона йому.

І лежить він, лежить... а відтак як зачне плакати! Гудів, як пострілений вовк. А вона нічо: плач,- гадає собі,- доки не загасиш пекла під собою: вже я для тебе серця не маю!

Цілу ніч переплакав він. І на другу днину плакав. Ходив, збирав своє шмаття, наколов їй дров - а все плаче. Скінчилася днина. Ввечір каже:

- Параско, я йду до Дорної-Ватри на роботу до трачки; бувай здорова!

- Ідіть здорові,- вона йому.- Най вам бог помагає!

І пішов.

Як пішов, так не вернув і до сьогоднішньої днини.

- Що ж з ним сталося, Параско?

- Та що! - відповіла.- Не пішов до Дорної! Обікрав тут одного жида, таки того, де заходили з Теклею пити, та й утік до Молдави. Утікаючи, зломив руку і протратив усі гроші. «Так тобі бог дав,- сказала я, коли се почула,- дав бог за мене. Ти мені ногу зломив, а бог тобі руку!» Стара Малина, його мама, плакала та й казала, що він каліка навіки і ходить по жебрах! Ну, але так хотів.

- Ой Параско, ви й не знали, кого мали в себе! - каже пані.- Ще був би вас коли вбив!

Вона похитала головою та й усміхнулася.

- Та що був би в мене взяв? Я бідна, а моє тіло не був би обміняв на гроші. Заким би мене був вбив, я була би його удушила. Не боюся! - сказала.

- Не боїтеся! А все ж таки - от, і здурив вас, і ногу вам збавив.

- Ну,- каже вона, здвигаючи плечима,- се, може, і судільниці так усудили. З-за мене покарав його бог. Через одно є друге.

- А з Теклею як? Не помирилися?

Вона сплюнула і почала знов люльку набивати.

- Та що мала я з нею робити? Присунулася знов до мене, заговорила, а я і приймила знов у хату. Сестра, хоч як, чи лиха, чи добра, а все сестра. Живу з нею про людське око, аби не говорили, але серця для неї більше не маю. За тиждень в тоту саму днину, що я її мала вби ти, взяла вона темну дитину - три роки дівчинка - до себе за свою. Видко, гризло її сумління за мене або, може, дав їй бог сон взяти сироту до себе. Та й добре зробила вона, що послухала божої волі, може, прийде їй за те яка парть [15] на тамтім світі. А воно сліпеньке таке, сміється до неї, бідне таке, що... ей боже! все ніби пряде з нею враз...

- А відтак ви вже від тої пори самі живете, Параско?

- Та ніби сама,- сказала.- Одного разу прийняла я була ще одного майстра до себе, також волоха. Ні молодий ні старий - вдівець; прийняла його в хату, гадаю; буде добрий, буде і йому добре; а заграє лихом, найдуться двері в хаті!

- Як ви можете ні з сього ні з того приймати до себе чужого чоловіка в хату? - спитала пані з переляком.- І не страшно вам? Сама-одніська жінка, як ви, а й не моцна вже така...

Її очі запалали, і веселий усміх пробіг її лицем.

- Гей, гей, саміська жінка! Або я в парі прийшла на світ, щоб сама боялася? - відповіла.- Хто був зо мною, як я пішла за Юрія? Знала я його? Прийшов, а я пішла. Та й тогди-таки ще і не знала, чи злюблю в нього... пішла! Мала щастя. Мені ніколи не страшно. Так мені бог дає, що не боюся, все гадаю: що має бути, буде.

- Ну, і що ж з майстром?

- Нічо. Один час добре. Рано йде на работу, приходить ввечір. Ввечір налагодить мені дров... помагає коло роботи і в хаті, і понадвірку, ну, добре. Гадаю, буду мати на кого хату лишити, як умру! Але воно завернулося на інше. Почав приходити п'яний. І раз, і другий, і третій. Виджу, зле! Вночі не спить, а гуторить, аж ляк збирає. Встає, кричить, баламутить, знов лягає, знов встає... ей боже! він на постелі, а я в куті на лавиці коло дверей скулюся... не сплю цілими ночами. А бог все такий сон дає:

«Ще заріже тебе!»

«Що робити?» - гадаю. Відшукала мене біда та й розжилася, бодай сконала! Журюся, не сплю, а він своє. І не досить йому того, ні; він - ну... починає мені голову вітряками бити. Тогди я розлютилася, що і не бачив мене таку, показала йому, з якого я роду, та й вифурнула з хати! Щось з тиждень приходив ще ввечір, добувався до хати, ковтав до дверей, але я не відчиняла. «Розковтало би тобі голову»,- гадаю собі та й не рушаюся з-під печі. Що мені за причина тримати тебе в хаті, як ти мені не до вподоби? Нема людей на світі? Звікую і сама, а не схочу... не журюся, що не найду; найду!

Забрався.

І здибує він мене не раз то тут, то там, трактує тютюном і все мені говорить:

- Лелічко,- каже,- дуже мене за вами серце болить!

А я відказую:

- Вас, бадіко, за мною серце болить, а мене за вами серце не болить! - Та й так. Тепер я знов сама. Живу, як приходить, часом добре, часом зле; як що час наднесе - вибраного нема. І як вже є, а щастя таки в мене є. На тютюн в мене все є, хоч би крейцар, хоч би два, а є!

- Ет щастя! - закинула пані з нетаєним глумом в голосі.

Вона глянула на паню своїми мудрими живими очима.

- Як кому яке попадеться! - сказала.- Сумувати не сумую, бо не дав бог за чим сумувати та й і не вдала б то. Що загадаю, зроблю. Їсти маю що... весело мені... добре мені, а може, буде ще ліпше! Вже один мошняг [16] казав мені, що при мені дуже велике щастя. Ще як Юрій жив.

Одної днини збирали ми вишні. В суботу. Я на дереві, Юрій на землі; збирає, що впаде. Надходить мошняг, просить що-небудь.

- Винеси йому миску муки! - каже мені Юрій.

Я махнула надолину, винесла.

- Ну,- каже він,- вже як ти така милосердна, що пожалувала мене, то занеси се вже і до моєї хати; вона недалеко звідси. За те вичитаю тобі з мого письма, яка в тебе доля.

Я віднесла, а він витяг з скринчини грубу книжку, стару таку, та й вичитав. Вичитав все, як було і що мало ще бути. Що я не звідси, і за Юрія, і за слабість, з чого, і все, все...

- В тебе,- каже,- таке щастя, що не покине тебе ніколи. В душу поклав тобі бог твоє щастя, щоб не мог ло тебе ніколи покинути; і так стоїть тобі до смерті: щастя, веселість, радість. Смутку нема. Вікуй здорова!

Тому я кажу, що в мене щастя є.

По легкій задумі сказала:

- Трапиться мені щось добре, аби було на кого хату лишити і аби було до лиця,- прийму. Не трапиться, лишуся на божу волю.

- Беріть сестру до себе!

- Сестру?.. Ей боже! вже тогди я би без свічки вмерла. Ні, до неї мене не тягне. Буду сама. Сонце до моєї хати впаде!

І досі вона ще сама.

Газдує, вештається по своїй хаті і своїм городі, і гуртом тягнуться за нею її собачка, кури, кіт і дві білі плекані безрога, котрі назвала іменами Іван і Параска.

Часом ходить на роботу до деяких газдів до сіна. Ся робота наймиліша їй над усе. В неділю прибирається кокетливо і йде до церкви, а по обіді - або відвідає її хто, а як ні, розпирається вигідно на призьбі - коло себе своє звичайне товариство - і пакає люльку...