На запах м’яса - Страница 18

Усміхнулася тоскно: чи їй Майку вчити? Сама Богу молиться, щоби ніхто не дізнався, куди мчить вітром щомісяця…

– Холодно, – прошепотіла засмучено. Повернула до Майчиної хати. Зо два тижні не була. Аж самій цікаво: як живе бідаха?

Зайшла на подвір’я – крук чорнющий злетів з огорожі, закружив над обійстям. Уляна примружила очі, намагалася роздивитися посеред голих грушевих гілок крукове гніздо.

– Нема гнізда ніякого, – роздратувалася, посунула до хати.

У хаті блимало світло, та Майка не відчиняла. Уляна злякалася. Стукнула кулачком у скло.

– Майє… – Очима у вікно увіп’ялася. – Дитино… – Та дужче кулачком по склу.

– Ключ під дверима, – почула за спиною знайомий голос.

Озирнулася – Горох.

– А що тут, Толю?! – перелякалася чогось.

– Хворіє.

– А ти… – Тільки тепер докумекала: тверезий.

– «Фармацитрон» приніс, – безбарвно відповів кульгавий. Дістав ключ, по-хазяйськи розчахнув двері. – То ви куди: до хати чи з хати?

– Зайду… Спитаю: може, щось треба, – зніяковіла Уляна.

У хаті так весело стало – ряднинки смугасті, піч маками розцвіла, на полиці тарілки руба – Уляна розгубилася. Роззиралася зачудовано: коли це Майка встигла… Здається, тільки вчора на попечені пальці дмухала.

Пішла до тапчана, на якому тоненькою гілочкою трусилася дівчина: щоки пашать, очі вологі. Приклала долоню до Майчиного лоба: горить!

– Застудилася? Ну, чого ж мене не гукнула? – засмутилася. – Температуру міряла?

– Градусника немає, – прошепотіла Майка.

– То я зараз принесу. І меду. І калини… – Гайда до порога.

– Не треба.

Уляна так і заклякла:

– Чому?

Майка перевела вологі очі на Тольку Гороха – стояв біля дверей, як швейцар у дорогому готелі.

– Є в мене ліки… – сказала, та Уляні здалося: не про Гороха, не про застуду, температуру й «Фармацитрон»… Про щось інше, нікому не відане.

– Може, сама чогось хочеш? – мовила безпорадно.

– Геть нічого не треба. – Майка підштовхнула сусідку очима: «Ідіть, Уляно, дякую, що провідали…»

Уляна сунула до власної хати – сльози під кадик. Жалі перемішалися з прикрим подивом: щось тут не те. Дивна. Наче приховує щось страшне. Наче ніхто й ніколи не має дізнатися про те страшне. Може, праві капулетцівські баби: надто зухвала! Як ото геть нічого втратити не боїться. І дільничний Полукан має рацію: хто завгодно по селах хати купляє, тільки не панянки столичні.

– Як же так вийшло, що про Гороха й досі ніхто не здогадується? – здивувалася. Капулетцівські баби онде навіть про свічки її знають, про наукові розвідки Троянова, про Сашка… А про Гороха – ані пари з вуст.

Згадала, як на Різдво тягнула до Майчиної хати важкі сани з дровами, як зазирнула у вікно і посеред безладу покинутого помешкання, де тепло людської присутності ще не розгорілося, навіть не тліло, посеред сірих стін і спустошеної безнадії самотніх ненамолених ікон на старих пістрявих подушках біля грубки уздріла гарячі молоді тіла і завмерла, серце забилося – тремтяче полум’я виривалося з привідчинених дверцят грубки, та освітлювало не всю хатинку, наче навмисно кидало мінливі відблиски на тендітну голу дівчину і худорлявого жилястого хлопця, і здавалося, світло лине від тих двох… зігріває хатинку, обійстя, топить сніг і кригу, от-от дістане до зледенілого Уляниного серця.

Згадала, як завернула Петра Реп’яха, що він того вечора пнувся «у справі» до нової мешканки Лупиного хутора. Оберігати дівча взялася, наче своїх справ нема.

Зупинилася, втерла сльозу.

– І що мені до них? – прошепотіла. – Мені є за кого думати…

Вуличку перетнула, на власне обійстя зайшла.

– Добридень, Уляно, – почула від дровника. На пні під голими виноградними лозами сидів Петро Реп’ях.

П’яні одкровення рішучого прикордонника, Петрового кума й ліпшого друзяки Галагана, зламали Реп’яхові хребет. За що не візьметься, Миколині слова у вухах: «Томка тобою в постелі геть незадоволена…»

Дожилися, трясця матері! Так он у чому справа! А Петро голову сушить: що з жінкою сталося? То халат їй не застібається, то труси сирітські купила і так у них розляглася, Реп’яхові аж серце прихопило – тиждень потім «Валокордин» смоктав. І спитати – язик не повертається. Усе життя, значить, подобалося Томі, а тепер, виходить, не подобається! Може, теє… порівнює Реп’яха з кимось? Паралелі проводить? Після фатальної подружньої зради?!

Як уявив – щелепи звело.

– Як наші справи, Томо?… – ляпнув якось за вечерею.

Жінка напружилася, на чоловіка зиркнула вкрай підозріло.

– Тобі краще знати, – відказала.

Отакої… Реп’ях плечима знизав.

– Я, – каже обережно, – усім задоволений. А ти?

– Та й мені жалітися нема на що, – Тома йому.

Реп’ях здивувався. Потилицю почухав.

– Значить, усе тобі, Томо, подобається…

– Та кажу ж! А чого питаєш? – Тома в розвідку.

– Та так… Оце подумав: хіба таке буває, щоби жінка до чоловіка геть ніяких претензій не мала?

– Претензій ніби нема, а от підозра одна закралася. – Дружина тарілку відсунула, ліктем стільницю притисла, щоку підперла.

– То кажи! Що за підозра? – Петро плечі розправив, набрав бадьорого вигляду. Ну, думає, зараз відкриється… Що геть незадоволена… У постелі!

– Гадаю, чоловіче, не всі гроші за материну хату ти мені віддав!

Реп’ях смикнувся, стрільнув оком так, ніби те око – куля в тривимірному кіно: обійшов поглядом кути й двері, долинув аж до великої зали, учепився в приклеєний кут шпалер… Клята жінка!

– Чого мовчиш? – почув Томин голос.

– А що за дурне балакати? Я думав, щось серйозне.

– А гроші де на пігулки свої взяв?!

– На «Валокордин»? Ніде не брав. В аптечці його ще є непростроченого.

Тома в чоловіка поглядом увіп’ялася – душу виїдає.

– А крім «Валокордину», нічого не приймав?

– Та ні.

– Так ти, значить, без пігулок…

– Що?

– Та нічого, – пташкою підхопилася, тарілками задзеленчала, усміхається.

Реп’ях і собі усміхнувся, від серця відлягло: це ж треба так за заначку перелякатися, щоби про якість сімейного сексу забути?!

Тома перемила тарілки, вляглася перед телевізором… На хвилі несподіваної радості Петро приліпився на краєчку поряд, обійняв дружину міцненько.

– Є за що потриматися, – не забарився зі звичною увертюрою.

– Та вже ж не така худа, як та… – хмикнула Тома, хоч за багаторічною сімейною традицією мала б відповісти: «Хоч поцілуй спочатку, халамиднику!»

Реп’ях закляк – на рівні очей свіча миготить.

– Яка ще «та»?… – спитав тоскно. – Що ти мелеш, Томо?! Не хочеш? Так і скажи! Усім вона задоволена…

Цигарку в зуби – спочатку було на кухні курити присів, та в дупу пекло: вийшов на подвір’я, потупцював біля ґанку, посунув до майстерні – біля блискучого металевого оленя на капоті двадцять першої «Волги» Реп’яхова душа завжди заспокоювалася. Дав рукам роботи – шкріб-шкріб передні дверцята автівки, аж піт росою.

«Може, правду каже Тома? – крутилися думки. – Може, щось у мені не так? Чому та Уляна з голови не йде? І от же – правда! – потриматися нема за що. І мовчазна, небалакуча, зажурена. І горем від неї тхне – аж підходити страшно. А ото як сказала… про світло на рівні очей… так і почалося… Наче як плакати, так тільки біля неї. Як жалітися – їй, нікому більше. Що то таке? Аби любов, я б, певно, на Тому й не глянув. А воно – інакше… Наче Тома – то одне, а Уляна – геть інше… Наче Тома – половинка моя навіки, а Уляна… Хтозна! І що то за світло на рівні очей?…»

– Такі діла, – пробурмотів розгублено. Наступного дня ноги самі на Лупин хутір понесли.

Капулетцівські баби того дня проґавили нагоду для свіжих пліток – Реп’ях без їхньої прискіпливої уваги перетнув порожню вулицю, дійшов до колишнього клубу. Дивиться – на ґанку кум стоїть, цигаркою димить.

– Привіт, куме.

– Пішов ти! – цвікнув слиною гордий Галаган.

– Так я і йду, – сказав Петро. – На Лупин хутір.

Микола мордяку насупив задумливо, усміхнувся дияволом.